10 жовтня 1910 року в Боснії та Герцеговині, згідно з переписом населення, проживало 10 975 поляків, тобто 0,57% усього корінного населення. Із них народилися: у Боснії — 1 642 особи, в Австрії /Галичині/ — 8 824 особи, в Угорщині /на Буковині/ — 82 особи, за кордоном — 427 осіб, разом — 10 975 осіб.
Поляки проживали в таких округах:
- Банялуцькому — 8 972 особи
- Сараєвському — 766
- Травницькому — 506
- Тузланському — 417
- Бихацькому — 163
- Мостарському — 152
разом
10 975 осіб
За межами округу Banja Luka наведені показники польського поселення стосувалися також осіб, зайнятих у судовій та фінансовій службах, оскільки австро-угорський уряд створював на цій території адміністрацію з прибулого населення. Заслуговує на увагу той факт, що чиновницька еміграція не мала жодного зв’язку із землеробською еміграцією. Однією з проблем, які непокоїли польських емігрантів, була відсутність учителів, що унеможливлювало викладання польської мови. Емігранти намагалися привезти вчителів із краю. 1904 року сестри-феліціанки з Кракова заснували в містечку Новий Мартинець школу для польських неписьменних, яка містилася в будівлі, зведеній для цієї мети місцевим польським населенням. Ця школа діяла лише протягом двох років, оскільки місцевий парох Пйотр Анджеліч — хорват, який розмовляв польською, — виступав проти їхнього перебування, адже сестри, які викладали польську мову, були головним осередком збереження польськості серед поселенців. Сестри залишили по собі численну бібліотеку, якою наші співвітчизники користувалися ще багато років. Ця бібліотека перебувала в розпорядженні батьків реемігранта з Югославії, який проживав у Nowogrodziec, Адама Урбана. Під час війни 1914–1918 років до парафії Miłować, що межувала з парафією в Новому Мартинці, прибув ксьондз Станіслав Скієравський зі Згромадження отців-воскресенців у Відні. Навколо нього згуртувалися поляки, які проживали на територіях Боснії, і саме з цих причин згодом його відкликали з парафії. Ксьондз С. Скієравський займався розповсюдженням серед польського населення преси та книжок рідною мовою. Завдяки цій діяльності він поширював читання, а також зацікавлення польською культурою. Після 1912 року на територіях поселень виникли три польські школи, які після 1918 року через від’їзд учителів на батьківщину були ліквідовані /нагадаймо, що 1918 року Польща відновила незалежність і державний суверенітет/. У цей період із територій поселень до краю виїхала більша частина інтелігенції. Після утворення 1918 року держави сербів, хорватів і словенців становище польського населення значно погіршилося порівняно з часами австрійської влади. Австро-угорський уряд із політичних міркувань проводив сприятливу для поселенського /прибулого/ населення політику. Після 1918 року погіршилися також матеріальні умови поселенців, що проявилося у підвищенні земельного податку, а також у забороні викладання польської мови. Це стало причиною повторної еміграції польського населення до Бразилії. Польські поселенці після утворення держави сербів, хорватів і словенців не погодилися прийняти громадянство, через що стали апатридами. Бажаючи отримати паспорти для виїзду до Бразилії, вони зверталися до польського консульства в Загребі, яке в березні 1924 року видало громадянам Польщі, що звернулися, паспорти та візи для виїзду до Бразилії. Повітове староство в Prnjavor визнало ці паспорти незаконно виданими й у такий спосіб зупинило хвилю еміграції до Бразилії. 1930 року близько 1 000 громадян Польщі добровільно прийняли югославське громадянство. 1934 року югославська влада зобов’язала поляків прийняти громадянство, інакше їхнє перебування на територіях поселень розглядалося на підставі паспорта. Одним із видатних діячів серед польських поселенців був Адам Урбан, який проживав у Новому Мартинці /повіт Prnjavor/ і підтримував постійний контакт із польським консульством у Загребі. 1929 року у Варшаві було організовано З’їзд поляків із-за кордону. Польське консульство в Загребі уможливило участь у ньому трьох делегатів із території Югославії. До складу делегації увійшли: Адам Урбан, Славомір Гецька із Сараєва та Пйотр Цєцінський. Цей з’їзд відбувся 4–21 липня 1924 року у Варшаві. Делегат Адам Урбан, який згодом проживав на території гміни Nowogrodziec, отримав з’їздову картку № 79. Під час перебування на з’їзді в столиці Адам Урбан у розмові з міністром сільського господарства порушив питання групового повернення поляків із Югославії. Однак міністр заявив, що масове повернення поляків до краю є нереальним. Польща, як він зазначив, шукає території для поселення через надлишок населення в Матері-Польщі. Цю позицію також підтвердив Міхал Панкевич, голова Управління еміграції. 1930 року в Загребі виникла польська організація під назвою «Польське вогнище», яка мала на меті провадити освітньо-виховну роботу серед польських поселенців. Під час засідань II З’їзду поляків із-за кордону, що відбувся у Варшаві 5–12 серпня 1934 року, Адам Урбан був єдиним делегатом «Польського вогнища». Він активно працював у Культурно-освітній та Господарській комісіях, де представив вимоги поляків із території Югославії.
На підставі матеріалів Юзефа Долецького.