Хлопчачі забави — коли виникли перебої з постачанням, я спеціалізувався на виготовленні самопалів — примітивних дерев’яних пістолетів, які заряджали спереду порохом і дробом або цвяхами. У 1940-х роках у Болеславці дислокувалася військова частина Радянської армії (яку тоді називали Червоною армією), і частину міста — найменш пошкоджену війною — виділили в закритий район, населений родинами радянських офіцерів. Це радянське міні-місто в Болеславці безпосередньо прилягало до моєї вулиці Сталіна й охоплювало пізніші вулиці H. Sawickiej, Nowotki та K. Miarki. Таке сусідство мало для мене та моїх однолітків серйозні наслідки, адже там, за парканом, жили «росіяни», тобто чужі. Хлопці з того боку розмовляли іншою мовою і були нашими природними «ворогами», а з ворогами треба боротися. Тож ми припинили районні чвари, щоб об’єднаними протистояти спільному ворогові, і з цією метою організовували бойові загони, озброєні пращами, самопалами, ракетницями та пляшками з карбідом. Так озброєна «польська армія» на чолі з хорунжим, який тримав біло-червоний прапор, штурмувала прикордонний паркан, який, звісно, захищала «червона армія», а над її фортами майорів червоний прапор із серпом і молотом.
Такі битви закінчувалися пожежами, руйнуванням огорожі та розбитими шибками, а іноді мусили втручатися міліція або радянські військові. Напевно, у цих запеклих боях не було політичного чи ідеологічного підтексту — нам-бо було по 10–13 років, — а лише звичайна потреба вивільнити хлопчачу агресію щодо «інакшості» тих людей. Моє захоплення військом змушувало мене з тугою чекати неділі, коли моєю вулицею до костелу марширували зімкнуті роти Війська Польського. Святково вбраний, я застрибував до останнього ряду оркестру й марширував разом із військом.
Ще однією формою розваги, а водночас і заробітку були транспортні послуги. Тоді ще не існувало вантажних таксі, їхні функції виконували візники, які підставляли свої підводи під залізничним вокзалом, щоб перевезти багаж пасажирів. Варто нагадати, що в ті пам’ятні роки багаж пасажирів часто становив вміст цілих товарних вагонів: меблі, машини, сільськогосподарські тварини, тобто життєвий скарб співвітчизників, які прибували з усієї Польщі та всього світу. Своєрідною конкуренцією для візників були маленькі хлопці, які за невелику плату перевозили на своїх візках із драбинчастими бортами клунки, валізи та малих дітей за вказаною адресою в Болеславці й навколишніх селах. Мені якраз не потрібно було заробляти, але мене вразили самостійність і фінансова незалежність товаришів, тож і я вирушав зі своєю «вантажівкою» під вокзал, знаючи, що потяг із Вроцлава приїжджав двічі на день: о 16:30 і, здається, о 20:40. Мимоволі я також став свідком важливих історичних подій, які по-своєму закарбувалися в моїй пам’яті. Такою подією був демонтаж німецького орла з вежі ратуші. Того дня я стирчав разом із натовпом мешканців на ринковій площі й із безпечної відстані (відгороджений конопляною мотузкою) спостерігав за двома відважними моряками, які висіли нагорі на мотузяній драбині. Вони відрізали пальником частини металевого орла й скидали їх на бруківку, а люди голосно висловлювали свою радість. На місці скинутого орла вони встановили прапорець, який, здається, існує там і донині.
Наступною пам’ятною для мене подією були вибори до Сейму 1947 року. Я буквально топтався по барвистому килиму з тисяч агітаційних листівок, брошур і плакатів, якими були вкриті вулиці міста. Звісно, я нічого не розумів із того, що відбувалося навколо, але із завзяттям збирав ці друковані матеріали, і кілька з них досі зберігаються в моєму архіві. Я також по-своєму долучався до великої акції з розчищення міста від руїн і наважуся стверджувати, що, мабуть, не було жодного мешканця, який відмовився б узяти участь у цій благородній справі. Навіть мій 10-річний розум фіксував загальне завзяття населення, і можна було, наприклад, спостерігати таку картину: кілька людей ритмічно тягнуть довгу мотузку, накинуту на обгорілу стіну будинку, намагаючись її повалити. Перехожі, які йшли повз і бачили це, охоче хапалися за кінець мотузки, допомагаючи зрушити небезпечну руїну. Інша група людей укладала колії вузькоколійки зі стрілочними переводами, а наступні добровольці завантажували уламки. Вагонетки проштовхували до кінця колії, де чекали візники, які вивозили уламки за межі міста. Я отримував задоволення, укладаючи колії, а найбільшою розвагою було крутитися на поворотному крузі стрілочного переводу.