В автобусі туристи, які вирушають на довгі вихідні до Парижа, дискутують про поховання Леха Качинського на Вавелі та висунення його брата-близнюка кандидатом у президенти. Емоції надзвичайно бурхливі. Нарешті хтось заспокоює групу, вигукуючи: – Годі політики, ми їдемо до Парижа! Забуваємо про Польщу.
Але в Парижі під час довгих вихідних забути про Польщу неможливо. Достатньо в’їхати до мегаполіса. Перший польський автобус, який трапляється на паризьких вулицях, викликає захоплення.
– О, друга польська екскурсія! – вигукують туристи й махають співвітчизникам.
П’ятий і шостий автобуси вже не викликають радості. Біля десятого чую розчароване:
– Боже, тут самі поляки!
На жаль, ми не оригінальні, вирушаючи на вихідні до Парижа. Крім поляків, Париж, звісно, відвідує весь світ, але співвітчизники впадають в очі найбільше.
Увечері неподалік Ейфелевої вежі я минаю трьох польських туристів. Двох чоловіків у білих спортивних костюмах із плащової тканини та кросівках і жінку у спортивній кофті та спортивному взутті. Усі роздратовані, але жінка має шалений вигляд. Вона голосно каже товаришам: – К…ва, яка довб…на організація, сьогодні, к…ва, Лувр був безкоштовним, ми могли його відвідати!
Чоловіки кивають головами, один теж лається. На поціновувачів мистецтва вони не схожі.
На Монмартрі, на сходах, що ведуть до базиліки Сакре-Кер, триває акробатичне шоу. Спритний темношкірий чоловік видирається на ліхтарний стовп, одночасно жонглюючи м’ячем. Браво, оплески, захоплення. Хтось польською кличе товариша, щоб той теж подивився виставу:
– Дивись, дивись, чорна мавпа, – кричить літній елегантний пан. – Яка спритна!
Я усміхаюся йому. Мені теж подобається вистава. Він відповідає на мою усмішку.
У черзі до Ейфелевої вежі 0,7 літра горілки переливають у пластикову пляшку. Адже охорона не дозволяє проносити до об’єкта скляні предмети. Четверо чоловіків спочатку мусять разом випити мінеральну воду, а потім переливають туди алкоголь. Темношкірий охоронець без емоцій спостерігає за ними. Рідини в пластику проносити можна. Решта групи торгується з темношкірими продавцями дешевих сувенірів.
– Асфальти собі зароблять, – кидає мені турист.
Я звертаю увагу, що так говорити не слід, бо це принизливо, як вислів «поляки-пияки». Чоловік загрозливо озирається.
– Хто це так про нас говорить? Пані покажіть, ми зараз їх провчимо! – загрозливо додає він.
Жінка, яка стоїть поруч, питає, чи не соромно мені за деяких польських туристів? Ні, мені не соромно. Я не почуваюся за них відповідальною. Просто деякі почуваються як удома. Жінка дивується. Вона не розуміє. Їй соромно.
Чекаючи на групу, я п’ю каву в маленькому бістро біля Опери. Позаду мене сидить француженка, яка безперервно щось говорить. Я переконана, що телефонує. Раптом чую, як вона звертається до когось на ім’я. У цьому реченні стільки тепла й ніжності, що це не схоже на телефонну розмову. Я з цікавістю обертаюся, щоб побачити, хто до неї підійшов. Жінка сама. Лише тепер я помічаю, що вона не розмовляє телефоном. Вона дивно вдягнена, має кричущий і невміло зроблений макіяж, а біля ніг притулила набиту різними речами рекламну сумку з галереї La Fayette. Вона пильно дивиться в простір по той бік столика. Очевидно, бачить там когось. І говорить до нього: – Пйотре, а твоя родина? Пам’ятаєш бабусю? Любов, любов – найважливіша. І справедливість. Пйотре, пам’ятаєш…
Я думаю про туристів, про цю француженку. Париж – місто божевільних. І я впевнена, що їй ні за кого не соромно. Вона не оцінює. Вона відкриває його красу абсолютно без емоцій. Кожен отримує те, що сам відкриє, переживе, відчує. Кожен побачить лише те, що здатен побачити.
Гражина Ханаф