Справа Волині є одним із ганебних прикладів відсутності належного вшанування пам’яті. Польські «еліти» забули про поляків, які загинули на волинській землі та у Східній Малопольщі. Вони загинули лише тому, що були поляками. Українці вважали, що якщо «позбудуться» поляків, євреїв, росіян, угорців і румунів, то їхня земля буде «етнічно чистою». Це мав бути перший крок до незалежної України.
Нижня Сілезія, хоча її від сучасної Волині відділяють сотні кілометрів, має багато спільного з цими подіями. Адже саме зі Східних Кресів приїхали, зокрема, нові польські піонери. Вони прибули в невідомість, на цілком чужі для них території.
Щоправда, не можна сказати, що про жертв Української повстанської армії зовсім не говорять. Пам’ять про них зберігають кресові середовища, мешканці Кресів та їхні нащадки, яким близькі історія і традиції предків. Дуже активно поширює знання про Волинський злочин священник Tadeusz Isakowicz-Zalewski. Якщо хтось цікавиться Кресами та Волинню, то в блозі https://isakowicz.pl/ знайде багато цікавої інформації.
Мій сьогоднішній текст не є описом подій чи розповіддю про винищення польського населення. Тема настільки широка, що можна було б написати книгу. Український геноцид — також дуже складне питання. На ці події вплинуло багато чинників, про які я хотів би згадати.
Поляки на Східних Кресах стали жертвами страшних убивств з боку українського населення. Ці події відбувалися на Волині (Волинському воєводстві) та у Східній Малопольщі. Остання охоплювала територію трьох воєводств: Львівського, Тернопільського та Станіславівського. Часто також уживають поняття Східна Галичина, однак територіально вона не тотожна Східній Малопольщі. Столицею Волині був Луцьк, важливий адміністративний центр.
Головною проблемою, з якою польська влада стикалася на Південно-Східних Кресах, була етнічна різнорідність. На Волині українці становили понад дві третини всього населення. У Східній Малопольщі ситуація була дещо кращою: поляки й українці становили приблизно по 40% населення, решта — євреї та німці.
Варто підкреслити, що на Волині, попри такі великі диспропорції, поляки й українці до Другої світової війни жили мирно. Значних виступів українського населення не відбувалося. Щоправда, випадки траплялися вже у 1930-х роках. Відбувалися поодинокі напади та вбивства на польських господарствах. Однак відповідальними за це були виключно українські націоналісти.
Найвідомішою є ОУН, тобто Організація українських націоналістів. Пізніше це угруповання розділилося на дві фракції: ОУН-М та ОУН-Б. На чолі другої, згодом уже незалежної, структури став Степан Бандера. Саме ОУН-Б здебільшого відповідальна за винищення польського населення. «Бандерівці» створили й очолили Українську повстанську армію (УПА). Найцікавіше, що спочатку націоналісти планували вигнати польське населення з «етнічно української землі». Однак план змінили. ОУН вирішила вбити чоловіків віком від 16 до 60 років. Обидва задуми переросли в тотальну чистку. Убивали також жінок і дітей.
Діти становили дуже значну частку вбитих. Українські націоналісти не зважали на їхній вік, беззахисність чи — передусім — цілковиту невинуватість.
Як я вже згадував, націоналісти ще в 1930-х роках нападали на поляків на Волині. Організацію українських націоналістів підтримували також литовці. У Каунасі (тодішній столиці Литви) видавали часопис Української військової організації «Сурма». Це видання таємно поширювали у Східній Малопольщі. ОУН також користувалася підтримкою Веймарської республіки та президента Чехословаччини Томаша Масарика.
Можна замислитися, звідки взялася українська ворожість до польського народу. Адже зі свідчень багатьох очевидців, мешканців Волинського воєводства, випливає, що поляки й українці поважали одне одного або принаймні не заважали одне одному. Коли наші співвітчизники святкували, українці також не працювали. І навпаки. Дуже велику роль на Волині відігравали націоналісти. Часто це були освічені люди. Саме вони підбурювали українську молодь і селян до збройного виступу проти поляків.
Кілька років тому було ухвалено постанову про Волинську різанину. Про неї багато говорили через слово геноцид. Воно викликало такі надзвичайні суперечки, що його вирішили замінити на менш різке — етнічні чистки з ознаками геноциду. Нібито невелика зміна, але все ж таки. Пам’ятаю слова колишнього міністра закордонних справ Радослава Сікорського, який закликав, щоб постановою «не принижувати українців».
Звичайно, це вже історія. Слід оцінювати її якомога об’єктивніше, відкинувши емоції. Однак не можна відбілювати ті події. Важко також принижувати катів, які ще живі й з гордістю хваляться своїми героїчними «боями» з поляками.
