Małgorzata та Artur

«Коли дивишся в ці радісні очі…»

Думка стати прийомною сім’єю визрівала в нас довго. У голові крутилися думки: а що, якщо ми не впораємося з цим завданням, якщо нам не вистачить терпіння, якщо ми не зможемо допомогти, навіть а що, якщо ми не зможемо полюбити цю дитину. Ці роздуми тривали близько трьох років. За цей час виявилося, що наші знайомі є прийомною сім’єю для хлопчика, водночас виховуючи власних дітей. Ми також познайомилися з іншими прийомними сім’ями. І вирішили: «станемо прийомними батьками».

У день, коли ми звернулися до тутешнього PCPR, після заповнення заяви та попередньої розмови ми дізналися, що 6-тижневому хлопчику потрібна допомога. Він має швидко потрапити до дому, де хтось ним опікуватиметься. І тут знову з’явилися сумніви: таке маля, а як же робота, так раптово — чи готові ми перевернути наше життя догори дриґом, а якщо нам забракне терпіння. Коли рівно через тиждень ми відчинили двері й побачили цього малюка, то знали, що сумніви — ніщо порівняно з бажанням подарувати йому тепло, відчуття безпеки, щастя та любов.

У момент, коли ми це пишемо, малюку вже 6 місяців. Щодня після пробудження ми дивимося в радісні очі й на велику усмішку на обличчі, яка нас вітає.

Щодня ми бачимо, як він розвивається, як із сумного, наляканого новонародженого, який до нас потрапив, перетворюється на щасливого хлопчика. Ми відчуваємо, скільки задоволення та відчуття сенсу дає нам опіка над ним, показування йому різних речей, а в майбутньому, можливо, навчання того, як жити, щоб бути доброю людиною. І ми знаємо, що це рішення було правильним.

Iwona та Łukasz

«Не всі діти, яким потрібні батьки, мають матерів і батьків. Деякі мають лише людей, які їх люблять»

Ми одружені 18 років, маємо трьох чудових доньок віком 17, 14 і 8 років — Kornelia, Anna та Weronika.

На певному етапі нашого життя навколо нас почали з’являтися знайомі, які стали прийомними сім’ями. Ми спостерігали за ними із зацікавленням і захопленням, бачили, яку радість дарують їм діти, яких вони прийняли до себе. Ми помітили, як діти прагнуть любові, а також уваги, щоб хтось ними зацікавився. Натомість вони віддячували чудовою усмішкою. Я сама відчула це, коли одна з них назвала мене тіткою й міцно обійняла. У серці почала жевріти… Часто вечорами ми порушували цю тему, і що більше розмовляли, то більше схилялися до рішення стати прийомною сім’єю.

Одного дня ми дізналися про Gracjan, який перебував у дитячому будинку. Після розмови із Siostra Agnieszka Gracjan перебував у нас на умовах тимчасового перебування. За цей час ми всі прив’язалися одне до одного. Для нас, як для батьків, дуже важливим було, щоб Gracjan прийняли троє наших дітей.

Бути прийомною сім’єю ми сприймаємо як «місію». Ми бачимо, наскільки важлива для дитини послідовність у діях. Ми прагнемо забезпечити відчуття безпеки, приділяти увагу та дарувати почуття. Хочемо, щоб він мав стабільний і люблячий дім, який дозволить розвиватися та реалізовувати свій потенціал. Бути прийомною сім’єю може бути складно й вимагати багато сил, але водночас це може приносити велике задоволення й радість.

Anna

«(…) обережно, бо справдиться»

Ще двадцятирічною, маючи за приклад чудову сім’ю, яка усиновила чотирьох дівчаток — серед них одну з тяжкою інвалідністю, я повторювала, що усиновлю дитину, адже зрештою багато з них чекають на теплий, люблячий і безпечний дім…

 

Водночас я довго відкладала рішення створити власну сім’ю. Зрештою доля вирішила за мене: раптова хвороба і внаслідок неї звістка, що я не стану мамою.

Невже це точно?

Візит до PCPR, навчання для майбутніх прийомних батьків і волонтерство в дитячому будинку. Вона вже чекала на мене. Трохи розгублена, дезорієнтована, але усміхнена й дуже кмітлива — вона миттєво підкорила моє серце.

Даремними були мої спроби переконати саму себе, що я ж обіцяла допомогти маленькій дитині (максимум до трьох років). П’ятирічну Zuzia я запросила до нас після третього візиту до дитячого будинку й вже не віддала. Через тиждень ми святкували її шостий день народження з тортом, свічками, бабусею та дідусем.

