Свого колориту шкільній сірості додавали так звані реемігранти, тобто польські діти, які поверталися буквально з усього світу до країни своїх батьків. У моєму класі були «французи», «боснійці», «росіяни», «німці», а навіть двоє «бразильців» — Stefan Hałada і Bruno Parejko. Вони вражали мене своєю екзотикою, і я, затамувавши подих, слухав розповіді про далекі країни, де вони перебували. Найелітнішою групою були «французи», бо їх було відносно багато і вони навіть мешкали в окремому «французькому» районі поблизу спортивного стадіону. Об’єктом мого бажання були красиві велосипеди, привезені з Франції, на яких їздили майже всі хлопці з цього району.
Проблему освітніх відставань і вікових відмінностей дітей органи освіти намагалися розв’язувати за допомогою прискореного циклу навчання, і траплялося, що мій рослий товариш із V класу після пів року навчання переходив до VI класу, а я далі мусив «мучитися у V класі».
У VI та VII класах зав’язувалися також перші романи й перші кохання, тож не можна оминути цю романтичну шкільну історію. Була і в мене своя симпатія — Zosia, якій я підкидав любовні записочки і для якої старанно вирізьблював сердечко зі стрілою на шкільній парті або — о жах! — на парковому дереві. Клас, звісно, знав про цей роман, і багато разів мені доводилося витирати непристойні написи та римовані рядки, написані на дошці, зошитах і навіть на шкільних мурах. Однак треба визнати, що клас приймав наше «кохання», обираючи нас обох старостами класу. На свій жаль, я зрозумів, що не єдиний «закоханий» у Zosia: у мене був суперник, і неабиякий, адже він міг похвалитися фортепіано, чудовою статурою та вишуканим одягом. Я знав про це, бо кілька разів бував у нього вдома і навіть «бренькав» на інструменті. Що я міг протиставити фортепіано? Не ж булочки з маслом!
Я обрав силове розв’язання і для цього мобілізував двох рослих товаришів, після чого під якимось приводом виманив разом із ними «піжона» на прилеглі садові ділянки. Там я зненацька накинув суперникові куртку на голову, і ми відлупцювали його до «кислого яблука», звісно повідомивши про причину його покарання.
Заплаканий хлопець урочисто пообіцяв, що назавжди «відчепиться від Zosia», і дотримав слова! Лише Zosia — марнославна дівчина, не знаючи про цю подію, була розчарована раптовим зникненням почуттів Januszek.
Із цими садовими ділянками по той бік вулиці Bielskiej була пов’язана одна пригода, яка скомпрометувала мене в очах родини. Але все по порядку! Одного літнього дня під час довгої перерви ми вирушили «на екскурсію» по черешні саме до тих садів і, обійшовши їх ззаду, перелізли через паркан. За мить я вже сидів на верхівці деревця, запихаючи черешні за сорочку, коли раптом почув пронизливий жіночий голос... злодії... розбійники...! Мої товариші, які окупували нижчі гілки, негайно зникли, а я, на свій жах, побачивши жінку, що бігла з граблями, не мав іншого виходу, як спуститися на землю... і тоді почув: «Edziu, це ти?.. як ти міг засмутити свою тітку?.. треба було попросити... а не красти...» На жаль, я просто переплутав садові ділянки...
Довгі перерви (здається, 25-хвилинні) були також нагодою погратися у війну або злодіїв і поліцейських, а ідеальним місцем для цього був парк (нинішнє Управління поліції). Там ми взаємно закидали одне одного камінням, часто повертаючись на уроки із синцями, а то й у порваному одязі... а якщо мав бути урок історії, то перерва була дуже-дуже довгою, бо ми, «шибеники», не боялися добродушного «Історика», який був до нас добрий...