Важко назвати «боєм» навмисне вбивство, коли противник не має жодного шансу, навіть на гідну смерть.
Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі щодо Третього рейху та його державної влади, вищих військових офіцерів і осіб, відповідальних за винищення різних національних груп, ужив термін «геноцид» у значенні «расового й національного винищення цивільних груп населення певних окупованих територій з метою знищення визначених рас, верств, народів і племен, расових і релігійних груп, а особливо євреїв, поляків, циган та інших». Отже, важко дискутувати й ставити під сумнів це визначення, передусім стосовно вбивств, здійснених Українською повстанською армією. Подібну тезу висуває доктор Joanna Wieliczka-Szarkowa, яка, зокрема, досліджує історію Східних Кресів.
Не ставмо під сумнів нашу історію та мучеництво тисяч поляків. Не принижуймо їх і себе, посилаючись із «історичною зневагою» на ті події та їхню сучасну оцінку. Це все одно що сказати: не згадуймо нацистів, злочини німецької армії та винищення поляків і євреїв (а також багатьох інших), не принижуймо німців. Думаю, такий спосіб мислення був би в Польщі неприйнятним.
Якими були справжні причини геноциду поляків? Їх щонайменше кілька:
- Українці прагнули власної державності. Розквіт українського націоналізму та ідей незалежності припав на XIX століття. Тоді в Галичині виникло польсько-українське суперництво за національний характер цього регіону. Австрійцям це було дуже вигідно. Вони самі дискримінували поляків. Прикладом є польська мова у Львівському університеті (тоді — Францисканський університет). Полякам дозволили читати лекції польською лише на факультеті літератури, тоді як факультет з українською мовою (тоді вживали термін «руська») існував уже раніше. Українською викладали також на богословському та юридичному факультетах. Основною мовою викладання, звичайно, була німецька.
- Невдала спроба створити українську державу після Першої світової війни породила в молодого українського покоління розчарування та претензії до «власних батьків» через те, що вони не мали достатньо волі боротися за вільну Україну. Через це руська молодь була дуже сприйнятливою до націоналістичних гасел у міжвоєнний період і під час Другої світової війни.
- Волинь як регіон і воєводство була економічно слаборозвиненою, дуже відсталою територією. Цьому передусім сприяли поділи Польщі та російське панування. Волинь активно розвивалася у Другій Речі Посполитій. Будували дороги й залізничні лінії, брукували міські вулиці. Однак для багатьох українців це були непотрібні заходи. Навіщо комусь нова будівля міської влади чи суду, якщо українські селяни до міст не їздили? Такий спосіб мислення був поширеним.
- Українське селянство було дуже відсталим, неписьменним прошарком, сприйнятливим до націоналістичних гасел.
- Найважливішою причиною була можливість створити державу за допомогою Третього рейху. Однак Гітлер був проти такого рішення. Українців охоче вербували до пронімецьких підрозділів, таких як, наприклад, SS Galizien, або до української поліції, але про створення незалежної України не могло бути й мови.
Метод УПА був дуже простим: убити, знищити, спалити. Звичайно, забирали все, що могло знадобитися. Села й поселення спалювали, щоб польське населення вже ніколи не могло до них повернутися.
Найкращим прикладом цих звірячих убивств є наведене нижче свідчення:
Уночі садибу оточили, щоб ніхто не міг утекти. Українці (місцеві націоналісти) вибили вхідні двері й вивели донизу, у салон, мешканців, які вкладалися спати. Це були 50-річний управитель маєтку […], його 44-річна дружина […], їхня заміжня дочка [lat 23, w ciąży] її трирічний синок, а також 24-річний бухгалтер із нареченою […]. Усім жертвам міцно зв’язали руки колючим дротом, принесли до салону з дровітні величезну колоду для рубання дров і при світлі кількох гасових ламп по черзі відрубували на цій колоді всім голови. […] У залитій кров’ю колоді на дроті була встромлена тверда біла картка з українським написом — Taka bude smert’ wsim lacham (такою буде смерть усім ляхам).
J. Wieliczka-Szarkowa, Wołyń we krwi 1943, с. 168–169, Краків, 2013.
Одним із тих, хто вижив після українського нападу, є відомий польський космонавт Mirosław Hermaszewski. Він вижив лише тому, що його мати попросила українця, який брав участь у нападі й якого добре знала, пощадити їх. Українець наказав їй удавати мертву, а своїм товаришам сказав, що всі поляки вже загинули. Жінка була в такому шоці, що, діставшись до будинку дружньої української родини, де знайшла прихисток і допомогу, усвідомила, що залишила на снігу півторарічного сина. На щастя, добре закутаний, він вижив. Наступного дня його знайшов батько.
