Міжнародний конгрес, який розпочався 13 червня 1878 року в Берліні за участю Росії, Англії, Німеччини, Австро-Угорщини, Франції, Італії, Туреччини, Ірану та балканських держав, завершився підписанням договору 13 липня 1878 року. На підставі цього договору Австро-Угорщина отримала мандат на окупацію Боснії та Герцеговини.
Управління Боснією та Герцеговиною здійснював спільний міністр фінансів, яким від 1882 року був Бенджамін Каллай. За домовленістю з графом Агенором Голуховським вони вирішили спрямувати хвилю еміграції замість Америки до Боснії, щоб таким чином розколоти сербську єдність.
Для поселення визначили території північно-західної частини Боснії в межах колишнього срезу (повіту) Прнявор, а також у меншій кількості — у сусідніх срезах-повітах Дервента, Босанська Градишка, Баня-Лука, Доні-Михоляц та інших. Поляки створювали там або виключно польські села, або сільськогосподарські поселення спільно із сербами, українцями та іншими національностями. Польські поселення виникали в цих повітах на щойно вирубаних лісових площах.
Для поселенців створили сприятливі умови придбання землі: їм виділяли лісові ділянки площею 24 морги за умови, що на 17 моргах вони вирубають ліс і запровадять сільськогосподарське використання. Виділена земля через 10 років переходила у власність поселенців.
Території, призначені для поселення між річками Савою, Врбасом і масивом Козари, значною мірою були безлюдними. Серед лісів розташовувалися лише поодинокі поселення православних сербів і мусульман, які переважно жили з пастухування.
Ці умови заохотили багатьох сільськогосподарських робітників і малоземельних селян з австрійської частини, а також навіть родини з російської частини та польські родини з Буковини оселятися в Боснії. Від 1890 року як поселенці почали прибувати також німці, угорці, русини, чехи та словаки, причому привілеями під час поселення користувалися угорці й німці.
Поляки оселялися переважно в Прняворському повіті Банялуцького округу, де ще в попередні періоди осіли перші, нечисленні польські родини. Вони проживали тут компактними групами, займаючи значні площі лісів, призначених для поселення. Спочатку поселенці жили в халупах і землянках у примітивних умовах та могли розраховувати лише на допомогу сусідів.
Чоловіки цілими днями працювали на вирубуванні дерев, готуючи матеріали для будівництва житлових будинків і приміщень для худоби, одночасно готуючи землю під вирощування зернових.
Умови поселення були надзвичайно важкими, поселенці мусили покладатися лише на власні сили. Вони будували свої садиби так, як у Польщі; ці господарства відрізнялися від поселень місцевого населення, які являли собою скупчення маленьких будиночків, що належали одній родині. Польські садиби й господарства характеризувалися розосередженою забудовою на схилах пагорбів, причому до складу садиб входили стодоли, яких місцеве населення не будувало.
Поляки перенесли на землі поселення вищу аграрну культуру. На полях, удобрених гноєм, з’явилися лани зернових — пшениці та жита, які серби вирощували мало. Крім того, поселенці відгодовували свиней у закритих тваринницьких приміщеннях, що було нововведенням для місцевого населення, яке зазвичай відгодовувало худобу просто неба. Після вирубування лісу земля давала більші врожаї, однак через певний час унаслідок виснаження, а особливо через вимивання ґрунтів дощами та нестачу добрив, урожайність зернових нерідко була недостатньою для утримання родини.
Поселенці, а особливо нові подружжя, шукали нових територій для поселення, яких у Боснії вже бракувало. Частина поселенців через це переселялася на нові землі, особливо в Хорватії, наприклад у Подравині. Перешкодою була вища ціна землі в цих районах. До Хорватії також прямували поселенці з Галичини. Брак коштів на придбання землі змушував багатьох поселенців найматися на заробітки сільськогосподарськими робітниками у великих господарствах місцевого населення.
У 1901 році на територіях поселень з’явилися агенти, які працювали серед місцевого населення, що прибуло сюди, пропагуючи вигідні умови поселення в Бразилії. Ця еміграція значною мірою охопила поляків і русинів, які скористалися можливістю виїхати за океан. Після 1900 року кількість галицьких емігрантів (поляків і русинів) у Прняворському повіті становила близько 15 000 осіб, із яких за короткий час Боснію залишили близько 4 000 осіб, емігрувавши до Бразилії.