У вівторок ми повідомляли, що поблизу Молодіжного будинку культури — де під час Другої світової війни містилася штаб-квартира гестапо, а одразу після війни — резиденція Управління безпеки (Urząd Bezpieczeństwa) — ексгумували чергові людські останки. Справа викликає суперечки, дискусії та полеміку. Про її важливість може свідчити той факт, що нею цікавляться не лише місцеві чи регіональні, а й загальнонаціональні медіа.
У вівторковому матеріалі ми також написали, що завдяки розголосу навколо похмурої таємниці підземель болеславецького будинку культури до науковців з Інституту національної пам’яті та до Здзіслава Абрамовича дійшов лист німкені, яку протягом року утримували в будівлі болеславецького Управління безпеки. Сьогодні — першими — ми публікуємо переклад цього листа, підготовлений Alicja Rykowska.
Переклад
1946 рік був для мене, тоді 15-річної дівчини, роком, сповненим жаху. Коли в травні 1945 року ми повернулися з втечі до нашого зруйнованого війною Bolesławiec, наші страждання почалися по-справжньому. День і ніч ми мусили ховатися, оскільки зґвалтування та пограбування були дозволені російським солдатам. Ми думали, що війна нарешті закінчилася, і сподівалися на спокій, але цього не сталося.
У 1946 році сталася ще одна сумна подія. Наш район «Sonnenland», де стояв будинок моїх батьків і де я провела щасливе дитинство, зайняли польські та югославські родини. Ми, німці, мусили виїхати з дому, а вони вселилися. Ми стояли на вулиці, оточені озброєною міліцією. Мене розлучили з мамою. Було дуже погано. Мене відвели на вулицю «Poststrasse» (сьогодні вулиця A. Mickiewicza — прим. ред.) до великого будинку. Там уже були інші люди. Нас постійно допитували й били. У цей час на вулиці «Lutherstrasse» (сьогодні вулиця Grunwaldzka — прим. ред.), навпроти нашої школи «Dorothenschule», у підвалі великої вілли облаштовували безліч маленьких приміщень. Пізніше нас також привели туди з вулиці «Poststrasse» під посиленою охороною — наче якихось злочинців. Те, що ми там пережили, неможливо описати. Для цього не вистачило б і книги.
Я була ще з чотирма іншими жінками в дуже маленькій камері. Там постійно панувала темрява, оскільки вікна були забиті дошками. Ми лежали на кам’яній підлозі, а як туалет мали лише бляшане відро без кришки. Спорожняти його нам дозволяли лише раз на тиждень. На городі була велика яма, і все закопували там. У нас не було сил, бо щодня ми отримували лише ополоник водянистого супу, який часто був пересолений, і тонку скибку хліба. Щодня нас допитували й принижували. Вони хотіли переконати нас, що ми належимо до таємної організації, про яку нічого не знали. Вони просто хотіли нас убити — таким був їхній задум. Руки й обличчя ми могли мити раз на тиждень холодною водою.
Одного разу, не знаю, якого саме дня, охоронець забрав мене з камери, і я почала тремтіти від страху. Раптом він відчинив двері іншої камери, а там на нарах лежав священник. Я думала, що він мертвий, бо не рухався. Праворуч і ліворуч горіли свічки, а його руки були складені. Я мусила взяти із собою відро з камери. Не знаю, що вони потім зробили зі священником. Багато людей померло в цьому підвалі, а потім їх кидали в яму, яку згодом засипали. Деяких виводили з камер, і вони вже не поверталися, а ми не знали, що з ними сталося. Через рік я тяжко захворіла — у мене був тиф, але допомоги не було.
На щастя, я знайшла свою маму. Її перевезли до «Antonienhof» на примусову роботу. Там був дуже добрий польський інспектор, який тривалий час жив в Австрії, його звали Silvester Lipski. Він здивувався, коли побачив мене. Тоді я дізналася, що багатьох людей вони перевезли на примусову працю, а інші просто мусили померти.
Після всіх цих страждань мені пощастило через рік вийти звідти. Водночас мені сказали, що якщо я публічно скажу про цей підвал хоча б одне слово, то знову туди потраплю.
Я завжди кажу, що важко повірити в те, що я пережила. Тепер мені 75 років, і ми — останнє покоління, яке щось про це знає.
Попри все наш прекрасний Bolesławiec назавжди залишиться моєю батьківщиною. Щороку я їжджу зі своїми дітьми на кілька днів до Bolesławiec, бо там у нас досі є знайомі німецького походження. Я стою перед цією віллою по кілька хвилин, і все мені пригадується. За останні роки в Bolesławiec багато що змінилося. Уже виросло друге покоління поляків. Коротко кажучи, це все.
Hildegard Moebius (Möbius)
(переклад Alicja Rykowska, інформація GA/ KG)