Наше спільне життя змінилося до невпізнання, практично за один день: для мене — радість і вдячність, а водночас постійні сумніви, чи впораюся. Для Zuzia — спільні прогулянки, перші поїздки за місто, перша ялинка, перші санчата, перший сніговик, нові подруги, яких вона нарешті може запрошувати додому й гратися з ними у власній кімнаті, а водночас постійна невпевненість: чи повернуся я з роботи, чи заберу її вчасно з дитячого садка… і не віддам — хіба що біологічним батькам. Це також тема, з якою ми обидві щодня стикаємося. Zuzia, на жаль, пам’ятає чимало поганого і, на щастя, навіть якщо лише дещицю — добрих моментів, що передували нашому спільному шляху. Вона пам’ятає й розуміє, що має маму, яка її народила і за якою, безперечно, сумує. Тим часом вона намагається знайти себе в новому середовищі, навчитися нових правил — удома й поза ним, а нарешті, що для неї зараз найважливіше, говорити про власні емоції та правильно їх називати.

Zuzia на перший погляд дуже відкрита дівчинка, яка поглинає навколишній світ, творча й легко знайомиться з людьми. На жаль, досить часто вона показує своє друге, а радше колишнє «я» — невпевненість, обережність, пошук будь-якою ціною прийняття однолітків, зрештою потребу отримувати й виявляти безумовну любов. Вона з нами трохи менше пів року. Шість часто дуже дивовижних, сповнених викликів, але передусім прекрасних місяців!

Життя пише різні сценарії, і ми не завжди робимо правильний вибір, а вони ж несуть за собою наслідки: добрі й погані. Сьогодні, незалежно від того, чим завершиться наша спільна подорож, я вважаю, що це найправильніший напрямок і рішення, яке я прийняла у своєму житті. Звичайно, я усвідомлюю, що попереду в нас ще довгий шлях. Шлях, який, сподіваюся, дасть Zuzia шанс на правильний розвиток зараз і якнайкращий старт у доросле життя в майбутньому, а мені — радість бути мамою з усіма його гранями. Мамою — навіть якщо лише, або «аж» прийомною!

Piotr

Історія прийомної сім’ї…

У затишку мальовничого містечка Bolesławiec, у серці Нижньої Сілезії, розгортається історія людини, яка у своєму серці приховує величезну любов і потребу допомагати іншим. Piotr — саме так звати героя цієї розповіді — змалку знав, що хоче жити для інших. Дорослішаючи, він намагався розвивати свої навички та кваліфікації, щоб якнайкраще служити людям, які потребують допомоги. Коли одного дня він дізнався про нестачу волонтерів у місцевому дитячому будинку, то негайно вирішив узятися за цю справу. Так почалася чудова й водночас складна пригода з дітьми, які потребують опіки та родинного тепла.

Час, проведений у дитячому будинку, однак не приніс Piotr популярності чи слави. Це не було його метою. Натомість щодня він просто намагався робити все можливе, щоб полегшити життя дітям, які опинилися у складній ситуації. Часто він був єдиною людиною, на яку вони могли спертися. Він підтримував їх, слухав, навчав, допомагав. Дарував їм надію на краще завтра. Одного дня в дитячому будинку з’явився Dawid — і все змінилося. Хлопчик був наляканим, недовірливим і водночас так сильно потребував тепла та розуміння. Piotr відчув, що перед ним виклик, якого він ще ніколи не переживав. Він мав завоювати довіру хлопчика, побудувати з ним стосунки, які дозволять йому подолати травму минулого. Piotr використав увесь свій досвід і навички, щоб цього досягти.

Однак минуло небагато часу, і в дитячому будинку з’явився молодший хлопчик, значно замкнутіший і наляканіший. Його минуле було ще драматичнішим, ніж минуле Dawid. Gabriel — саме так його звали — переживав травму через відмову матері, а потім опікунки, яка через шість місяців припинила прийомну сім’ю, у якій він перебував, і повернула хлопчика до дитячого будинку. Усе життя він почувався самотнім і занедбаним, був дуже агресивним, а додатково мав величезні проблеми з короткочасною пам’яттю. Piotr одразу зрозумів, що саме він муситиме стати для хлопчика опорою та прихистком від страждань. Діти дуже швидко зблизилися з Piotr. Усі троє намагалися проводити вільний час разом: розмовляли, грали на комп’ютері, складали пазли й конструктор lego, їздили на велосипеді, плавали, ходили на прогулянки.

