Культурна спадщина Нижньої Сілезії
Нижньосілезьке суспільно-культурне товариство на своєму виїзному засіданні 15.12.1995 року в Jelenia Góra проголосило 1996 рік «Роком культурної спадщини Нижньої Сілезії».
Вже шостий рік на Нижній Сілезії тривають ювілейні урочистості, започатковані 1990 року з нагоди 1000-річчя приєднання Сілезії до Польщі, — вони триватимуть до 2000 року.
Упродовж 5 років найважливішими акцентами цих урочистостей були 1991 рік, коли відзначали 750-річчя Битви під Легницею, а також 1993–1994 роки — урочистості, пов’язані з річницею смерті Jadwiga Śląska — Святої Ядвіги, дружини Генрика Бородатого, матері сілезьких князів, покровительки Сілезії.
Рік 1996-й за задумом має стати роком, у якому слід наголошувати на спадщині не лише попередньої історії часів піастівської Сілезії, а й на тому, що за останні 50 років у Сілезії зробили ті, хто тут оселився і зробив значний внесок у розвиток цієї землі.
DTSK планує численні наукові конференції, наприклад: «Культурне життя Нижньої Сілезії», «Регіональна книга в Сілезії», «Організація літньої школи регіоналістів», «40-річчя DTSK», «Зліт регіоналістів під Сленжею» та багато-багато інших.
1996 рік має принести подальші видання, наступні монографії сілезьких міст, зокрема монографію Bolesławiec.
Наприкінці 1996 року планується організація Конгресу нижньосілезьких регіоналістів.
Регіональні товариства Сілезії, а їх понад 150, зокрема Towarzystwo Miłośników Bolesławca, активно долучаються до урочистостей 1996 року.
Малі батьківщини Сілезії та їхня діяльність підтверджують, що Нижня Сілезія вже для третього покоління від повернення на піастівські землі має вагомий культурний доробок, важливий також у європейському масштабі. Саме тут пролягає найкоротший шлях до Європи.
ZB
15 листопада 1945 року, після тридобової подорожі товарним потягом, до Bolesławiec прибув транспорт переселенців із Келецького краю. Падав сніг, було холодно, і вся моя родина опинилася на кам’яній підлозі зали очікування вокзалу з усім майном (разом із козою-годувальницею). Мені не виповнилося й 8 років, за плечима були туманні спогади про жахи окупації та довгу поїздку на розстеленій у вагоні перині. Але вже ту ніч я провів у просторому порожньому будинку на вулиці Karola Miarki, який батько заздалегідь уподобав. Тоді ця вулиця називалася Friedrichstrasse, але мене це не хвилювало, бо я захоплювався новим оточенням. Незліченну кількість разів я клацав контактом (вимикачем) і щоразу дивувався, що за моїм бажанням світло гасне або вмикається й стає яскравішим, ніж від гасової лампи. Відкручував кран — і, будь ласка... тече вода! Повертав ручку таємничої коробки з написом «Telefunken» — і чув музику! Для восьмирічної дитини це були приголомшливі відкриття, адже в бідному селі Келецького краю навіть не уявляли про існування електрики, каналізації та подібних див.
Невдовзі мама відвела мене до школи, яка містилася у величній будівлі на вулиці Stalina, 7, і так я став учнем другого класу загальноосвітньої школи. У класах не було нічого, доводилося розставляти парти, а на підлозі, невідомо чому, стояли калюжі води. Моя перша вчителька, пані Stefania Tajcher, малювала на аркушах лінійки для письма й радила батькам виготовляти зошити. Здається, на початку 1946 року цю величну й найкраще збережену будівлю призначили під осідок міського суду, а школу перенесли до будинку на розі вулиць Teatralnej і Fornalskiej (?). Нова школа носила ім’я Bolesław Chrobry, але номера не мала, бо була єдиною школою в місті...
У свідоцтві про закінчення II класу з датою 28.06.1946 року стоїть печатка: Publiczna Szkoła Powszechna im. Bolesława Chrobrego w Bolesławcu, а внизу свідоцтва — підписи: керівниця школи Tajcherówna Stefania, класний опікун Mazur Bronisław. Варто також похвалитися оцінками, які я отримав за цей навчальний рік: поведінка — дуже добре, релігія — дуже добре, польська мова — дуже добре, арифметика з геометрією — дуже добре, малювання — задовільно, практичні заняття — добре, співи — добре, фізичні вправи — дуже добре. Оцінки не такі вже й погані, правда?
Із перебування в школі мені запам’яталися довгі темні коридори та різкий запах, мабуть, засобів для просочення дерев’яних підлог. У кутку великого подвір’я, на бастіоні, був маленький майданчик — місце для ігор під час перерв. Там росло величезне дерево (клен), чиї крилаті плоди-«носики» слугували нам для хлоп’ячих жартів.
