У моєму житті був такий особливий час, коли в нашому домі зустрічалися люди, щоб поговорити між собою (це були вісімдесяті роки; про що тоді розмовляли, розповім, якщо запитаєте мене). Ми розмовляли між собою, читали статті, слухали записи лекцій, дискутували.
Тепер ми так не зустрічаємося. Тепер зустрічаємося інакше. Поспішаємо, чимось поглинуті, якісь розгублені й сумні. Наче нам бракує світла, любові, культури, що струменять із умів великих людей, вимоленої мудрості, внутрішньої радості.
І постійно чуємо, а навіть самі повторюємо, що сьогодні немає авторитетів, що нікому довіряти, ні з кого брати приклад.
Не варто слухати таких думок. Не варто, бо шкода часу. Краще пошукати навколо себе. І в книжках.
Ділячись прочитаним, згадаю лише два тексти (нехай нас не вводять в оману назви, зміст також актуальний у післясвятковий час). Це «Фейлетони під ялинку» Стефана Кіселевського (Res Publica, 1987) і «Спогади» о. Я. Бохенського (1994).
Переглядаючи «Кіселя», звертаю увагу на назви святкових фейлетонів: «Свята похмуро – 1947; Святвечір егоцентрика – 1957; Політичний Святвечір – 1958; Святвечір стомленого самовпевненого – 1961; Польський Святвечір, або серед сердечних друзів – 1964». Уважно читаю фейлетон 1947 року, а потім зустрічаю його у святковому випуску «Gazety Wyborczej», і що ж привернуло увагу не лише мою? «Свята похмуро» — це фейлетон, ніби написаний для нас, тих, хто живе 48 років потому. Про що пише «Кісель»? — про песимізм, про гумор, про так званий творчий і свідомий гумор, а не про грубий регіт, яким дедалі більше поляків заходяться від сміху. Про те, як бути сильним, і що гумор є єдиною формою пафосу для сильної людини, і що лише він може врятувати наше поранене суспільство. Послухайте, шановні:
«непокора і песимізм (...) не дозволяють зануритися в блаженну дрімоту оманливого оптимізму (...) Не спати, а прагнути вперед, боротися, а передусім розуміти й бачити — ось науки, які можна винести з творчої школи оптимізму, єдиної, що дає людині справжню загартованість, і — ризикну сказати — гумор; гумор же є істотною ознакою внутрішньої сили, самовладання та гідності».
«Вчімося гумору, гумор освіжає — досить скиглити над національною долею (...)»
Про який же гумор говорить Кісель, якщо «зі здивуванням дивиться на інших, які живуть так, ніби нічого не сталося, які сміються?»
«... я думав про творчий і свідомий гумор (...) гумор, який не відводить очей від найстрашніших речей, який здатен провести неушкодженим крізь прірву принижень і жертв та крізь чистилище самокритики».
Саме такого гумору, свідомого й творчого, бажає нам відомий фейлетоніст.
На завершення наведу іншого автора. Ось описана о. Я. Бохенським подія («Спогади» — 1994 р.):
«З келії важко хворого о. Я. Воронєцького виходить швець. — А що швець робить у отця? — питає монах, який входить. О. — та ось, рани мені перев’язує... З. — Швець?! Бачу, що отець не втрачає почуття гумору...
О. — Можна втратити все, тільки не гумор. Честь теж можна втратити, але не гумор!
З. — Що отець говорить?! Чому?!
О. — Тому, дорогий отче, що честь є чеснотою, підпорядкованою чесноті сили (...) тоді як гумор, радість є, за словами св. Павла, плодом любові — чесноти незрівнянно вищої».