Так було...
Усе це почалося 1947 року. Від завершення Другої світової війни минуло вже два роки, кордони Польщі давно були встановлені, однак саме тоді польська адміністрація фактично розпочала перебирати господарство від військових властей Радянського Союзу.
Земля, яку перебирали, була спустошена, зруйнована війною, пограбуванням і звичайною людською бездумністю. Поступово зростало й усвідомлення необхідності освоєння її великого скарбу — мінеральної сировини.
Першим формальним кроком нової польської адміністрації стало створення на початку 1947 року Центрального управління мінеральної промисловості у Вроцлаві.
Очолила управління пані Anna Skalicka. У середині року у великих містах було створено підприємства для відновлення шахт і поновлення видобутку мінеральної сировини, необхідної для економіки, що швидко розвивалася. Назви підприємств були уніфіковані. Спочатку йшла назва місцевості у прикметниковій формі, а далі — сакраментально повторювані слова: «Kopalnie Surowców Mineralnych».
Так виникли: Вроцлавські копальні мінеральної сировини, Стшебловські копальні мінеральної сировини, Єленьогурські копальні мінеральної сировини, а серед інших — також Болеславецькі копальні мінеральної сировини. Багато з цих назв пережили півстоліття. Наша болеславецька — ні.
Bolesławieckie Kopalnie Surowców Mineralnych відродили з воєнних руїн численні шахти, невеликі копальні й просто видобувні ями родовищ глинистої сировини навколо Болеславця. Їм давали милозвучні назви, зазвичай жіночі імена: «Barbara», «Janina», «Anna» (це саме Anna Skalicka), «Maria», але не забували й про п’ястівські чоловічі імена. Шахта «Bolko», наче хоробрий князь, панувала над усім «гаремом», адже була найбільшою та найважливішою.
Вона дожила до наших часів, пішовши останньою, у славі, на заслужений відпочинок. Назви були мальовничими, а реальність шахт — надзвичайно жалюгідною. Давні господарі, славні високою цивілізацією та технічною культурою, очевидно, не надавали великого значення «глиняному гірництву».
Першопрохідці осушували й відновлювали старі виробки, пристосовані винятково до ручного видобування кайлом і лопатою, оснащені рейковими вагонетками, які пересувалися силою людських м’язів. Іноді добрий шахтарський кінь був предметом гордості як символ механізації, сучасності й невеликого полегшення праці гірників. Невдовзі мало з’ясуватися, що «нова народна влада» має більші клопоти, ніж модернізація застарілих шахт глинистої сировини. А сировина, попри все, була доброю і дуже потрібною. Тож ішлося лише про те, щоб за прикладом Pstrowski рубати більше й штовхати швидше — усе заради світлого майбутнього. А майбутнє, в
так і є...
міру плину часу поставало дедалі чорнішими барвами. Найкращі за якістю частини родовищ швидко вичерпали, дедалі більше породи доводилося вивозити, щоб дістатися до тонших шарів чистих глин, а навколо шахт швидко виростали високі відвали відходів. Не минуло й 10 років, як приблизно 1956 року становище Bolesławieckie Kopalnie Surowców Mineralnych явно стало критичним.
До поганого технічного стану шахт і відсталих систем видобутку додалися ще два польські лиха — бюрократія та реорганізація. Центральне управління невдовзі перенесли з Вроцлава до Варшави, а потім розподілили сировину між міністерствами та об’єднаннями, кількість яких із загрозливою швидкістю зростала.
Bolesławieckie Kopalnie Surowców Mineralnych, відомі як BKSM, опинилися у відомстві... будівництва (?), а там — у новоствореному Об’єднанні керамічної промисловості. Очевидно, благородну глинисту сировину, санітарні вироби, керамічну галантерею та порцеляну переплутали з цеглою (!), такою потрібною для «відбудови Варшави». Такі дрібниці тоді нікого не цікавили, однак вони дуже помітно впливали на погіршення становища болеславецького басейну глинистої сировини.