Найбільш трагічною і водночас найсимволічнішою подією є так звана Кривава неділя. 11 липня 1943 року УПА разом з українським населенням атакувала 99 польських сіл. Наступного дня — ще 50, а протягом усього липня — понад 520, жорстоко вбивши близько 10–11 тисяч поляків.
Тут потрібно віддати шану Праведним українцям, які допомагали польському населенню. Часто вони працювали в польських господарствах, добре знали своїх сусідів і не погоджувалися вбивати невинних людей. Багато хто з них загинув від рук своїх співвітчизників за допомогу полякам.
Найбільше суперечок викликає факт прославляння лідера ОУН-Б Stepana Bandery. І йому, і «солдатам» УПА нині в Україні встановлюють пам’ятники та меморіальні таблиці. Українська влада дистанційовано ставиться до теми Волинської різанини. Вона не вважає її геноцидом, а частина українців виправдовує злочини як «вчинені на українській землі».
Нещодавно я дивився інтерв’ю з Wojciechem Smarzowskim, польським режисером, який знімає фільм «Волинь». Однак, як виявилося, до завершення проєкту залишилося кілька великих сцен. На жаль, бракує коштів. Режисер намагається зібрати відсутні 2,5 мільйона злотих. Зібрати цю суму нелегко. Спонсори не зацікавлені в підтримці фільму. Чому? Тому що ця тема «пече». Людина, яка не знає польської історії, іноземець або турист, почувши таке повідомлення, могла б подумати, що під час війни поляки мусили чинити на цій Волині страшні речі, якщо ця тема для них незручна й ганебна. На перший погляд можна дійти саме такого висновку. Але факти інші. Соромитися повинні українці. А поки що ми соромимося власної історії.
Це підтверджує позиція польського посла в Україні, який нещодавно заявив, що «Волинь» (фільм) — це художнє висловлювання, а не історична правда. Однак із цим важко погодитися. Так, фільм є художньою реконструкцією, але ґрунтується на фактах і свідченнях очевидців. Не можна таким чином заперечувати й фальсифікувати польську історію та подавати на міжнародній арені чіткий сигнал, що злочин українського геноциду польського населення є чимось неоднозначним. Варто також згадати, що про Волинський злочин говорять українські історики. Їхні оцінки різняться. Частина з них, особливо ті, хто працює в українських університетах, визнає вбивства поляків «спонтанним наслідком війни», «братовбивчим конфліктом» або навіть «польсько-українською війною». Натомість Андрій Портнов, історик з Інституту перспективних досліджень Університету Гумбольдта в Берліні, вважає, що «для України як держави та для українського суспільства було б дуже важливо й корисно беззастережно визнати злочинний характер Волинської різанини. Однак у нинішньому суспільно-політичному контексті в Україні це дуже складно».
На завершення хочу лише чітко підкреслити, що про братовбивчий характер подій на Волині та у Східній Малопольщі, про війну між поляками й українцями не може бути й мови. Два народи не воювали один проти одного. Поляки були надто слабкими для самооборони. Траплялися поодинокі акції відплати. Українські злочини були не чим іншим, як спланованим геноцидом. Спробою знищити все польське.
Проблема Волинського злочину дуже складна й часто заплутана. Усім, хто цікавиться цією тематикою, хочу порекомендувати чудову книгу Joanny Wieliczki-Szarkowej під назвою «Wołyń we krwi 1943». Це видання комплексно пояснює всі складнощі та дотеперішні фальсифікації.
Загалом під час війни від рук українських націоналістів на Волині загинуло 60 тисяч, а у Східній Малопольщі — 70 тисяч поляків. Дотепер це лише приблизні оцінки. Точних досліджень немає, а українська сторона не сприяє встановленню фактичної історичної правди.
Paweł Skiersinis
Автор є блогером, шанувальником історії, особливо історії Нижньої Сілезії та Польщі. Чому Нижня Сілезія? Як він сам каже: — А чому б і ні? Найцікавішою є історія навколо нас, яка стосується нас самих і наших предків.
І додає: — Я намагаюся показувати історію з іншого боку, цікаво, не по-книжковому, без сухих дат і фактів. Мої статті стосуються фактів, яких ми не знайдемо в підручниках і відомих публікаціях. Історія Нижньої Сілезії, безперечно, цікава й захоплива, тож варто іноді приділити їй хоча б трохи часу.
Більше у блозі Paweła Skiersinisa.