Щодня перед уроками вся школа, зібрана на подвір’ї, а в негоду — у шкільному коридорі, співала під орудою пана Mazur пісню «Коли вранішні зорі встають» і читала молитву «Ангеле Божий, охоронцю мій». Ці спільні молитви, здається, припинилися 1948 року, і я пам’ятаю лише, як пан Mazur сказав нам, що більше не можна публічно молитися, але «ми будемо тихо молитися в класі». Невдовзі припинилися й ці тихі молитви, але діти, звісно, не знали тла подій, наслідком яких була ця заборона. До школи надходили посилки UNRRA, і діти допомагали заносити їх та сортувати купи одягу, шкільного приладдя й харчів, а також... риб’ячого жиру! Риб’ячий жир став нашим кошмаром, бо був гірким і жирним, а вчителі були безжальними й змушували нас випивати цю мікстуру. Сьогодні я прошу в них пробачення й висловлюю вдячність цим чудовим людям, які рятували здоров’я недоїдаючих дітей.
На нижніх поверхах шкільної будівлі була кухня, де кожна дитина щодня мусила випити кухоль гарячого молока. І знову ці «жорстокі» вчителі стежили, щоб діти випивали кухоль молока, а не кожна дитина, зрештою, любить молоко, правда? Але тоді — сьогодні я кажу: на щастя — не було «хартії прав дитини» і не було до кого звернутися...
Я пережив чимало стресів, відповідних моєму віку. Одним із них був, зокрема, ранець. Тоді не було магазинів зі шкільним приладдям, тож батьки по-різному давали собі раду з цією проблемою. Мій батько власноруч виготовив ранець із дерева, точніше — з дерев’яної фанери. До корпусу цієї «скриньки» він прикріпив солдатські ремені для плечей і, пишаючись своїм винаходом, наказав мені носити в ньому книжки. Жодні аргументи батьків не могли заспокоїти мого приниження, але наступний стрес відсунув справу ранця в тінь. Мама подарувала мені на зиму шапку-вушанку. Величезна радянська військова шапка, зав’язана під шиєю шнурками, була для мене вершиною нещастя... Нічого, що більшість учнів ходила в таких самих вушанках, нічого, що вона була дуже теплою та зручною.
Коли протести не допомагали, я чемно виходив із дому вдягнений як належить, а на вулиці швидко знімав шапку й крокував із непокритою головою.
Від 1948 року школа імені B. Chrobry уже носить номер 1, а моєю класною керівницею стала пані Zamorska, завдяки якій я полюбив історію. Я із захопленням слухав розповіді про відважного короля Batory, про прикордонні поля і дуже-дуже хотів жити в ті часи, а любов до історії живе в мені й досі.
У пані Zamorska був син дошкільного віку, неймовірний бешкетник. Напевно, їй не було де його залишати, бо часто Boguś сидів у класі на уроках своєї мами й страшенно бешкетував. Він стрибав по партах, вигукуючи якісь індіанські крики, або тікав із класу. Мама переривала уроки, щоб наздогнати сина, а ми «реготали до сліз».
Новий 1948 навчальний рік я розпочав уже в іншій школі — Загальноосвітній школі базового та ліцейного ступенів, тобто популярній «гімназії» на вулиці Leningradzkiej, де все вже було схоже на нормальну школу. Моїм першим класним керівником був пан Sławomir Zygmunt — учитель польської мови, який прагнув розширювати культурний розвиток учнів поза межами навчальної програми. Він організовував гуртки самоосвіти, був ініціатором різних шкільних урочистостей, на яких його учні співали та декламували вірші. Якось він обрав мене для виголошення відомого вірша «Редут Ордона» на урочистій академії «на честь». Почалися довгі години нудного «зубріння» вірша, а потім відшліфовування форми, інтонації та всіх інших художніх якостей твору. Пан Zygmunt (це прізвище!) присвятив мені багато позаурочних годин, і я навіть приходив до нього додому, де ми проводили генеральні репетиції.
Але наступного року цей учитель польської мови пішов зі школи, і моїм класним керівником знову став чудовий, любий пан Mazur — людина-легенда. Він був справжнім педагогом, людиною надзвичайної доброти й любові до молоді, хоча іноді намагався здаватися суворим. Наче справжній батько, він сварив неслухняних школярів, відводячи їх за вуха в куток або б’ючи лінійкою по розкритих долонях. Можливо, тому я не є противником фізичного покарання дітей, адже досі пам’ятаю ці по-справжньому батьківські удари лінійкою пана професора. Він застосовував оригінальні методи навчання, які, напевно, пам’ятають усі учні. Наприклад, таблиця множення: він малював крейдою на дошці коло з цифрами від 0 до 9, а посередині, скажімо, цифру 5. Пан професор мовчки вказував лінійкою на цифру 9, а учень мусив блискавично сказати — 45! Так він міг цілу годину тренувати наші рефлекси, зате таблицю множення ми знали «на зубок».
(далі буде)