Нижче наведено текст, присвячений дівчаткам і жінкам, ув’язненим у таборі на Зеленяку (5–19 серпня 1944 року), жертвам звірячих зґвалтувань, про які історія мовчить. Щоб урятувати від забуття пам’ять про жінок і дівчаток із Зеленяка, який був для жінок місцем позбавлення людської гідності. Сходженням у пекло.

– Зґвалтування. Слово, викреслене з історії воєн. Майже відсутнє в мачистському культі війни. Тим більше в міфології Варшавського повстання. У ній, зрештою, лише багнет на зброї та ясний світанок. Над зґвалтованими ніхто не схилявся. Вони мусили заховати цю подію якнайглибше в пам’яті, наче це був їхній сором, їхнє тавро. Ми повинні позбавити це слово сорому. Визнати жертв воєнних зґвалтувань героїнями. Бо це був героїзм – жити далі й мовчати, – закликає Elżbieta Podleśna, ініціаторка громадських чувань на Зеленяку.

Перше свідчення

4 серпня 1944 року близько 10:00 на Охоту увійшов полк бригади СС RONA (Російська визвольна народна армія) під командуванням полковника Bronisława Kamińskiego. Це було підпорядковане СС формування, створене 1941 року, що складалося з росіян, значною мірою колаборантів, дезертирів і радянських військовополонених, які вирішили воювати на боці німців. Підрозділи, спрямовані до Варшави, складалися виключно з неодружених чоловіків, переважно з кримінальним минулим. За словами von dem Bacha, Kamiński був політичним авантюристом, виголошував своїм людям пропагандистські промови про велику фашистську Росію, лідером-фюрером якої хотів стати. Жінки й алкоголь були змістом його життя. До війни територію Зеленяка на Grójeckiej, 95 займав один із найбільших ринків Варшави. Ятки простягалися на площі, порівнянній із футбольним полем… Під час повстання ця територія стала імпровізованим концентраційним табором і черговим місцем терору. Зґвалтування було просто способом життя людей із RONA, які ставилися до варшав’янок як до своєрідної нагороди, на яку вони заслужили роками служби німцям. Зеленяк був найзручнішим місцем для скоєння цього злочину, оскільки тут були ув’язнені тисячі жінок, з-поміж яких можна було вибирати. Від першої ночі солдати ходили навколо, освітлюючи ліхтариками людей, що зіщулилися на землі. Страшні світлі кола зупинялися на переляканих обличчях – дівчаток і жінок просто витягували кудись далі. Часто їх ґвалтували на відведеній ділянці або за муром, але могли забрати будь-куди, зокрема до туалетів на ринку.

Alexandra Richie – Варшава 1944. Трагічне повстання. Доля Охоти

Друге свідчення

– На цьому «Зеленяку» ви боялися, що можуть прийти ронівці, убити, зґвалтувати?
– Ґвалтували. Мені не треба було боятися, бо через це мусили пройти всі дівчата. Там нікого не оминули.
– Чи були хлопці, які намагалися захищати?
– Хлопці були. Дуже нам допомагали, але про захист узагалі не йшлося. Вони взагалі не могли захистити. У мене навіть були двоє дуже близьких друзів. Хлопці були дуже послужливі. Вони були безсилі перед цим.

Irena Suryn, псевдонім Stefania, Архів усної історії

Третє свідчення

Подруга Ireny Obraniak мала двох дочок, віком восьми та одинадцяти років. «Один із солдатів RONA хотів забрати одну з них, але моя подруга запропонувала себе натомість. Ми всю ніч чули її крики й плач, а на світанку її все одно застрелили. Її чоловік збожеволів». Honorata Wolska бачила, як один із чоловіків забрав дванадцятирічну дівчинку й убив матір, яка запропонувала себе замість дитини. Він зґвалтував дівчинку просто біля тіла матері… Другої ночі в таборі Eugenia Wilczyńska сховалася, коли солдати Kamińskiego, бігаючи по двоє навколо ринку, забирали гарних молодих дівчат. «Наступного дня побачили тіла цих дівчат у рові. Батьків охоплювали напади божевілля. Вони кричали. У них стріляли. Люди, що були поруч і хотіли їх урятувати, міцно затуляли їм роти, щоб крик не долинав до вух ронівців. Ryszard Lemiszewski згадував, що деяких жінок забирали більше одного разу: «ті, які поверталися, були в істериці, не могли говорити.

