Польським парламентарям забракло сміливості вжити це слово. Його замінили на «етнічні чистки з ознаками геноциду». Учергове замовчали правду про страшну різанину поляків на Східних кресах.
Звісно, усілякі постанови мають лише символічне значення. Особисто я вважаю, що не слід без потреби провокувати й прагнути конфлікту. Однак пам’ятаймо: правда сама себе не захистить.
Сьогодні я спробую відповісти на важливе питання. Чи можливе польсько-українське примирення? І що стоїть йому на заваді? Спробую вказати Вам на викривлення щодо Волинської різанини, які ми, поляки, досі повторюємо.
Основою нашої дискусії є нещодавно знятий фільм «Волинь» режисера Wojciecha Smarzowskiego. Важкий, вельми суперечливий фільм. Картина, яка не сподобалася не лише українцям, а й… полякам.
На «Волинь» я чекав довго. Спочатку фільм дещо мене розчарував. У медіа його називали просякнутим кров’ю та насильством. Так, цього було чимало, але медіа сформували зовсім інше уявлення про цей фільм. Перші 20 хвилин чудово показали традиції та фольклор давньої Волині. Це великий плюс. Завдяки цьому глядач не зосереджується лише на смерті. Режисер показує справжні стосунки між поляками та українцями. А вони не були такими вже й поганими…
Не хочу тут детально розкривати сюжет фільму. Вважаю, що його варто подивитися й самостійно скласти думку.
Галас навколо фільму вже поступово стих. Це вдалий момент для його оцінки та внеску в реконструкцію справжніх історичних подій. Зі зрозумілих причин фільм не здобув популярності в Україні. Для українців він упереджений, антиукраїнський і викривлений. Один з українців написав у соціальній мережі: «Аж гордість розпирає за рідний край. Вирізали ляхів, виріжемо й кацапів» (за www.kresy.pl). Таких коментарів, звісно, більше. Це один із небагатьох м’якших прикладів. Не варто дивуватися такій реакції. Навряд чи хтось очікував, що режисер отримає медаль в Україні.
На думку наших східних сусідів, фільм антиукраїнський. А яким він має бути? Якщо ми дивимося будь-який воєнний фільм, у якому показано III Рейх, то напевно ніхто не робить цього у спосіб, що прославляє дії нацистів. Це очевидно. Навіть у найзворушливіших кінокартинах, як-от «Падіння» (режисер Oliver Hirschbiegel), де Adolf Hitler — бідний, психічно виснажений старий, чи «Валькірія» (режисер Bryan Singer). У другому фільмі головний герой намагається повалити Fürhera, але це не означає, що він доброзичливо ставиться до поляків. Навпаки. Обидва приклади доводять, що від скоєного зла не можна втекти. Навіть у фільмі.
Отже, підсумовуючи, «Волинь» є антиукраїнським, а точніше — антибандерівським. Таким він і має бути. Інакше зйомки цього фільму втратили б сенс.
Однак дивують негативні відгуки наших співвітчизників. Особисто мене шокувала недоречна рецензія в «Kulturze Liberalnej». На думку журналістів, «Волинь» надто просякнутий насильством. Одна кривава сцена змінює іншу. Основою фільму Wojtka Smarzowskiego є «банальність жорстокості, і саме вона рухає всім сюжетом». У мене складається враження, що редактори (до речі, наукові співробітники) дивилися зовсім інший фільм. Якщо хтось має хоча б уривчасті знання про Волинську різанину, то чудово знає, що вона пов’язана з жахливою жорстокістю. На Волині стався геноцид, який реалістично й виразно реконструйовано. Важко показати війну без війни…
«Kultura Liberalna» також не уникнула помилки повторення неправди. У статті під назвою «Волинь. Кітч зла» редактори помилково пишуть про події, які відбувалися на польсько-українському прикордонні. Я швидко звертаюся до довоєнної мапи Польщі. Жодного прикордоння тут не бачу. Термін «польсько-українське прикордоння» є помилковим. До 1939 року Волинь лежала в межах Польщі. Вона була її невід’ємною частиною. За річкою Zbrucz справді існувала українська радянська республіка (USRR), але це була маріонеткова держава, невід’ємна частина Радянського Союзу. Український геноцид стався на польських землях.
У Волинському воєводстві переважало українське населення, а поляки становили меншість. Співвідношення населення залежало від місця проживання. За даними «Малого статистичного щорічника» за 1939 рік, на Волині загалом проживало 16,6% поляків та 68% населення, що розмовляло українською мовою. Решту становили росіяни, німці та євреї. Аж 75% українців жили в селах. Це були переважно неписьменні селяни. Статистичний щорічник не подає точних даних про рівень неписьменності в окремих воєводствах. Він узагальнює цифри, вказуючи на східні воєводства, де проживав найбільший відсоток людей, які не вміли читати й писати. Діти віком 10–14 років становили 71% усіх неписьменних.
Інші вікові групи:
- 20–24 — 55,6%
- 30–39 — 59%
- 40–46 — 67 %.
Неписьменне населення не класифікували за етнічними групами. Однак пам’ятаймо, що українці становили рішучу більшість. Згадую про це, бо це дуже важливе питання. Рівень освіти відіграв тут величезну роль. Неосвіченим суспільством легше маніпулювати й підбурювати його до злочинів. На Волині до винищення польського населення закликали Організація українських націоналістів та Українська греко-католицька церква.
Ще одним поширеним викривленням є розмови про польсько-українську війну під час Другої світової війни. Однак важко говорити про збройний конфлікт, коли одна зі сторін організована збройно, а інша — очевидно ні. Найкращим доказом є самі цифри. Від рук УПА та українських селян загинуло близько 100 000 поляків. Поляки у відповідь винищили 15 000 українців. Обидві цифри — величезні масштаби страждань для обох народів.
