У серпні минулого року ми писали, що Daniel Milewicz, мешканець Bolesławiec, активний ультрамарафонець (бігає на дистанції, довші за марафонські 42 км 195 м), побіг до Świnoujście (444 км). Забіг був благодійною акцією, метою якої було зібрати кошти на придбання реабілітаційного обладнання для міського державного дошкільного закладу з інтеграційними групами № 7 у Bolesławiec.
Цього року ультрамарафонець із Bolesławiec взяв участь у Судетській сотні. Своїми враженнями він поділився з читачами сайту Istotne.pl:
Дружина з донькою проводжають мене на старті [...]. Нарешті відлік: 10, 9, 8... постріл, а в гучномовцях композиція Europe «The Final Countdown», і феєрверки, які своїм гуркотом самі викликають мурашки по тілу. Ще маленьке коло навколо ринкової площі, прощання з найближчими — і в гори. Ну от, почалося. Я причепився до хлопця, який уже кілька років бере участь у таких забігах, тож, спираючись на його досвід, волів залишатися поруч із ним. У такому забігу кілометри плинуть набагато повільніше. На рівнині 10 км — за 37–39 хвилин, а тут 1,5 години — і ледве подолано 9 км. [...]
Подолання 42 км приблизно за 5,5 години. Самопочуття цілком непогане, але я знаю, що в такому забігу змагання починається лише приблизно на 70-му кілометрі. Після виходу зі стадіону на марафонській дистанції до нас приєднався Tomek, молодий 25-річний хлопець, із яким ми бігли до самого кінця. Щось почало не сходитися з часом. Почали з’являтися думки, що якщо я пришвидшуся, то менше часу проведу на ногах — можливо, замість 16–17 годин на ногах буду 14–15, а це вже багато, особливо на такій місцевості. Я вирішив, що варто відірватися від Ziemowit (хлопця, з яким я біг від самого початку) і почати пришвидшуватися.
Після 55 км, на пункті зміни спорядження, де вже дуже сильно лило, ми почали віддалятися від нього. Молоді — уперше на такій дистанції — ми залишилися сам на сам із собою. Tomek, щоправда, бігає гірські забіги, але максимум на 42 км, а я після забігу до моря маю досвід на дистанції, але не в горах. Пункт зміни спорядження на 65-му кілометрі, 72-й (деякі вже завершували забіг на цьому кілометрі, оскільки учасники бігли на 42, 72 і 100 км). Після 70 км кожен крок і торкання стопою землі завдавали сильного болю. Круті підйоми та спуски виривали м’язи стегон і спричиняли таке печіння, ніби хтось подразнював шкіру вогнем. До того ж після 20 км я надорвав суглобову капсулу в гомілковостопному суглобі, тому біль у вигляді печіння та поколювання супроводжував мене до кінця забігу [...].
Після підйомів настав час спусків, на яких треба було надолужити й перейти до бігу. Тіло відмовлялося рухатися, але голова не дозволяла зупинитися, тому кожна спроба перейти з ходьби на біг була неабияким подвигом. Нарешті 86 км — останній пункт харчування та зміни спорядження, і до фінішу залишилося лише 14 км, але в горах це іноді може бути 2,5–3 години. 90 км, але на годиннику виходить 88 км — і хто має рацію? Звісно, я вірю організаторам :)
Отже, далі ходьба й біг, ходьба й біг. Ми бігли вже добрих 1 годину 50 хвилин, думаючи, що це вже останні метри. Запитуємо місцевих, скільки до стадіону, а хлопець каже, що 400 м. 300 м останнього підйому. Ну то чудово, Tomek, пришвидшуємося. Але стадіону щось не видно й не чути.
Знову запитуємо, скільки до стадіону, — 3,5 км [...]. Удар, ніби мене хтось побив, голова відмовляє. Але бачимо пожежників, які стежать за порядком: скільки, панове, до стадіону? — 5 км. [...] вони, мабуть, жартують. І справді, після 5 км — останній підйом на 300 м угору, носом я майже чіпляюся за коріння, такий нахил, але ось ворота й стадіон, і сльози, і біль, і покора, і мурашки, і я вже не знаю, що ще.
Донька вішає медаль мені на шию. Я зробив те, що для деяких людей є цілковитою абстракцією. Знаєте що — ми можемо все, ми господарі своєї голови та своїх думок. Сьогодні людина ходить і може нормально функціонувати. І я знаю, що мої тренування були влучним рішенням. І це тішить...
(інформація: DM/ii)