У період із 31 травня до 10 червня 1997 року Святіший Отець здійснить свою 5-ту, а водночас найдовшу папську паломницьку подорож до Польщі, у рамках якої відвідає 13 населених пунктів і відслужить 9 публічних мес. На маршруті паломництва вперше опиниться Легницька дієцезія, яку Святіший Отець відвідає 2 червня, після завершення Євхаристійного конгресу у Вроцлаві. У Легниці Іван Павло II відслужить месу, поєднану з коронацією образу Матері Божої Ласкавої з Кшешова. Це незвичайна ікона Божої Матері з Візантії, яка під час хрестових походів потрапила до Італії, а згодом князь Болеслав I привіз її разом із цистерціанцями до Кшешова. Того самого дня Святіший Отець вирушить до Гожува-Велькопольського.
Ця незвичайна подія спонукала мене написати невеликий нарис про цю незвичайну особистість, якою безперечно є у сучасному світі Кароль Войтила. Звичайно, існують певні особисті передумови: по-перше, відносно добре знання біографії Святішого Отця, по-друге — особисті нитки, що переплітаються в моєму житті зі «стежками» Кароля Войтили.
Так склалося в моєму житті, що 1949 року мені довелося закінчити чоловічу державну загальноосвітню школу імені Марціна Вадовіти у Вадовицях. Наступного року я опинився в стінах вадовицького ліцею та гімназії, просякнутих тоді атмосферою міжвоєнного періоду, представленою в карикатурній формі Емілем Зегадловичем у романі «Мари». Цю атмосферу створював педагогічний колектив на чолі з тогочасним директором Яном Крулікевичем, видатним класицистом, до речі, головою випускної екзаменаційної комісії 1938 року, перед якою постав молодий Кароль Войтила. Другою особою в ліцеї, якщо не брати до уваги терціана, був ксьондз доктор Едвард Захер — префект школи (щось на кшталт заступника директора з релігійного виховання), видатний знавець теології, а також фізики й астрофізики.
З прізвищем Кароля Войтили я вперше зіткнувся на початку листопада 1946 року, коли в парафіях Вадовицького деканату оголосили, що 10 листопада відбудеться урочиста приміційна меса новоприйнятого священника Кароля Войтили, випускника вадовицької гімназії 1938 року.
Тут мушу зазначити, що ця дата вислизає з поля зору навіть дуже прискіпливих біографів. Наприклад, ксьондз Казімєж Фіглевич, пишучи про висвячення Кароля Войтили 11 листопада 1946 року кардиналом Адамом Стефаном Сапєгою у приватній каплиці на Вавелі, згадує про відслуження приміційної меси в День поминання всіх померлих, а далі — що урочиста приміційна меса відбулася лише через кілька днів у Вадовицях. Згадана меса відбулася за масової участі місцевої громади, адже це була перша приміційна меса після перерви, спричиненої воєнними діями. Активну участь у цій месі взяли декан ксьондз Леонард Проховник і ксьондз доктор Едвард Захер, учитель новоприйнятого священника.
Наступні роки принесли втрату інтересу до особи вадовицького священника. Спогади ожили лише у вересні 1958 року, коли Кароль Войтила отримав єпископську сакру з рук архієпископа Євгеніуша Базяка, апостольського адміністратора Краківської архідієцезії. Після раптової смерті архієпископа Е. Базяка в червні 1962 року єпископ Кароль Войтила був обраний капітульним вікарієм, але Краківська дієцезія залишалася «sede vacante» (незайнятим місцем). Шлях до архієпископської столиці оповитий багатьма загадками. Ось що свого часу писав про це добре обізнаний із краківськими реаліями письменник і публіцист Владислав Махейек: «Не знаю, як тепер, але за Гомулки для призначення єпископа в країні була потрібна згода польського уряду. Отож після провалу з кількома кандидатами тогочасне краківське партійне керівництво натякнуло, що в Кракові є народний єпископ Кароль Войтила, з яким у спірних питаннях можна домовлятися з обопільною вигодою. Тоді секретар ЦК — Зенон Клішко, відповідальний за відносини з церквою, приїхав до Кракова й попросив єпископа Кароля Войтилу на Вавель. Так розпочалися динамічні сходження Кароля Войтили, так це закарбувала пам’ять». («Życie Literackie», № 44/88). Подібну версію цього призначення наводить у біографії Івана Павла II Тадеуш Шульц (Варшава, 1996).