У нашій країні поширене переконання, що в Західній Європі геноцид на Волині є невідомим фактом з історії Польщі. Можливо, це маловідомий факт, але все ж відомий. Stefan Bandera, лідер українських націоналістів, воєнну завірюху провів переважно в Німеччині. Там він активно діяв і співпрацював із нацистами. Уже 1948 року німецькі спецслужби налагодили співпрацю з Banderą. Він навіть отримав особисту охорону з колишніх есесівців. Із Banderą також співпрацювали британська та італійська розвідки. Він, зокрема, навчав британських агентів, яких переправляли до СРСР. Англійці співпрацювали з лідером ОУН, хоча той був терористом і вбивцею. Їх захоплювала його патріотична боротьба. Шкода лише, що цей патріотизм був такою високою ціною оплачений польською кров’ю.
То чи існує хоча б тінь шансу на польсько-українське примирення? Так, але шлях до нього довгий і звивистий. Українці досі не перепросили за цей злочин. В Україні й надалі активно підтримується культ Bandery та УПА. Цей міф потрібен українцям для об’єднання своєї держави. Однак вони забувають про злочини, які УПА скоювала також проти українців.
У питанні геноциду на теренах колишньої Галичини варто прислухатися до голосу людей, які займаються історією Східних кресів. Одним із них є отець Tadeusz Isakowicz-Zaleski. Польський священнослужитель вірменського та латинського обрядів, історик Церкви. Я вирішив запитати отця Zaleskiego, чи польсько-українське примирення взагалі можливе. Священник вказує на кілька важливих фактів, про які слід пам’ятати, розглядаючи польсько-українські відносини. Передусім різні історичні події, такі як оборона Lwowa Lwowskie Orlęta 1918 року, Ризький договір, операція «Вісла» чи розпад СРСР, не розділяють поляків та українців так сильно, як бандерівська різанина на Волині, у Східній Малопольщі. Поляки доброзичливо ставляться до українського народу. В Україні багато хто з нас має знайомих і родичів. Культура наших східних сусідів багатьох захоплює. Отець Tadeusz Isakowicz-Zaleski, серед іншого, наводить слова літньої жінки, яка десятирічною дівчинкою пережила бандерівський погром під Tarnopolem: «Щоб бандерівці більше не брехали, щоб дозволили поховати кістки наших людей, щоб дозволили поставити на могилах хрести» [Ks. T. Isakowicz-Zaleski, Bez prawdy nie ma pojednania, Kraków 2014].
Отець Tadeusz Isakowicz-Zaleski:
Переважають [...] напівправда, замовчування і навіть брехня. Значна частина істориків, у тому числі частина українських (як-от нині покійний Wiktor Poliszczuk), послуговується термінологією юриста Rafał Lemkin […]. Він (Lemkin) стверджує, що це був геноцид. Такий самий, як винищення вірмен 1915 року чи Голокост євреїв.
За словами священника, примирення між нашими слов’янськими народами можливе. Однак воно має відбутися на рівні політики та Церкви. І правителі, і духовенство повинні активно долучитися до процесу прощення кривд і брати приклад із місцевих середовищ, які поступово рухаються до цього.
Виробити спільну польсько-українську історичну оцінку Волинської різанини надзвичайно важко. Кожен народ сприймає свою історію зовсім по-іншому. Для багатьох українців, зокрема для тих, хто гуртується навколо націоналістичної партії «Свобода», саме ми, поляки, виконували роль окупантів. Однак наші східні сусіди забувають про дуже важливу обставину. Незалежна українська держава після Першої світової війни не постала. Так, виникла Українська Народна Республіка на чолі із Symonem Petlurą, але вона не витримала випробування часом. Також було створено Українську Соціалістичну Радянську Республіку, яку поляки визнали під тиском росіян. Відбувся фактичний поділ української території. Західна частина залишилася в межах II Rzeczypospolitej. Східна стала українською радянською республікою. Подібна доля спіткала білорусів, хоча вони не виявляли такої сильної волі до створення суверенної державності.
Потрібно об’єктивно поглянути на українське питання, хоча б на події 1921 року (Ризький договір — той, що визначив проходження східного кордону II RP). Ми не без вини. Насправді ми залишили нашого українського союзника (40-тисячну українську підтримку в боротьбі з більшовиками). Ми віддали значну частину України та Білорусі до рук радянської влади. Західні держави цілком це прийняли. Нікого не цікавило українське питання. Це нам особливо запам’яталося. Це також один із численних чинників, що вплинув на сильні націоналістичні, анти польські збройні виступи.
У жодному разі не слід сприймати це як виправдання бандитських дій ОУН та УПА. Пам’ятаймо, що геноцид на Кресах був переважно справою бандерівців, а серед українського народу були також люди, небайдужі до людської кривди.
Paweł Skiersinis
Автор є блогером, любителем історії, а особливо історії Нижньої Сілезії та Польщі. Чому Нижня Сілезія? Як він сам каже: — А чому б і ні? Найцікавішою є історія навколо нас, яка стосується нас самих і наших предків.
І додає: — Я намагаюся показувати історію з іншого боку, цікаво, не у типовій книжковій формі, переповненій сухими датами та фактами. У моїх статтях ідеться про факти, яких ми не знайдемо в підручниках і відомих публікаціях. Історія Нижньої Сілезії, безперечно, цікава й захоплива, тож іноді варто присвятити їй хоча б трохи часу.
Більше у блозі Paweł Skiersinis.