Фільм порушує теми, які ми не аналізуємо, не піддаємо предметному обговоренню. Він говорить про сім’ю. Про її стан, про її деградацію. Говорить про неприйняття тих, заради кого ми віддали б власну кров. Наших дітей.
Пам’ятаєте казку Андерсена про «Гидке каченя»? Більшість чудово пам’ятає розв’язку. Наприкінці історії потворне створіння перетворюється на прекрасного лебедя, і, яким усі захоплюються, живе довго та щасливо серед своїх — у любові й прийнятті. А з чого починається ця казка?
Мама-качка сиділа на яйцях. Коли настав час вилуплюватися дітям, одне яйце — інше й більше за інші — усе ще було німим і твердим, як скеля. Мама не хвилювалася, але коли з нього нарешті вийшло пташеня, здивовано вигукнула: «Що за потвора!». На подвір’ї жодна тварина його не прийняла. Спочатку качка-мати намагалася його захищати, але зрештою й вона вирішила, що краще буде, якщо воно піде у світ.
Негативну думку про себе гидке каченя сприймає як об’єктивну й неупереджену оцінку. Хоча це лише наслідок жорстокості, нерозуміння або невігластва, воно глибоко вірить, що є потворним. І з цим переконанням вирушає у світ. У казці каченя знаходить своїх родичів і перетворюється на прекрасного птаха. У фільмі герой потрапляє до інтернет-зали самогубців, де його приймають таким, яким він є.
Якось я запитала досвідчену виховательку дитячого садка, що вона порадила б батькам, які ведуть дитину до садочка? Я думала, що почую якусь стандартну відповідь — щоб у дітей, яких приводять, був запасний одяг і змінне взуття. Натомість почула фразу, яка справила на мене велике враження. — Найкраще було б, якби батьки приймали своїх дітей, — сказала жінка, яка щороку приймає малюків, що, здавалося б, такі милі, що їх неможливо не прийняти.
Батьки очікують від своїх дітей певних рис характеру. Іноді вони мають відповідати освяченій традиції або стереотипним уявленням про те, яким має бути хлопчик, а якою — дівчинка. До того ж культура чітко визначає, що має свідчити про успіх або досконалість у житті. Ми знаємо це напам’ять і нав’язуємо своїм дітям: іноземні мови, комп’ютер, цікаві позакласні заняття, гарний одяг, репетиторів, іноді — конкретну професію. Усе це призводить до того, що гидкі каченята, навіть якщо мають у собі потенціал найпрекраснішого лебедя, якщо не виправдовують очікувань батьків, житимуть із переконанням, що вони неповноцінні.
«Зала самогубців» — фільм, який торкається цих проблем без зайвої екзальтації. Це не фільм про «поганий інтернет». Але він порушує проблему кібербулінгу. Форми публічного висміювання, якими ми, дорослі, займаємося на різних форумах. У цьому фільмі страшною є не зала самогубців, а звичайний форум, на якому друзі й однокласники висміюють головного героя. Він інший, тому вони скубуть його й дзьобають, як тварини, що в казці нападали на гидке каченя.
Цей фільм варто переглянути. І було б добре, якби його подивилися батьки. Щоб звикнути до цієї теми, придивитися, спробувати зрозуміти, не піддатися стереотипам, прийняти дитину.
Фільм Jana Komasy «Зала самогубців» демонструватимуть у кінотеатрі Forum до 29 березня. Онлайн-бронювання квитків: www.kino.boleslawiec.pl.
Grażyna Hanaf