Поїздка на UTMB відбулася в зоні комфорту. Наче на цю відпустку чекали цілу вічність. Дорога й краєвиди, від яких перехоплює подих, — це компенсація за 14 годин сидіння на чотирьох літерах за кермом. Гострі вершини з язиками льодовиків не залишали жодних сумнівів, навіщо я сюди приїхав.
Старт в UTMB — це забіг на 170 км і 10 км набору висоти. Це найскладніший забіг у Європі, навколо вершини Mont Blanc, що здіймається на 4805 м над рівнем моря. На цей забіг не можна просто так зареєструватися. Протягом двох років потрібно набрати достатню кількість балів, які можна здобути на забігах на 100, 150 і більше кілометрів. Чим довший і екстремальніший забіг, тим більше балів. Після попередньої перевірки на тебе ще чекає жеребкування, яке для мене виявилося лотереєю життя. Серед 12 тисяч бігунів є лише 2500 місць. Результати оголошують безпосередньо перед Різдвом, тож можна спробувати отримати подарунок найвищого ґатунку.
Галерея (7)
Показати решту фотографій (4)
До справи. Коли ми прибули на місце, мої очі не могли охопити всього: справжні гори лише починалися. Навколо — бігуни, велосипедисти, люди, які піднімалися по скелях, діти, що гралися в мотузковому парку, — одним словом, казка. Хоча мої думки й стрес швидко нагадували, навіщо я тут, на мить я міг відчути себе бігуном, який творить європейську столицю гірських забігів.
Тренування проходили за планом: багато спокійного бігу в горах із невеликими акцентами. Багато відновлення й відмови собі в усьому через страх, що під час змагань це обернеться нездужаннями. Тож лише перевірені напої та їжа, яку я готував сам, точніше — моя дружина.
Час до старту минав дуже швидко, і ось у п’ятницю, 28 серпня, я став на старт найпрестижнішого забігу навколо Mont Blanc, а разом зі мною — 2 500 бігунів з усього світу. Мені здається, що найбільший відсоток іноземних бігунів становили азіати. У них також є дуже схожий забіг навколо Фудзі, і підозрюю, що вони хочуть мати у своєму резюме 2 змагання на 2 континентах зі схожою програмою. Хто їм заборонить — мрії існують для того, щоб їх здійснювати.
З гучномовців залунала пісня Vangelisa «Conquest of Paradise», під час якої серед учасників запала тиша, а деінде було видно сльози, що блищали в очах дружин і супровідників. На щастя, у мене були сонцезахисні окуляри, тож дещо вдалося приховати. Мурашки на руках і спині та желеподібні ноги хотіли залишатися в цьому блаженному стані.
Сам початок забігу для мене був неідеальним. Через стрес і кількаденні роздуми про стратегію забігу перед стартом з’явився сильний головний біль. Я думав, чи прийняти вітамін «I» — ібупром, але вирішив, що біль через кілька годин, коли вся напруга з мене спаде, має минути. Він не відступав до 20-го кілометра. Потім допоміг підйом, який тягнувся наступні 28 км. Підйом, що починався невинно, але останні 10 км ми благали про погіршення погоди й скорочення дистанції змагань.
Підйом тягнувся нескінченно. Нічний біг має таку особливість: коли біжиш із налобним ліхтарем і дивишся вперед, бачиш річку ліхтариків, що тягнеться аж до вершини, а коли повертаєш голову, бачиш те саме — вона тягнеться й зникає за наступною горою. Коли ми наближалися до чергового пункту харчування, ще на спуску вже було чути гучні оплески, музику, підтримку вболівальників. Для місцевих це свято й промоція власного регіону. На пунктах було майже все: ізотоніки, батончики, французькі сири, ковбасні вироби, хліб, печиво, крекери, сіль і, нарешті, оригінальні Coca-Cola та Pepsi, а не, як у нас часто буває, підробка (бо найдешевше й треба багато заробити на забігу). Було так добре, що не хотілося залишати пункти й знову виходити на маршрут. Так минула наша перша ніч забігу. Тепло — близько 15 градусів — і повня. Ранок ми почали з дуже крутого й кам’янистого підйому та частково спуску.
Було важко надолужувати й починати обганяти. У дуже схожих умовах я дістався 77-го кілометра — Courmayeur в Італії. Ця частина Альп справді небезпечна. Багато урвищ і вертикальних стін заввишки в кілька сотень метрів, що обриваються вниз. Courmayeur — пункт, де розташовувалися пункти з особистими речами, тобто речами, які можна було передати на старті, щоб перевдягнутися в щось сухе, за потреби освіжитися, поспати тощо. Я знав, що чим менше часу проводитиму на пунктах, тим більше часу матиму на подолання нескінченних підйомів.
Час минав, а я навіть не можу пригадати, про що думав. Повний перезапуск. Саме це прекрасно в ультразабігах. Не варто витрачати час на музику у вухах. Краще спілкуватися з природою й на мить відчути себе диким. Люди спали в різних місцях: під деревом, на скелях, між валунами, у канавах. За такої втоми й після півтори доби бігу вже ніщо не заважає. До всього залишаєшся байдужим. Мене несла моя карта-шпаргалка.