Wiesława Chmielewska бачила солдата RONA, який витягав жінку з групи. «Вона благала людей навколо про допомогу, але ніхто не наважився нічого зробити. Потім вона підвелася, стала навпроти солдата й дуже сильно вдарила його в обличчя. Він дістав пістолет і застрелив її…

Zofia Piotrowska пам’ятає солдатів RONA, які забрали молоду жінку від чоловіка й дитини; чоловік почав кричати, і солдати сказали йому, що вб’ють його, якщо він не замовкне. Через деякий час вона повернулася. Вона була побита, одяг розірваний, вона судомно плакала. Її зґвалтували дев’ятеро ронівців. Zofia також бачила одинадцятирічну дівчинку, що лежала під муром: люди Kamińskiego зґвалтували й побили її. Її мати стояла навколішки й тримала її в обіймах. Дівчинка померла тієї ночі…

Жінки навчилися ховатися під маскуванням, щоб хоч якось пережити це тюремне пекло… Maria Piekarz вимазала все обличчя багнюкою та брудом і поклала під сукню подушку. Один із чоловіків порізав себе до крові, просочив нею бинти й ганчір’я, а потім обмотав ними голову та руки жінки, щоб вона виглядала хворою й пораненою… Вночі родини відчайдушно намагалися сховати дівчат і жінок. Halina Szczepanik, яка дорогою до Зеленяка бачила, як солдати витягували з натовпу багатьох жінок і дівчат, лежала під брудною ковдрою, а на ній лежали четверо молодших братів і сестер.

Marta Piekarz, яка кілька тижнів була ув’язнена на Зеленяку, уникнула зґвалтування, бо була накрита ганчір’ям. На ній лежали п’ятеро дітей її сестри та інші члени родини. Irena Obraniak також уникнула зґвалтування завдяки тому, що родина спала на ній; на світанку їй довелося масажувати й розтирати шкіру, щоб відновити кровообіг… Батько дев’ятнадцятирічної Genowefy Lange викопав яму в землі посеред ринку, і вона лежала в цій брудній ямі. Хтось завжди сидів на ній…

Alexandra Richie – Варшава 1944. Трагічне повстання. Доля Охоти

Четверте свідчення

Я ще пам’ятаю, як ми спали. Спали на бруківці так: я лежала на мамі.
Річ у тому, що моя мама була молода й приваблива, а (…) вони ходили та вибирали вночі найгарніших
дівчат, тому я лежала на мамі, прикривала її. Це було дуже незручно».

Irena Chajęcka, Архів усної історії MPW

П’яте свідчення

Зеленяк – назву ви знаєте, бо й донині там продають овочі та фрукти, а назва видніється на зеленому неоні. Тоді Зеленяк був порожньою площею, оточеною муром і обладнаною кількома пожежними гідрантами. Туди під дулами зброї загнали натовп, який дедалі щільніше заповнював усю площу. Люди привели із собою поранених, дітей і безпомічних старих. Усі ми опинилися в руках спеціального допоміжного підрозділу Вермахту, що складався з колишніх військовополонених, радянських солдатів. Людей у жахливому стані. Деяких я бачила зблизька: вони нишпорили в нашому натовпі, витягуючи з нього жінок і дівчаток, яких ґвалтували й убивали на місці. Натовп не наважувався їх захищати (я запам’ятала: на натовп не можна розраховувати!). Мене захистила мама, крикнувши щось російською, що, очевидно, дійшло до затьмареної свідомості солдата. Коли настала ніч, над Зеленяком пролітали ракети з вогняними шлейфами, націлені на місто, на вже палаючі будинки. Лежачи на землі, я чітко їх бачила, бо вони летіли повільно. Пам’ятаю цю зловісну повільність. Коли через кілька днів «Повстання звичайних людей» нас вигнали в дорогу до Західного вокзалу, на Зеленяку залишилося багато тіл, якими не було чим накрити. Чи й хто поховав цих сусідів? Сьогодні біля спокійного зібрання мирних користувачів Зеленяка стоїть таблиця з іменами жертв.
Річниця «Повстання звичайних людей», на мою думку, не підходить для іноземних гостей. Багатьох із них, про всяк випадок, я хотіла б повчити, що ВІЙНА – ЦЕ НЕЩАСТЯ. До цих молодих людей цей факт, можливо, досі не дійшов. Але чи може він дійти тепер, коли ятки із зеленню спокійно працюють на площі жалоби? Тоді також надвечір у садках за муром голосно цвірчали коники. Звичайні люди та їхнє повстання. Переживання, поховані під шаром інших переживань. Ті зі спеціального допоміжного підрозділу, завербовані у військовополоненому таборі, гіршому за Зеленяк, без жодної перспективи на майбутнє, без шансів повернутися до звичайного життя десь там, звідки їх пригнала війна. Що з ними сталося? Чи війна поглинула їх назавжди? Чи поглинула також творців і командирів допоміжного підрозділу? Якщо хтось із убивць пережив війну – наприклад, у Канаді чи США, то, можливо, й досі вихваляється заслугою «боротьби з комунізмом»? Мерехтіння фронту. Хто кому, звідки й куди несе смерть. Прошу про день жалоби на згадку про ці події. На Зеленяку напевно можна придбати квіти.

Halina Bortnowska