Хто в Болеславці не знає Генрика Цопека, який живе тут уже кілька десятків років? Сьогодні він пенсіонер, військовий інвалід, за покликанням мисливець і громадський діяч у русі комбатантів та ветеранів війни. Важко повірити, який неймовірний сценарій записався в його біографії в роки минулої війни. Однак це правда, підтверджена документами.
Війна застала його в Морському батальйоні на Поліссі, який потім перейшов до армії генерала Клеберга й воював із німцями до кінця вересневої кампанії 1939 року. Якби в серпні він не захворів на малярію, то, ймовірно, захищав би Вестерплатте або Гель, адже таким було його призначення. Але він не відмовився від боротьби в окупованому гітлерівцями Любліні, де йому вдалося знайти роботу на млині. До підпілля він належав уже з 1941 року.
Щасливо уникав ворожих засідок аж до 21 лютого 1944 року. Тоді — під час виконання наказу командира підрозділів БХ «Лех» — його заарештувало на вулиці гестапо зі зброєю в руках. Три пістолети й граната однозначно обтяжували його становище: це означало смертний вирок. Щоправда, агонію в Люблінському замку-в’язниці розтягнули на частини.
У катівні гестапо «Під Годинником» проводили звірячі «допити». Вони завжди закінчувалися непритомністю після побиття. Нелюдська «обробка» (у німецькій термінології) починалася з детального обшуку, роздягання догола, а потім — під акомпанемент криків і прокльонів — поступової ескалації витончених тортур, аж до підвішування на жердині вниз головою.
Генрик Цопек замкнувся в собі, поставив усе на одну карту, обрав смерть, не визнавши провини й не видавши контактів із рухом опору АК та БХ.
Після тортур — повернення до в’язниці в Люблінському замку. Перебування у сумнозвісній башті, де він просидів близько 10 днів. Потім його перевели до III відділення, у камеру № 20, де він провів лише 3 дні. Наступна мандрівка до тюремної одиночної камери, у якій він перебував до 9 травня 1944 року, тобто до часу фіктивного «процесу». Допити й тортури «Під Годинником» тривали загалом аж 15 днів... Він запам’ятав цей час із хронікальною точністю: кожна година означала побиття, садистське знущання над беззахисною людиною, кошмар контакту з геноцидниками, які намагалися створити пародію на право.
9 травня рано-вранці його вивели з одиночної камери. Так зібрали 65 в’язнів і поставили обличчям до стіни в залі судових засідань. У нього боліло все тіло, кожен м’яз і кожна кістка, однак біль треба було перебороти й стояти, бо загрожувала нова порція ударів катів. Так званий «суд» — німецькою «Standgericht» — складався із судді, секретаря та перекладача. Старий лисий суддя в окулярах не викликав ані симпатії, ані довіри. Перед нього в’язнів приводили двоє охоронців, цього разу розковуючи панові Цопеку руки. Розкування рук мало створити враження існування правосуддя, ілюзію законності в гітлерівському виконанні.
Перекладач запитав особисті дані, перевірив відповідність списку, після чого «суддя», не поставивши жодного запитання, нудним голосом зачитав, що за належність до банди, зберігання зброї та за посягання на «німецьку відбудову» його засуджено до смертної кари.
Перекладач повторив це польською, але слова тут були зайві: гітлерівська машина смерті безперервно перемелювала тисячі й мільйони людських тіл у Польщі та Європі.
Сьогодні він не пам’ятає подробиць власної реакції. Червоні плями під повіками, стиснуте горло, сухий язик. Як він дізнався пізніше, до смертної кари також засудили його дружину Кристину, заарештовану відповідно до жорстокого німецького закону про колективну відповідальність. Дружина у в’язниці народила сина Єжи.
65 смертних вироків. Очікування страти триває тижнями, хоча щодня гинуть люди: розстріляні, отруєні газом, повішені. Час минає спокійно. Уже без тортур, катувань, мук. І лише ці страшні переклички, кожна з яких може бути останньою...
18 травня, 19 травня, 20 травня 1944 року. Усіх в’язнів по черзі викликають за списком. Вони залишають камеру. Після виходу кожен отримує удар по голові, руки зв’язують колючим дротом. Вони стоять на плацу для страт, де знову багаторазово перевіряють присутність. Брутальне завантаження у вантажівки. Знову крики й побиття. Машини чекали кільканадцять хвилин, щільно зачинені й накриті брезентом. Потім вирушали до Майданека, щоб повернутися порожніми по наступний «транспорт».
Стоячи обличчям до стіни муру, він чекав своєї черги аж до вечора. Часу не вистачило. Тож іще одна перекличка 21 травня. Кілька сотень людей на тому самому плацу для страт. Відведений до муру, він чекає чергового «допиту», додаткових «досліджень». Автомобілі від’їжджають до краю смерті. Сутеніє, охоронці знову відводять його до камери № 5. Відбуваються незбагненні речі — про в’язня забувають. Щодня він чекає страти, і цей день не настає. 16 липня його доправляють до лікаря з високою температурою, наступного дня він опиняється у тюремній лікарні з підозрою на тиф. Німці боялися заходити до камер, де поширювалися інфекційні хвороби. Вони воліли не ризикувати.
21 липня 1944 року Генрика Цопека мали остаточно й безповоротно розстріляти німці, про що відповідний запис у документах зробили за багато годин наперед. Через роки він дізнався, що затримка у виконанні вироку виникла через арешт його брата Станіслава, який застрелив гітлерівця. В’язень мав ще послужити для очної ставки. Однак потім почався цілковитий хаос і панічна втеча катів. 22 липня 1944 року до міста входять підрозділи Червоної армії. За дві години до їхнього прибуття наш герой залишає в’язницю. В’язень Генрик Цопек, який і донині фігурує у списках страчених 21–22 липня 1944 року під номером 41, зміг повернутися до людей і нормального життя...
Уже на волі він побачив свого сина Єжи, народженого у в’язниці, нині наймолодшого в Польщі члена Спілки ветеранів (нар. 21 травня 1944 року). Він вижив у катівні завдяки турботі й допомозі добрих людей. Пан Генрик неохоче й рідко повертається до трагічних спогадів. Він просто каже: — Люди людям приготували цю страшну долю. Хай ніколи більше в Європі не тріумфує ненависть, що виростає з ідеології національної мегаломанії, нетерпимості та порушення принципів етики. Це застереження треба голосно передати нащадкам, молодим людям.