Після 77 км я вже міг дивитися на її зворотний бік і мотивувати себе думкою, що коли добіжу до її кінця, це означатиме одне — завершення забігу. Після довгого дня й надзвичайно складної місцевості почали нагадувати про себе стопи. Не пухирі, не нігті, а радше оніміння великих пальців і втрата чутливості. Ніколи такого не мав — мабуть, через гостре каміння й постійно задерті вгору пальці під час підйомів по камінню. Наближалася друга ніч, яка не додавала мені оптимізму. Мій найдовший забіг тривав лише 24 години, а тут починалася 28-ма година. Я у Швейцарії — тут надзвичайно круті, але піщані стежки. Чути лише дзвони, підвішені на шиях корів, які пасуться на маршрутах.
Я засинаю під час бігу. Відчуваю, як стежка вислизає з-під ніг, бо я труся колінами об скелі на узбіччях. Рахую, аналізую, чи встигну завершити забіг за 46 годин і отримати офіційну майку фінішера. Після цього часу можу отримати лише потиск руки організатора за завершення забігу. Навряд чи це принесло б мені задоволення, хоча, судячи з виразів обличчя деяких учасників, це було б честю.
Останні 3 підйоми були розмінною монетою для організму, щоб витягнути з нього ще трохи сил. Щоб вкластися в ліміт, я мусив віддати всього себе. На третьому підйомі від кінця мені потрібно було оцінити реальні шанси вкластися в ліміт. Підйом був схожий, зокрема, на Водоспад Szklarki, і на ньому потрібно було летіти 7 км угору.
У цей момент UTMB здався мені смішним. Що може нас захоплювати в таких забігах? Це різанина, а не забіг. Вони спеціально проклали такий маршрут, щоб нас вивернуло й показати, які ми пішаки. Та в ультразабігах голова ділить маршрут на шматки. Ти буквально не ковтаєш усю дистанцію, а долаєш її метр за метром, кілометр за кілометром, бо знаєш, що за кілька годин криза мине, стане краще. І це лише питання миті або цілої ночі.
12 годин запасу й лише 2 вершини. Думаю собі: ну, я вже вдома. Коли я вибіг із контрольного пункту, де перед підйомом вибірково перевірили вміст мого рюкзака та обов’язкове спорядження, голова рвонула вгору, на сходження, а ноги зупинилися, наче хтось замурував їх у скелі. Уперше я пережив стан, коли тіло було настільки безвладним. Я на мить сів, швидко проаналізував ситуацію, ще швидше з’їв 2 енергетичні гелі, банан і кілька скибочок апельсина — і моє тіло змусило себе дріботіти та долати маршрут. Я знав, що французи легко не віддадуть забіг і підйоми не будуть простими. Я мав рацію: це були 2 найгірші підйоми й спуски в моєму житті. Погода, на жаль, була не на нашому боці: нагорі 38–42 градуси відсікали будь-які позитивні думки. Останній підйом.
Це була нескінченна подорож. 2 години сходження по розкиданих валунах. Коли після цього часу я побачив вирівняну ділянку, банан на моєму обличчі набув неймовірних розмірів. На жаль, це тривало недовго, бо за поворотом гора знову тягнулася вгору — ще одна година сходження.
Позитивні «миті, швидкоплинні, як листівка» зникли, коли я побачив чергове вирівняння й стежку, що ховалася за горою. Я очікував найгіршого. І тут уперше не був здивований: стежка ще годину прямовисно підіймалася вгору. Якби не думка, що це остання гора, не знаю, чи не проковтнули б мене Альпи саме в цьому місці. На омріяній вершині залишалося лише 12 км до Chamonix, де на мене чекали дружина, донька й сестра. Ну, тепер піде як по маслу. Не так швидко, Milewicz — стіна вниз і біль, що виривав м’язи з-під шкіри, не дозволили влаштувати шалений гігантський слалом. Спуск зайняв близько 2 годин бігу в убивчу спеку.
Коли я вбігав у місто, відчував, як сонце вплавляє шорти в шкіру, створюючи одне ціле. Це була катастрофа. Вітання вболівальників, оплески й вигляд людей, які мене супроводжували, були безцінними. На фініші я з’явився після 43 годин бігу. Цим забігом я довів собі, що межі — рухомі. Потрібно лише багато самодисципліни, щоб показати собі: планка — лише витвір нашої уяви. А ми живемо доти, доки живемо мріями.
Напевно, багато хто з вас запитає: чому саме таке жорстоке проведення вільного часу? За освітою я дієтолог, інструктор програми spinning і обожнюю тестувати певні поєднання продуктів, страв і планів, які переконають мене, що це правильний вибір під час багатогодинного навантаження. Так завдяки своєму величезному досвіду я можу допомогти іншим пройти цей нелегкий шлях. Я бігаю вже добрих 13 років і постійно прагну долати власні слабкості. Завдяки цьому я не лише говорю, а й показую людям, що це можливо — потрібно лише захотіти. Також у своїх забігах я шукаю натхнення для своїх занять, а ще — мотивацію для людей. І найбільший плюс такого проведення часу сьогодні — відчути трохи дикості.
Мені було дуже приємно, що я міг представляти наш повіт за межами країни. Також хочу подякувати владі bolesławieцького повіту за допомогу в реалізації моєї мрії!!! Хоча найбільша подяка належить моїй родині (дружині, дітям) за те, що вони терплять тренування в горах на вихідних, щоденні пробудження без тата й чоловіка в теплому ліжку. ДЯКУЮ!!!
Daniel Milewicz