У вівторок, 16 червня, у II Środowiskowym Domu Samopomocy, де розташована штаб-квартира Гуртка допомоги дітям, відбувся фестиваль для молоді та дорослих з інвалідністю. Смажені ковбаски, домашня випічка та спільні розваги — це картинка, яка завжди з’являється в медіа. Вона нічого не говорить про реальність. Повсякденність — це боротьба за нормальне функціонування людей з інвалідністю в суспільстві та за належну допомогу з боку органів місцевого самоврядування і держави.
Раунд 1 — Не дати замкнути себе вдома
За місце для своїх дітей члени гуртка довго боролися. Найважче було знайти приміщення та когось прихильного у владі самоврядування, хто зрозумів би, що людина з інвалідністю має таке саме право на життя в суспільстві, як і здорові громадяни.
Їхні діти дорослішали, і виникало побоювання, що після завершення навчання вони знову застрягнуть удома, не маючи куди піти. А вони вже полюбили нормальне для них життя, навчилися функціонувати поза домом. Повторне замикання вдома було б незрозумілим покаранням.
Дев’ять років тому, коли гурток намагався отримати місце в дитячому садку на вулиці Staszica, жителі району не погодилися. — Хтось сказав, що не хоче всіх міських відходів на Staszica, — згадують батьки. — Це було жахливо, як із нами поводилися, я пам’ятаю ті збори з мешканцями, цю неприязнь, — каже Barbara Jóźwik. — Ми всі плакали, — додає.
Разом із ними плакала Krystyna Boratyńska. Вона допомогла їм найбільше. Вона та мер Józef Burniak. Це були двоє людей, які розуміли їхні потреби.
Головою гуртка став Michała Wojdyła. — Ми шукали чоловіка, — кажуть матері. — Нас, жінок, ніхто не хотів слухати.
Wojdyła є вітчимом Богусі, дитини з інвалідністю. Він каже: — Я не дивився на політичні погляди, на те, хто з якої партії. Від диявола прийняв би гроші для своєї дитини. Мені закидали, що Józef Burniak — лівий, комуніст. Для мене він був людиною, яка нам допомогла. Він дав нам хороше приміщення, бо раніше нас хотіли поселити в підвалі. Дивувалися, що ми не вдячні за абищо, а шукаємо розкоші. Ми не шукали розкоші, а нормального місця для наших дітей.
Michał Wojdyła ніколи не здавався. Він згадує початки своєї діяльності, коли шукав дітей з інвалідністю по всьому повіту, щоб відвезти їх на конгрес, організований Legnicką Diecezją. — Я ходив від хати до хати, — розповідає він. — Шукав дітей.
Люди з інтелектуальною інвалідністю були замкнені в чотирьох стінах. Залежали лише від опіки батьків. Забуті державою.
Раунд 2 — Подолати недовіру
Elżbieta Ziembikiewicz, мати Богусі, дитини з інвалідністю, пам’ятає, як він прийшов і до неї. — Я свідома, освічена жінка, — згадує вона. — Але коли побачила чоловіка, який безкорисливо хотів допомогти моїй дитині, зробити щось спеціально для неї, не могла повірити. Комплекси й глибоке відчуття відторгнення, яке я відчувала з усіх боків, змусили мене запитати себе: хто цей чоловік, якому небайдужа моя дитина, якщо нікому не байдуже? Я не могла довіритися людині, яка простягала мені руку допомоги.
Разом із подругами, матерями вже дорослих дітей, вона розповідає про ставлення людей до осіб з інтелектуальною інвалідністю. Під час збору коштів на поїздку вона почула з натовпу: «Навіщо возити дурнів за кордон? Чи не краще влаштувати їм вогнище, посмажити ковбаски й показати все по телевізору?» — Саме тому їх треба відвезти, бо вони дурні, — тоді сказала Elżbieta. — Пані може сісти перед телевізором і уявити, як десь далеко. Вони цього не вміють. Їм потрібно подолати простір, дістатися до цього місця, щоб зрозуміти, що те, що показують по телевізору, існує.
Іншим разом Barbara Jóźwik, заступниця голови гуртка, під час канікул ішла на прогулянку в компанії інших матерів та їхніх дітей з інвалідністю. Було літо, вони розмовляли, голосно сміялися. Одна з них штовхала візок із дівчинкою, хворою на церебральний параліч. Людина, яка проходила повз, несхвально кинула: — Як вони можуть сміятися, маючи таких хворих дітей?
Раунд 3 — Прийняти ненормальність
Elżbieta Ziembikiewicz двадцять років запитувала себе, чому таке трапилося з нею та її донькою. — Ми, батьки, довго чекаємо на диво, шукаємо чудодійні методи терапії, — каже Elżbieta. — Аж настає момент, коли ми, хоча й не всі, приймаємо свою дитину такою, якою вона є, і радіємо тому, що маємо. Тоді можемо шукати інші рішення.
Нормального ставлення батьків до своїх дітей з інвалідністю навчала покійна Grażyna Kryś, творчиня спеціальних класів у Bolesławiec. Вона показала їм, що є країни, де людей з інтелектуальною інвалідністю сприймають так само, як інших людей з інвалідністю. Ніхто їх не боїться, не гидиться ними й не насміхається.
Вона організувала для них закордонну поїздку. У Каннах, у Франції, вся група вирішила зайти до відомого ресторану Planet Hollywood, заснованого Arnoldem Schwarzeneggerem, Bruce'em Willisem і Sylvestrem Stallonem. Батьки побоювалися, що групу дітей із помітною інвалідністю виженуть із такого відомого місця. Але нічого подібного не сталося. Усіх запросили всередину, сердечно привітали, і єдине запитання, яке прозвучало: «Чим можна допомогти?» Тоді Elżbieta Ziembikiewicz зрозуміла, що нормальне життя для її дитини можливе.
Усі батьки з Гуртка допомоги дітям з інтелектуальною інвалідністю хотіли подякувати благодійникам, які передали 1% свого податку для їхніх дітей. Вони змогли це зробити завдяки допомозі Stowarzyszenia Ziemia Bolesławiecka. На порталі IstotneInformacje.pl незабаром опублікуємо історії дітей з інвалідністю та їхніх родин.
(інформація GH)