Piotr приділяв дітям багато уваги й часу, намагався, щоб вони почувалися в безпеці та були щасливими. Завдяки йому Dawid і Gabriel відкрили, як прекрасно мати когось, хто ними опікується і любить їх. Piotr не лише допоміг дітям забути травматичний досвід, а й навчив їх долати труднощі та будувати позитивні стосунки. Завдяки його допомозі хлопці почали краще справлятися з емоціями й перестали боятися майбутнього. Piotr вирішив створити дітям дім і сім’ю. Він орендував квартиру, подав заяву до суду та Повітового центру допомоги сім’ї в Bolesławiec про встановлення прийомної сім’ї для хлопців. Він закінчив навчання, і за рішенням сімейного суду від 6 вересня 2022 року став повноправною прийомною сім’єю для дітей.

Минали наступні дні, тижні, а можливо, й місяці — важко визначити, коли час плине так швидко, а навколо відбувається стільки прекрасного. Piotr, Dawid і Gabriel тепер утворюють одну щасливу сім’ю, об’єднану зв’язком любові, довіри та поваги. Разом вони переживають радощі буденності, беручи участь у різних заняттях, що складаються з часом у прекрасну барвисту мозаїку. За Piotr більше не видно тіні молодої, невпевненої людини, яка вперше переступала поріг дитячого будинку. Тепер він сміливий і сильний чоловік, чиє серце сповнює неймовірна любов до дітей, яких йому вдалося врятувати зі складної ситуації. Dawid і Gabriel змінилися до невпізнання — вони радіють життю, сповнені енергії та позитивних емоцій. Видовище того, як вони разом граються, радіють життю, спільно досліджують світ і вчаться нового, пробуджує непереборну любов і гордість. І хоча шлях, який їм довелося пройти, був складним, зрештою вони знайшли своє місце на землі — місце, де можуть почуватися в безпеці та бути коханими, мати мрії й цілі, а передусім — МАТИ ОДНЕ ОДНОГО!

Для мене це історія про надію, силу людської любові та про те, що шанс на щастя існує завжди, якщо тільки ми відкриємо свої серця й дамо йому можливість увійти в наше життя.

Katarzyna та Tomasz

Прийомна сім’я — Наш шлях

Відтоді як ми одружилися, ми мріяли про велику сім’ю. Ми уявляли наше життя щонайменше з двома-трьома дітьми. Дім, сповнений сміху, радості, розмов і любові. Уже через рік після нашого весілля народилася наша донечка Zosia. Після народження Zosia ми хотіли, щоб у нашої дитини були братик або сестричка, з якими вона могла б проводити час, гратися й розвиватися.

Однак життя пише власні сценарії… Після передчасних пологів нашої донечки лікар порадив почекати 2–3 роки з другою вагітністю, а в нашому випадку найкраще було залишитися з однією дитиною. Згідно з рекомендаціями ми відклали рішення про братика чи сестричку для нашої донечки на 3 роки. Після цього ми почали намагатися зачати омріяного братика чи сестричку. На жаль, безрезультатно. Ми пройшли низку обстежень, які не виключили можливості завагітніти. І відтоді почали замислюватися: що далі? Zosia також розпитувала нас, що потрібно зробити, щоб мати братика чи сестричку. Вона казала, що «байдуже, хто випаде — братик чи сестричка», — важливо, щоб у неї був хтось із них.

 

Іскра надії знову спалахнула у 2021 році, коли наші сусіди Patrycja та Mariusz стали прийомною сім’єю. Саме вони показали нам, що таке прийомне батьківство. Після численних розмов ми вирішили зустрітися із Siostra Agnieszka з дитячого будинку. Siostra Agnieszka направила нас до PCPR, до пані Alicja. Ця зустріч знову породила в наших серцях надію на збільшення нашої сім’ї, про що ми завжди мріяли. Після розмови з пані-координаторками ми вирішили, що хочемо стати прийомною сім’єю. Попри усвідомлення величезної відповідальності, яка на нас ляже, ми наважилися на цей крок. У день народження чоловіка ми отримали телефонний дзвінок із PCPR із проханням прийти на розмову. Того дня ми дізналися, що потрібно влаштувати до сімейного догляду маленьку дев’ятимісячну дівчинку. Пролунало запитання: що ми на це? Ми були надзвичайно здивовані, бо знали, що наше життя докорінно зміниться в усіх аспектах. Не вагаючись, ми відповіли, що звичайно погоджуємося, і прийняли до нашої сім’ї маленьку дівчинку.

