У обґрунтуванні дуже попереднього – як наголошують міські чиновники – проєкту ухвали читаємо:

Михайло Ілларіонович Голенищев-Кутузов (1745–1813), до сьогодні вважається в Росії національним героєм, був військовим командувачем, якого західна історіографія передусім знає як автора успіхів у боротьбі з наполеонівськими військами 1812 року. У польській історіографії Михайло Кутузов оцінюється як ворог польської державності та її незалежності.

Від кінця XVII ст. Річ Посполита Обох Народів дедалі більше залежала від іноземних держав. Важливу роль у цій політиці відігравала Росія, яка після смерті Августа III вирішила за будь-яку ціну посадити на польський престол свого протеже Станіслава Августа Понятовського. На цьому тлі в Речі Посполитій 1764 року спалахнула громадянська війна, під час якої прихильники проросійської орієнтації скористалися покликаними на допомогу військами Російської імперії. Покликані підрозділи нерідко силою змушували шляхту підтримати російського кандидата, а також вели криваві бої з опонентами російської влади, які невдовзі утворили Барську конфедерацію, що мала на меті скинути російський протекторат. На жаль, період боротьби 1764–1772 років завершився поразкою антиросійської партії та першим поділом Польщі. Попри це боротьба за польську незалежність тривала, наслідком чого стало ухвалення Конституції 3 травня 1791 року та збройний конфлікт проти Російської імперії на її захист, розпочатий 1792 року, який однак завершився другим поділом Польщі. Після повстання Костюшка відбувся третій поділ, унаслідок якого на польських землях, захоплених росіянами, було створено нові російські адміністративні одиниці.

Під час боротьби, вже 1764 року, на території Речі Посполитої з’явився ще не повних 17 років Михайло Кутузов. Молодого солдата направили добровольцем до лав російської армії під командуванням генерала І. Веймарна. Кутузов брав участь, зокрема, у боях під Варшавою в червні 1764 року та 1765 року, коли «змусив польських бунтівників до втечі». Через рік він повернувся до Росії, однак уже 1768 року, коли спалахнув конфлікт із барськими конфедератами, Кутузов знову з’явився на полі бою. Цього разу він дослужився до звання капітана й очолив невеликі групи, які проводили нерегулярні, майже партизанські дії. Він відзначився в сутичці під Жванцем (Україна) у лютому 1769 року, де атака його загону позбавила життя або призвела до полону 68 із 400 конфедератів. Того ж дня його загін допоміг у кривавій розправі над 300 захисниками невеликого містечка біля впадіння Збруча в Дністер.

У 1770 році Кутузов залишив польські землі й вирушив на турецький фронт. Протягом своєї кар’єри він захоплювався військовими здібностями генерала Суворова та наслідував їх, ставши його улюбленцем. Олександр Суворов відомий антипольськими діями, брав участь, зокрема, у придушенні Барської конфедерації, а також залишив кривавий слід під час придушення повстання Костюшка, здійснивши разом із російськими військами масову різанину польського цивільного населення під час оборони Праги у Варшаві в листопаді 1794 року. За оцінками, під час різанини Праги загинуло від 5 до 20 тисяч людей.

23 травня 1785 року генерал Потьомкін видав Кутузову наказ, у якому доручив йому створити на польських землях на схід від річки Буг із підпорядкованих йому тамтешніх підрозділів Набурзький єгерський корпус, докласти всіх зусиль до навчання й оснащення формування та здійснювати контроль над цією територією під час війни з Туреччиною (1787–1791).

