На площі, звідки вирушають автобуси в закордонні подорожі, завжди зустрічаються кілька десятків керівників груп. До призначеного часу збору в них залишається ще кілька хвилин, щоб обмінятися новинами, історіями та застереженнями щодо туристів.

Керівниця групи Агнешка, яка супроводжувала групи до Італії, підняла голову над документами поїздки, щоб привітатися з колегою.
– Як ти? – запитала вона колегу
– Усе гаразд. А ти? – відповіла співрозмовниця.
– Якщо не рахувати того, що одна туристка впала мені в канал у Венеції, – відповіла Агнешка, – нічого особливого не сталося.
– Як це впала в канал?! – колега, яка вже чула чимало, була повністю здивована.
– Класика. Її чоловік фотографував. Над каналом. Попросив відступити, щоб краще скомпонувати кадр. Вона відступила, не помітивши, що набережна закінчується, і замахала ногами між гондолами, – Агнешка з розпачем зітхнула. – Я вже не знаю, від чого маю попереджати цих туристів. Ідей майже не залишилося. Тепер, мабуть, доведеться казати, щоб вони були обережними й не падали в канали.
– Але чим це закінчилося?!
– Загалом добре, – байдуже сказала Агнешка, повертаючись до перегляду списку присутніх. – Вона впала між гондолами, гондольєри кинулися на допомогу й витягли її за допомогою тих жердин, якими відштовхуються від дна. Щоправда, жінка вийшла з того каналу вся в смердючому мулі.

Колега зі співчуттям похитала головою й повернулася до свого автобуса, де на неї чекала група туристів, які їхали на екскурсію до Парижа. На мить вона замислилася, чи не попередити їх про набережні Сени. Але вирішила, що вони сприймуть це як грубу неввічливість, і відмовилася від цієї ідеї.

Коли через три дні, перед опівніччю, вона чекала на групу біля Ейфелевої вежі, то вже не пам’ятала історії жінки, яка впала в канал у Венеції, ані про додаткові застереження, які слід було б дати туристам.

Туристи повільно сходилися, втомлені й зачаровані освітленою Ейфелевою вежею. Рівно о дванадцятій уже була вся група, крім однієї людини – жінки. Її колега зізналася, що загубила її під час посадки в ліфт на другому ярусі. Туристка не помістилася в ліфт. Але це було добрих пів години тому, тож вона вже мала бути внизу. Керівниця групи вирішила, що втомлена група почекає в припаркованому неподалік автобусі, а сама залишиться на місці збору й чекатиме на нещасну загублену душу.

Через пів години очікування керівниця групи почала дедалі стривоженіше озиратися довкола. Вона знала, що захоплена й втомлена група, яка чекала в автобусі, невблаганно перетворюється на розлючену й втомлену групу. Через сорок хвилин очікування вона сама вже сердилася й починала мерзнути. Вона вирішила дати жінці годину, перш ніж повідомити поліцію про зникнення. Тоді вона помітила туристку, яка бігла в її бік. Жінка мала дикий погляд, розкуйовджене волосся й піну на губах. Вона була схожа на фурію, коли зупинилася перед керівницею групи й, захекавшись, почала з вибуху:
– Де ви на мене чекали, га, де?! – закричала вона на керівницю групи.
– Тут, – відповіла та, на яку напали.
– А де я сіла в ліфт, га, де? – жінка ткнула керівницю групи пальцем у груди.
– Тут, у цьому місці, – відповіла керівниця групи, відступаючи на безпечнішу відстань.
– Як це тут?! – жінка все ще була розлючена, але ця відповідь зменшила силу її нападу.
– Тут, у західній опорі був вхід, де ви сіли в ліфт, – відповіла керівниця групи.

Жінка вп’ялася в неї очима, сповненими ненависті, й запитала:
– А чому я вийшла там? – вона простягнула руку й звинувачувальним жестом указала на опору з протилежного боку. – І там чекала на групу майже годину?!
– Можливо, – керівниця групи говорила спокійним тоном і відступила ще на крок, – ліфт, яким ви спустилися вниз, був ліфтом, що рухається в тій опорі. Вежа має чотири ноги, і ліфти зупиняються на кожній із них.
– То чому ж, – заревіла туристка, знову впадаючи в лють, – ви не повідомили нам, що Ейфелева вежа має чотири ноги?!

Grażyna Hanaf