Дитина дуже швидко налагодила контакт із нами та нашою донечкою. Щодня ми спостерігаємо, як чудово вона розквітає і якого величезного прогресу досягає в емоційній та соціальній сферах. Наша донечка дуже пишається, що може бути старшою «сестрою», яка разом із Diana навчається та відкриває світ. Дівчинка з маленької сором’язливої, наляканої дитини перетворюється на прекрасного метелика, який розправляє свої маленькі крильця. Попри численні побоювання й страхи ми знаємо, що воно того варте. Любов і безпека, які ми даруємо малечі, щодня приносять плоди.

Озираючись на ці спільно проведені місяці та на те, як змінилося наше життя й життя Diana, ми знаємо, що це було найкраще рішення, яке ми могли прийняти. Чудово бачити, як завдяки доброті, любові та безпеці наша донечка й Dianka відкриваються світові та радіють йому, навчаючись нових речей.

Jadwiga та Łukasz

Ми є біологічними батьками двох чудових синів — Mateusz (17) і Klaudiusz (22). Нашою мрією завжди була велика сім’я, а передусім ми дуже хотіли донечку. Хоча в нас було двоє чудових синів, нам постійно чогось бракувало. Доля звела нас із чудовими людьми, які виконують роль прийомних батьків. Ми спостерігали за ними й бачили, скільки радості та любові приносять у їхнє життя діти, яких вони взяли під свою опіку. Однак ми весь час вагалися. Поштовхом до дій став візит до дитячого будинку. Нас запитали, чи не хотіли б ми на святковий період забрати до себе дівчинку, оскільки в неї немає жодної сім’ї. Інші діти поїхали до близьких, а вона залишилася сама. Ми без вагань погодилися.

Це були чудові свята.

Одразу після свят ми поговорили з нашими синами й разом вирішили, що хочемо, аби в нашому домі з’явилася дівчинка. Ми вирушили до PCPR, щоб отримати необхідні документи для кандидатів у прийомну сім’ю. Спочатку ми думали про дівчинку віком близько 4 років. У жовтні ми розпочали навчання для кандидатів у прийомні батьки. Наприкінці жовтня ми отримали інформацію, що в лікарні є маленька дівчинка, яка шукає люблячого дому. Звичайно, виникли сумніви, чи впораємося ми. Адже потрібно повністю перебудувати наше життя. Ми запанікували. Стільки всього треба було владнати й підготувати до прийняття такого малюка. Рішення могло бути лише одне: звичайно, ми вирішили опікуватися малою та подарувати їй любов і безпеку. У нас було лише кілька днів, щоб підготуватися до прийняття малечі додому. Але тут, як завжди, наші друзі та знайомі, а також люди, яких ми зовсім не знали, виявилися надійними. Усього за кілька днів у нас удома було все необхідне. За це ми від щирого серця їм вдячні.

Так Господь Бог подарував нам маленьку іскорку Juliа, яку ми забрали з лікарні, коли їй було два тижні. Відтоді, хоча наше життя «перевернулося догори дриґом», ми дуже щасливі. Ми всі не уявляємо життя без Julia. Хлопці дуже полюбили сестричку й стали турботливими старшими братами. І не ми, як кажуть деякі, є для неї даром — безперечно, саме вона є даром для нас. У наш дім увійшло нове життя, сповнене радості та усмішок. Найбільше нас тішить, що Juleczka є улюбленицею всієї нашої великої родини.

Любі батьки й усі, хто вагається, «вище голову». Процедури зовсім не такі складні, а в PCPR працюють чудові пані, які завжди готові порадити й допомогти. Подумайте про те, що десь там на вас чекає якась дитина, яка не очікує багато — лише трохи любові та уваги.

Повіт Bolesławiecki:

З нагоди Дня прийомного батьківства висловлюємо подяку всім прийомним сім’ям і тим, хто веде сімейні дитячі будинки, за залученість і труд виховання іншої людини, за турботу, яку ви щодня даруєте прийнятим дітям. З цієї нагоди бажаємо вам усіляких успіхів в особистому житті та задоволення від виконання такої важливої ролі, а також витривалості й терпіння в подальшому її виконанні.

Осіб, які розглядають можливість стати прийомними опікунами, запрошуємо зв’язатися з працівниками Повітового центру допомоги сім’ї в Bolesławiec за телефоном 75 612 17 81–89 або особисто в приміщенні Центру за адресою: pl. Marsz. J. Piłsudskiego 2 у Bolesławiec (так званий «округляк»).

Крім того, запрошуємо відвідати вебсайт: https://pcpr.boleslawiec.pl/, де доступна детальна інформація про прийомне батьківство.