Щиро запрошую вас усіх. Кожен, хто мене знає, знає, як я дбаю про своїх гостей і намагаюся запропонувати їм цікаву зустріч, сповнену приємних сюрпризів і цінних речей.

Grażyna Hanaf

Фрагмент роману «Joachim», виданого 2013 року

Mira вирвала Joachima із задумливості.
– Наступний з’їзд — Bolesławiec, — радісно повідомила вона. Joachim не помітив жодної таблички. Боже, цю діру навіть не позначили на автобані, — подумав він.
– Я живу з друзями, — продовжила Mira. — З Dianą і Teodorem. У мене також є дворічна донечка, Klementynka. Але ти, мабуть, це знаєш… Joachim лише кивнув головою. Він знав, що вона живе сама з донькою, що розмови про її чоловіка небажані і що вона здає якісь кімнати, бо самими перекладами не прожила б. Він знав усе це, і йому нічого не
подобалося.

Останні кілометри вони проїхали зовсім новою ділянкою автобану. Чудова
дорога дещо суперечила уявленням Joachima про «кінець світу» і «глухомань». Вони з’їхали на кільце. Перше містечко, повз яке вони проїхали, називалося Łąka. Joachim вирішив, що це гарна назва, але не збирався ділитися цим спостереженням з кимось. Mira теж мовчала. Вона заговорила лише на в’їзді до міста.
– Bolesławiec — місто кераміки, — сказала вона. — Ти знав про це? Одразу праворуч буде Ceramika Artystyczna, на білборді побачиш, який вигляд має посуд, що тут виробляють. На ньому такі характерні темно-сині клейма. Напевно, ти колись їх бачив. Боже милостивий, — подумав Joachim, не вірячи власним вухам, — ця Mira якась місцева патріотка!!! Однак він глянув на великий плакат. На блакитну миску з павиними вічками, наповнену зеленими яблуками. Це було не так уже й погано.
– Колись моя знайома зробила для цієї кераміки чудову фотографію рук, які формують необроблену глиняну посудину. Вона була набагато кращою за цю… Ти коли-небудь працював на гончарному крузі? — запитанням Mira застала Joachima зненацька. Він уже хотів відповісти, що йому не доводилося нічого виготовляти на гончарному крузі, коли перед його очима поставла картина ніби з «Аліси в Країні див». Вони під’їжджали до кільця, посеред якого стояв гігантський
керамічний сервіз. Глечик і чашки чекали на Божевільного Капелюшника, Березневого Зайця, Соню і усміхненого Чеширського Кота.
– Що це? — запитав він у Miry.
– Прикраса в місті кераміки.
Жінка зацікавлено подивилася на Joachima. Вона усміхнулася, побачивши його реакцію. Дитяче здивування, змішане із захопленням, як під час вигляду парку розваг.
– Тобі подобається? — запитала вона.
– Геї — естети, — холодно пояснив він, не маючи наміру ні сьогодні, ні взагалі під час цих канікул виявляти ентузіазм.
– Якщо так, на тебе чекає ще один сюрприз, — сказала Mira. Joachim, попри свої сімнадцять років, усе ще був дитиною. Тому на слово «сюрприз» він відреагував здоровою цікавістю і почав уважно роззиратися. Вони проїхали кільце з чашками і проминули автозаправку. Вони їхали широкою дорогою, яка тепер плавною дугою повертала ліворуч. Коли вони виїхали з-за повороту, Joachim онімів. Перед ним стояв монументальний віадук зі світлого пісковику. Потужний, складений із кам’яних прогонів завдовжки в кілька десятків метрів. Прекрасний, мов римські акведуки. Віадук був залізничним мостом, перекинутим через річку.
І саме ним проїжджав потяг. Mira зупинилася на невеликій стоянці. Мовчки вийшла з автомобіля. Joachim теж вийшов і став поруч із нею. На іншому боці вулиці був скейт-парк із двома рампами. Кілька хлопців каталися по них на роликах. За стоянкою простягалися зелений бульвар і річка. Mira вказала на вагони потяга.
– Можеш поворожити за ними, — сказала вона Joachim.
– Як? — запитав він.
– Звичайно. Коли я була маленькою дівчинкою, я ворожила собі на вагонах, що проїжджали: кохає, любить, поважає, не хоче, не дбає, жартує, на словах, у думках, у серці, біля шлюбного вівтаря… Те, що випадало на останній вагон, було моїм пророцтвом. Звісно, спочатку я думала про якогось симпатичного хлопця, якого мало стосуватися це ворожіння.
– У мене немає хлопця, — буркнув Joachim, але й далі вдивлявся у вагони.
– Можеш поворожити собі про щось інше. Наприклад, чи будуть ці канікули веселими, чи ні.
Joachim зосередився на вагонах, щось шепочучи собі під ніс. Коли потяг зник з очей, він мовчки сів до автомобіля.
– І що тобі випало? — запитала Mira.
– Нічого, — відповів він, а з його виразу обличчя можна було зрозуміти, що більше на цю тему він не говоритиме.