Коли минулого року урочисту сесію міської та ґмінної рад присвятили 50-річчю визволення Bolesławiec (гарно це назвали 50-ю річницею повернення міста до Вітчизни), — на серці стало тепло.... Пам’ятаю перші повоєнні роки, коли в зруйнованому місті навіть розмовляти польською вимагало мужності, а німецькі «вовкулаки» зовсім не були витвором фантазії.. Що з того, що сьогодні сопливі «вчені» доводять, ніби це лише пропаганда минулої епохи. Ми були ворогом для Заходу (не з власної вини), а Польща й поляки стали розмінною монетою в реалізації імперських амбіцій держав-переможниць. На перший погляд, німці не мали тут права голосу, але вони тут були, жили серед нас, становили етнічну більшість. Я не заперечую їхнього права на батьківщину предків, але вони завжди були нашими ворогами, особливо в повоєнні роки, коли ми — прості люди — несміливо намагалися повернути ці землі Польщі.
Після перемішування внаслідок демократичних виборів політичних сил (так це сьогодні гарно називають, але що це означає?) здавалося, що ми знову почнемо цінувати власну історію й змахувати пил із пафосу піонерських років. Я не знаходив слів для похвали авторам спорудження Пам’ятника кресов’якам, бо сам походжу з польської України, і там залишився мій родинний дім, точніше — вкрита соломою хата. Я чекав 12 лютого — і нічого: ніхто навіть словом не згадав про визволення чи повернення міста до Вітчизни... Навіть близький мені «Głos Bolesławca» не зафіксував цього факту. Чому, хто тут каламутить воду? Перевернувся б у могилі мій бойовий товариш — полковник H.W., якби дожив до таких часів. Я також — колишній солдат Другої світової війни — збираюся в останню путь: я тяжко хворий. Але, заради Бога, ви, молоді, — не переставайте бути патріотами. Адже Польща ще не загинула, ви маєте своє горде коріння в минулому, а наша національна історія почалася не в 1980 і не в 1989 році, а значно раніше — у часи П’ястів. Я не хочу помирати з відчуттям жалю за безглуздо пролиту кров, дайте мені хоча б трохи надії, що Польща означає багато, означає все...