Щойно дивовижне явище протилежної статі нахилилося, щоб солодко прошепотіти щось мені на вухо, як хтось брутально штовхнув мене в лопатку. «Геть», — гаркнув я розлючено, намагаючись утримати в куточках очей залишки цього неземного сну. На жаль, було вже запізно. Календар невблаганно показував сьоме січня, а годинник — 8-му. «Це сьогодні! — подумав я, схоплюючись із ліжка. — Великий фінал Великого оркестру святкової допомоги». Джинси, жилетка, кухоль гарячого чаю. Юрек звертається по телебаченню, кіт нявчить під дверима — усе водночас! Дорогу до BOK-у долаю бігом, усе ще пам’ятаючи про гарячі червоні сердечка, які вже чотири роки є символом оркестру...
У BOK-у робота кипить на повну. Дві лотереї — мотузкова та лотерея з випадковими призами, кав’яренька, стенд Lech, пункт вимірювання тиску, сімейний куточок, співочі телеграми, а поміж усім цим — десятки «мурашок», барвистих помічників Оркестру. Крики, вигуки, дрібні проблеми з обладнанням, жодного охочого байдикувати. З’являється місцеве телебачення та представники болеславецької преси — запитують про проблеми — вони є, і ще скільки! Скасування виступу через хворобу гурту «Spirituelsi», посвідчення, яких не отримала половина штабу... І все ж ми даємо собі раду. На сцені постійно вирує життя. Співають діти, співають дорослі, співають гурти й солісти — усі заради дітей, які потрапили або потраплять у нещасні випадки, бо саме така цьогорічна мета Оркестру. Гості охоче зазирають до кав’яреньки та купують лотерейні квитки, популярністю користуються чипси й безалкогольне пиво Lech, надходять заявки на співочі телеграми, також мають успіх сімейний куточок і пункт вимірювання тиску.
Час від часу в атмосферу «мініконцерту» вплітається голос пані Яни, яка проводить аукціон. Першим з аукціону йде керамічне сердечко, спеціально виготовлене з цієї нагоди Zakłady Ceramiczne, із датою IV фіналу, яке маленька Кася придбала за 60 злотих. Потім з аукціону йдуть інші сердечка, футболки та кухлі Lech, плакати (кілька з них — оригінальні, від самого Овсяка). Нагорі триває підрахунок перших грошей, «вже 40 мільйонів!!!» — хтось кричить!!
Телефонуємо до Єленя-Ґури та Зґожельця. На жаль, вони кращі! Вже зібрали по 50 мільйонів! Зрештою, торік у цей час ми випереджали їх на кілька мільйонів!!! Що відбувається?! Де атмосфера?!
Хтось схвильовано прибігає й повідомляє, що наших збирачів пожертв прогнали священники від церкви, хтось шукає людину з посвідченням, бо сам його не має, а хоче піти збирати пожертви. Чийсь схвильований голос просить піти подивитися, що показує місцеве телебачення. Ми мчимо до найближчого телевізора і... розчарування — показують те, що зняли вранці о 10:00, і нічого більше... Утіхою має бути те, що найближчим часом покажуть про Оркестр більше! Але навіщо?! Атмосфера гарячих вражень і живих поривів уже буде неможливою.
«Я знав, що болеславецьке телебачення — це сміття, але сьогодні це вже свинство!!!» — каже хтось, а решта киває. Бідні ці люди: працюють для акції, стають на голову, а тим часом місцеве телебачення навіть не спромоглося їм допомогти, хоча раніше обіцяло.
«Ходімо, спробуємо увімкнути радіо», — пропонує хтось інший. Як бальзам, з ефіру на нас сходять кілька слів про нашу акцію, про нас, про проблеми з посвідченнями, зі збором пожертв біля церкви — і ми знову отримуємо крила... повертаємося до роботи...
Ще пів години — і ми виходимо на площу запалити вогники... це не найбільший, але щирий і сердечний порив...
Потім година перерви, а з 19:00 починають впускати на рок-концерт, який триває до пізньої ночі, а тим часом команда рахує гроші. Нарешті кінець!!! У нас понад 160 мільйонів. Напівживі, дуже втомлені, але щасливі, ми стрибаємо вгору!!!
Я повертаюся додому. Пригортаюся до подушки й засинаю. Мені сниться дивовижне явище протилежної статі — воно нахиляється й шепоче мені на вухо: «Я люблю вас за Оркестр і ваші гарячі серця» — я засинаю усміхнена.
Весь штаб WOŚP висловлює щиру подяку Спонсорам, Друзям — усім цим людям доброї волі, які допомогли, підтримавши акцію. Дякуємо Вам!!!!!!!
Хай живе Юрек!!!
Хай живе Оркестр!!!