Унаслідок домовленостей на межі 1963–1964 років було ухвалено рішення призначити єпископа Кароля Войтилу краківським архієпископом-митрополитом. Урочистий інгрес до Вавельського архікатедрального собору відбувся в березні 1964 року. Невдовзі, у червні 1967 року, папа Павло VI підніс архієпископа Кароля Войтилу до кардинальської гідності; номінат у віці 47 років став одним із наймолодших членів кардинальської колегії. Тут варто згадати Пророка.
Серед чвар Господь Бог ударяє у величезний дзвін, для слов’янського папи відкрив престол
Юліуш Словацький
Коли 16 жовтня 1978 року з димаря над Сикстинською капелою в небо здійнявся блакитнуватий димок, він сповістив світ, що Папу обрано. Близько 19:00 на
балконі базиліки Святого Петра з’явився кардинал Фелічі й вигукнув: «Сповіщаю вам радісну новину, маємо папу — habemus papam — кардинала Кароля Войтилу, який прийняв ім’я Івана Павла II».
Цю радісну новину народна поетеса Емілія Міхальська із села Прухна в Бескиді Бєльському підсумувала так:
«Habemus papam! — на весь світ
Лине вдячне «Te Deum»
Уся земля, Зигмунт із Вавельської
Вежі озвався. Святого Отця
Польща світові дала».
Подальша діяльність Святішого Отця загалом відома польському читачеві. Хоча 13 травня 1981 року, коли на площі Святого Петра Іван Павло II підняв руки, щоб благословити дитину, яка вітала Його, на шляху Святішого Отця став турецький терорист Мехмет Алі Агджа. Знову звернуся до слів народної поетеси
— Емілії Міхальської:
«Бандит витягнув
Правицю, озброєну сталлю й свинцем.
Тріск. Свист. Вмить кров забарвила
Сніжну білизну сутани, спів
Завмер у жаху, змовкли
Органи, до неба полинув лемент із
Тисяч церков».
Наступні мої зустрічі зі Святішим Отцем відбулися у вересні 1990 року. 19 вересня я був присутній на загальній аудієнції в базиліці Святого Петра, а наступного дня разом із дружиною взяв участь в індивідуальній аудієнції в Кастель-Гандольфо. Пишучи про незвичайну особистість Івана Павла II, слід підкреслити, що понтифікат польського папи дуже уважно спостерігали й усебічно аналізували ватиканісти найрізноманітніших напрямів. Якщо залишити осторонь релігійно-теологічні та філософсько-етичні аспекти, варто нагадати про позицію Святішого Отця щодо питань, названих соціальним ученням церкви, а також про особисту роль Івана Павла II у падінні комунізму. Соціальне вчення Церкви можна стисло викласти так: Церква рішуче засуджує «соціалізм», але водночас дистанціюється від капіталістичної ідеології, покладаючи на неї відповідальність за прояви кричущої соціальної несправедливості. Щодо польських справ, Іван Павло II вважав, що в Польщі процес еволюційних змін, який він підтримував від свого першого папського візиту на батьківщину 1979 року, є неминучим. 6 квітня 1989 року «Круглий стіл», який Святіший Отець делікатно підтримував, передбачав перетворення Польщі через парламентську демократію та економічні реформи. Це створювало підстави для відмови від ідеї реального соціалізму в Польщі — безпрецедентної події, якої вдалося досягти мирними методами і яка мала стати прикладом для наслідування іншими країнами Східної Європи. Замість підсумку наведу фрагмент статті М. Горбачова, написаної 1992 року: «Усе, що сталося у Східній Європі останніми роками, було б неможливим без присутності цього папи й без надзвичайно важливої ролі, зокрема політичної, яку він відігравав на світовій арені».