На польський театр воєнних дій Кутузов повернувся через 22 роки, коли тарговицькі конфедерати покликали Росію на допомогу в боротьбі з прихильниками конституції. Тоді Кутузов командував корпусом, що входив до складу армії генерала Каховського. Його підрозділи брали участь, зокрема, у битві під Дубенкою 1792 року, яка коштувала життя 900 польським солдатам. Після боїв на польських землях Михайла Кутузова відрядили до Константинополя з місією обійняти посаду посла в Туреччині, звідки він і надалі провадив діяльність, спрямовану на придушення польських прагнень скинути ярмо російської влади. За посередництва молдавського монарха поляки підтримували дипломатичні відносини з Туреччиною та намагалися заручитися її підтримкою в боротьбі з росіянами, про що Кутузов регулярно інформував двір у Петербурзі. Союзу з Османською імперією також домагалися інші країни, зокрема революційна Франція, яка прагнула організувати союз п’яти держав (у тому числі Туреччини та Польщі) антиросійського характеру, однак дипломатичні зусилля Кутузова виявилися ефективнішими, і союз не відбувся, віддаливши польські надії на боротьбу за незалежність.

На зламі XVIII–XIX ст. Кутузов отримав призначення на посаду генерал-губернатора Литви. Литовське генерал-губернаторство виникло після третього поділу на східних територіях Речі Посполитої, включених до Російської імперії. Як адміністративне утворення воно складалося з трьох губерній: Віленської, Ковенської та Гродненської. Землі східних воєводств Речі Посполитої, захоплені Російською імперією, значною мірою населяли поляки.

Наприкінці життя, 13 березня 1813 року, фельдмаршал Кутузов отримав від царя Олександра I місію організувати управління територіями, відвойованими росіянами у Наполеона. У Варшавському герцогстві Кутузов створив Тимчасову верховну раду як центральний орган управління окупованими землями Варшавського герцогства. До її компетенції належали всі адміністративні справи країни, крім тих, що були закріплені за російською військовою владою. Вона перебрала повноваження у сфері місцевого управління, судочинства та освіти, підпорядкувавши Варшавське герцогство російській владі й керуючи цією територією до моменту створення конституційної влади Королівства Польського.

Михайло Кутузов був представником і реалізатором російських державних інтересів, які в період його діяльності, зокрема, полягали в перетворенні Речі Посполитої на повністю залежний від Російської імперії протекторат, що на практиці зводилося до придушення польських прагнень до незалежності. Він не цураючись збройної боротьби, безпосередньо, неодноразово криваво, брав участь у боях, а також провадив активну дипломатичну й адміністративну діяльність, спрямовану проти польської незалежності.

Автори згаданого документа наголошують:

З огляду на вищезазначене подальше патронування Михайлом Кутузовим назви вулиці є суперечливим і необґрунтованим. Натомість надання вулиці назви «Варшавської битви» з огляду на її історичне значення для подальшої долі Польщі та Європи є обґрунтованим.

Варшавська битва адже несе універсальний посил про необхідність протистояти диктатурам і ефективність жертв заради захисту свободи [...].

І аргументують: – Варшавська битва є однією з найбільш недооцінених і невідомих подій у західній історіографії, і варто підкреслити, що битва, яка відбулася в околицях Варшави, мала наслідки для всієї Європи. II Річ Посполита стала на шляху Червоної армії, яка не приховувала своїх далекосяжних планів, пов’язаних із маршем углиб континенту. До сьогодні історики сперечаються, до чого могло б призвести захоплення Варшави червоноармійцями. Завдяки жертовності поляків, які зуміли перед лицем загрози відкласти в бік політичні, ідеологічні чи релігійні розбіжності, вдалося здобути одну з найбільших перемог в історії Польщі.

На вулиці Михайла Кутузова зареєстровано 106 осіб, з них 90 повнолітніх, а також 10 підприємців.

Коли консультації?

Громадські консультації відбудуться у травні цього року. На яких засадах – поки невідомо.

Якою буде назва нової вулиці?

У проєкті, поданому головою міської ради Bolesławiec, зазначено лише одну назву: «Варшавської битви». Водночас до мерії надійшла також петиція, що містить кілька інших назв. Відповідно до процедур останнім документом займеться Комісія зі скарг, заяв і петицій міської ради.

Більше про всю справу в матеріалі: Чи не буде вул. Кутузова? Місто не хоче такого патрона вулиці.