Grażyna Hanaf: Я знаю, що про проєкт фотографування оголених «амазонок», який започаткували дві подруги — Dorota Kiałka після мастектомії та фотографиня Agnieszka Kłos, — ти дізналася незадовго до своєї хвороби.
Monika Podwysocka: Я прочитала статтю про них у жовтні 2007 року, а пухлину виявила в себе в листопаді. Минув місяць. Навіть не місяць — лише кілька тижнів, як це вже стосувалося мене. Прочитавши в журналі «Twój Styl» репортаж про хворобу Dorota, яка була першою тридцятирічною жінкою з раком молочної залози, про яку я дізналася, я зрозуміла, що молоді жінки теж можуть захворіти на рак. Раніше ця тема мене не стосувалася, бо в моїй родині ніхто не хворів на рак.
GH: Коли з’явилася ідея взяти участь у проєкті?
MP: Спочатку, коли я дізналася, що хвора, я не думала брати участь у фотосесії. Я була зосереджена на іншому — операції та подальшому лікуванні. Але вже після першого або другого курсу хіміотерапії я написала Dorota й Agnieszka електронного листа, що хочу підтримати їхню акцію. Проте я не була готова до того, що мене попросять взяти участь у створенні календаря.
GH: Як проходила фотосесія, ти добре почувалася під час неї?
MP: Результат фотосесії — велика заслуга моєї фотографині Dany Puciłowskiej. Коли я вперше до неї прийшла, ми спочатку близько години розмовляли за кавою. Я розповідала їй про свою хворобу, а вона пояснила, чому зацікавилася темою оголених «амазонок», розповіла, чим займається щодня. Потім ми обговорювали, як показати тіло жінки після видалення молочної залози. Я не знала, чи маю показувати драму, біль. Але нашим задумом не було демонструвати мучеництво.
GH: На фото ти надзвичайно радісна, чудово усміхаєшся, щаслива.
MP: Це заслуга Dany. Вона розмовляла зі мною, смішила мене й казала, що робити. Фотосесія також була п’ятьма годинами важкої роботи. Потрібно було думати про те, щоб у потрібний момент усміхнутися, випростатися, прийняти позу. Тим часом я кілька разів поправляла макіяж, змінювала аксесуари. Під час фотосесії ми працювали над чотирма темами. З’явилося фото, яке ніде не опублікували: на ньому моє тіло розмальоване такими завитками, і я маю трохи ретровий вигляд. Фото на виставці відрізняється від фото в календарі. Там я більш прикрита, з хусткою на голові.
GH: Ти не думала одягнути рожеву перуку, як це зробила Dorota під час фотосесії?
MP: Так, ця перука була моєю мрією, але ніде не могла такої знайти. Я вважала, що ходити на хіміотерапію в такій перуці було б чудово.
GH: Але на фото з виставки ти нічим не прикриваєш лису голову й маєш дуже природний вигляд.
MP: Я не носила перуку, не купила перуку й загубила рецепт на неї. Хіміотерапію проходила влітку, було надто спекотно. Я віддаю перевагу природності, перуки дуже штучні. Я була в магазині й приміряла їх, але після того, як одягла четверту, вирішила, що почуваюся так, ніби збираюся на похорон. Волосся на перуці було дуже рівне, укладене, неприродне, однорідного кольору. Я ходила без неї й не почувалася через це погано, ніхто особливо не звертав на мене уваги, мене також не тикали пальцями.
GH: А інших дівчат із фотосесії ти знала, можеш щось про них розповісти?
MP: Двох я добре знала. Одна з них — Asia, на фото її обличчя закрите маскою. Вона наймолодша, захворіла у 23 роки. Тепер бореться з рецидивом хвороби, але дуже позитивно налаштована. Працює, навчається, почала здобувати другу освіту, тепер купила собі квартиру й ремонтує її. Наступного року планує весілля. Це сильна, відкрита дівчина. Я також добре познайомилася з Dorota, з якої все почалося — вся пригода з календарем. Це теж дуже оптимістична людина. Dorota вже кілька років є «амазонкою». Саме вона з’явилася в рожевій перуці.
GH: Що тепер змінилося у твоєму сприйнятті жіночності та ставленні до власного тіла?
MP: Безперечно, я більше себе приймаю. Я зрозуміла, що фізична зовнішність не така важлива, як те, що в людини всередині. Під час хвороби я зосередилася на тому, щоб одужати, а не на тому, який вигляд матиме моє тіло. Були й драматичні моменти. Коли я втратила брови та вії, пережила це сильніше, ніж втрату молочної залози. Але тоді мене підтримували фотографії, які були для мене терапією. До хвороби я думала, чому в мене не більший бюст, особливо з огляду на те, що моя сестра мала більші груди, ніж я. Коли ми приміряли білизну, вона казала: «Іди ти зі своїми веснянками…». Тепер я не думаю в таких категоріях.
GH: Як ти тепер думаєш про себе як про жінку?
MP: Позитивно. Я ніколи не була прихильницею дієт. Для мене тіло, фізична зовнішність ніколи не були надважливими.
GH: Чи допомагає таке ставлення до власного тіла пережити хворобу?
MP: Ми живемо в такій культурі, у такому суспільстві, де зовнішність дуже важлива. Волосся та груди є стереотипними атрибутами жіночності. Волосся — це твоя прикраса, а груди — материнство, годування дитини. Через таке сприйняття видалення молочної залози стає ще більшою драмою.
GH: Які відгуки про проєкт? Про оголених «амазонок»? Як реагують на ваші фотографії?
MP: На виставках реакції дуже позитивні. У Bogatynia після виставки жінки підходили, дякували й казали, що це дуже потрібно.
GH: А негативні відгуки? І які з них болять найбільше?
MP: Лише на інтернет-порталах. Я не стикалася з тим, щоб хтось сказав щось неприємне прямо в очі. Найприкріше, коли критикують жінки. Що вони робитимуть, коли самі захворіють, де знайдуть підтримку? На жаль, хвороба стосується всіх нас.
GH: А чому ти, Monika Podwysocka, взяла участь в акції?
MP: Я хотіла вийти з цієї ситуації з чимось позитивним, отримати щось від цієї хвороби. Можливо, це прозвучить нерозумно, але я хотіла, щоб ця хвороба не була марною. А потім виникла думка, що я можу комусь допомогти, показати, що рак молочної залози — це не кінець, що можна й далі чудово жити.
GH: Дякую за інтерв’ю.