У період до Другої світової війни та під час неї парафія Успіння Пресвятої Діви Марії в Болеславці за кількістю вірян належала до середніх парафій. Згідно з німецьким схемтизмом 1939 року, у Болеславці було 3 075 католиків. Євангелістів було щонайменше вшестеро більше, і вони мали власний костел. Після завершення Другої світової війни місце німецького, протестантського та католицького населення зайняло польське населення, майже повністю католицьке. У місяцях від травня до грудня 1945 року в надбобжанському граді назавжди оселилися перші поляки. Це були в’язні, які поверталися з примусових робіт і концентраційних таборів, переселенці з Тернопільського воєводства та інших регіонів, а також солдати польського війська. Згодом почали прибувати поселенці, репатріанти та реемігранти. У квітні й травні 1946 року до Болеславця прибула репатріаційна місія поляків з Mugosławia. Залізничними транспортами протягом 1946–1947 років прибуло близько 18 тисяч осіб — майже вся югославська Полонія. До Болеславця також прибули вісім транспортів лемків. Лише у 1948 році їх прибуло 496. У 1946 році в Болеславці проживало 3 000 осіб, у 1948 році — 5 500, а в 1950 році — 8 тисяч. У 1959 році цивільного населення Болеславця було стільки ж, скільки до війни, тобто 20 тисяч людей, які проживали у 12 800 житлових кімнатах. Як можна оцінити парафіян Болеславця в цікавий для нас період 1945–1970 років?
Мешканці парафії того періоду — це переважно родини, «вирвані» з попереднього середовища, з яким їх упродовж років пов’язували психологічні, традиційні, господарські та емоційні зв’язки, що певним чином впливали на їхнє життя в змінених умовах. Для них Церква і парафія були інтеграційним чинником. Церква насамперед усувала відчуття чужості, яке новоприбулі відчували в нових умовах. Спільна віра об’єднала їх в одну велику родину, згуртовану узами любові; повільно, але постійно вони зливалися в одну нову цілісність. У костелі вони почувалися як «у себе вдома», і це накладало особливий відбиток на формування нового типу парафіянина. У соціальному плані це були шахтарі, фабричні та залізничні робітники, колишні селяни, які прагнули оселитися в місті, службовці підприємств і державних установ, а також чимало військових родин. Це були католики, значною мірою залучені до парафіяльного життя: вони відвідували меси та богослужіння, вирізнялися великою жертовністю на церковні потреби, готовністю до громадської роботи й прив’язаністю до своїх душпастирів. Соціальний склад парафії з часом помітно змінився. Зросла кількість людей із середньою та вищою освітою, особливо технічною, значно зменшилася кількість некваліфікованих фізичних працівників. Населення сільського походження протягом років вростало в місто й набувало міських рис. За 25 років (1945–1970) Болеславець розбудувався, а кількість його мешканців динамічно зросла. Упродовж років тривав постійний приплив жителів із сусідніх сіл. Приплив оцінювали приблизно в 1 000 осіб на рік. Водночас спостерігався певний відтік: деякі, особливо з центральної Польщі, повернулися до рідних місць. Релігійно-моральний образ населення, оселеного в Болеславці, не був однорідним через історичне минуле, яке формувало його по-різному в різних частинах країни, особливо в період поневолення, що тривав півтора століття. Побожністю та релігійною ревністю вирізнялися репатріанти з колишніх східних околиць Польщі, тобто зі Львівської та Віленської архідієцезій, Пінської та Лодзької дієцезій, а також прибульці з Познанщини й Помор’я. Емоційне й дуже чуттєве населення колишніх східних воєводств виявляло найбільшу прив’язаність до віри та Церкви. Натомість парафіяни з колишнього прусського й австрійського поділів вирізнялися працьовитістю, більшою релігійною свідомістю та дисциплінованістю. Складнішими з душпастирського погляду були прибульці з Келецького, Люблінського та Лодзького воєводств. Щодо релігійності окремих соціальних груп, слід підкреслити, що робітники, які становили й становлять основне ядро парафії, були вдячним полем для душпастирської праці. Інтелігенція, досить численна в парафії, у релігійному плані була дуже неоднорідною. Ті, хто практикував віру й вважав себе католиками, ставилися до віри глибше, ніж інші. Оцінюючи вірян загалом, слід визнати, що переважна їх більшість була дуже прив’язана до віри та Церкви, жертовна й дисциплінована. Крім того, протягом двадцятип’ятиріччя почало заявляти про себе нове покоління католиків, вихованих у нових післявоєнних умовах, а згодом народжених у Болеславці, які нині визначають подальший напрям розвитку парафії.