1956 рік приніс першу відлигу й дещо тверезіший погляд влади на проблему цінної керамічної сировини. У 1956 році тогочасний міністр будівництва також ухвалив (історичне) рішення про «...запуск виробництва вітчизняного каоліну...».
Сьогодні можна без великої помилки оцінити це рішення як запізніле на 10 років. Тоді ж воно було «важливим кроком», що визначав подальший розвиток польської керамічної промисловості (!) До роботи взялися геологи. Першим завданням було визначити райони залягання родовищ каоліну в Польщі. Через два роки вже було відомо, що таких районів кілька і що два з них є конкурентними: район Болеславця та район Świdnica. У типовому польському стилі «народ розділився».
Коли один хотів щось зробити в Болеславці, інший доводив, що краще біля Świdnica, і навпаки.
Зрештою задокументували два найбільші в країні та найкращі за якістю родовища: Maria III у районі Nowogrodziec і Kalno – Andrzej у районі Świdnica.
Гігантоманія тих років перемогла. Родовище Maria III виявилося найбільшим у Польщі та одним із найбільших у Європі. Яке чудове полотно для пропаганди!
Звісно, ніхто в країні не знав, як із гірничої сировини роблять каолін. Тож розпочалися «широкомасштабні наукові роботи». Нікому не спало на думку скористатися багаторічним досвідом відомих європейських і світових компаній. Це були ще не ті часи. Реальну допомогу тоді надала Німецька Демократична Республіка. У досвідчених Kemmlitz (сьогодні Amberger Kaolin Werke) ми запозичували перші зразки. Уже покійний доктор Heinz Bautze, фахівець із переробки з глибокими знаннями та величезним досвідом, допоміг нам створити першу технологію виробництва каоліну.
Навесні 1963 року запрацював перший цех Заводу з переробки керамічної сировини. Як би не оцінювати ті часи, це був важливий і переломний момент. Центр ваги господарювання глинистою сировиною в Польщі зміщувався від видобутку «за будь-яку ціну» в бік переробки механізованими методами.
Одночасно із запуском першого цеху розпочали проєктування та будівництво наступного. Другий цех вийшов на виробництво 1973 року. У 1970 році BKSM об’єднали із заводом із виробництва каоліну, створивши нове багатозаводське підприємство під назвою «Zakłady Górniczo-Przeróbcze Surowców Mineralnych Surmin».
Підприємство також входило до складу новоствореного комбінату «Vitrocermin» і разом з Об’єднанням скляної та керамічної промисловості в Кельце й Міністерством будівництва формувало перший щабель монструозної адміністративної драбини ґєреківської епохи сімдесятих років.
Також у великому поспіху розпочали проєктування чергового каолінового заводу з гігантською продуктивністю 200 тисяч тонн на рік. Гігант так і не було збудовано, але під час його проєктування було подолано бар’єр «залізної завіси». Працівники «Surmin» побачили європейські каолінові заводи. Розчарування, усвідомлення технологічного відставання та криза другої половини сімдесятих років настали одночасно.
Вісімдесяті роки були роками стагнації та виживання. З суто адміністративних причин відбулася чергова «косметична» зміна назви підприємства на Kopalnie Surowców Mineralnych Surmin, щоб в епоху приватизації після 1989 року, увійшовши до складу підприємств XV Національного інвестиційного фонду «Hetman» SA, прийняти сьогоднішню назву: Kopalnie Surowców Mineralnych Surmin-Kaolin Spółka Akcyjna.
Приватизація в межах Програми загальної приватизації не мала суто адміністративного характеру. Малі примітивні або вичерпані шахти ліквідували, а з решти виділили окреме підприємство. Колектив «Surmin-Kaolin» SA отримав передбачені законом 15% акцій компанії.
Організація компанії перебуває у стані динамічних системних змін. Колишнє виробництво двох сортів каоліну розширили до 12 сортів зі спеціалізованими властивостями. Триває інтенсивний процес інвестування та модернізації виробництва, впроваджується система якості ISO — 9002. Компанія в доброму бізнесовому стані вступає у друге п’ятдесятиріччя своєї історії.