Поїздка на UTMB відбулася в зоні комфорту. Наче на цю відпустку чекали цілу вічність. Дорога й краєвиди, від яких перехоплює подих, — це компенсація за 14 годин сидіння на чотирьох літерах за кермом. Гострі вершини з язиками льодовиків не залишали жодних сумнівів, навіщо я сюди приїхав.
Старт в UTMB — це забіг на 170 км і 10 км набору висоти. Це найскладніший забіг у Європі, навколо вершини Mont Blanc, що здіймається на 4805 м над рівнем моря. На цей забіг не можна просто так зареєструватися. Протягом двох років потрібно набрати достатню кількість балів, які можна здобути на забігах на 100, 150 і більше кілометрів. Чим довший і екстремальніший забіг, тим більше балів. Після попередньої перевірки на тебе ще чекає жеребкування, яке для мене виявилося лотереєю життя. Серед 12 тисяч бігунів є лише 2500 місць. Результати оголошують безпосередньо перед Різдвом, тож можна спробувати отримати подарунок найвищого ґатунку.
До справи. Коли ми прибули на місце, мої очі не могли охопити всього: справжні гори лише починалися. Навколо — бігуни, велосипедисти, люди, які піднімалися по скелях, діти, що гралися в мотузковому парку, — одним словом, казка. Хоча мої думки й стрес швидко нагадували, навіщо я тут, на мить я міг відчути себе бігуном, який творить європейську столицю гірських забігів.
Тренування проходили за планом: багато спокійного бігу в горах із невеликими акцентами. Багато відновлення й відмови собі в усьому через страх, що під час змагань це обернеться нездужаннями. Тож лише перевірені напої та їжа, яку я готував сам, точніше — моя дружина.
Час до старту минав дуже швидко, і ось у п’ятницю, 28 серпня, я став на старт найпрестижнішого забігу навколо Mont Blanc, а разом зі мною — 2 500 бігунів з усього світу. Мені здається, що найбільший відсоток іноземних бігунів становили азіати. У них також є дуже схожий забіг навколо Фудзі, і підозрюю, що вони хочуть мати у своєму резюме 2 змагання на 2 континентах зі схожою програмою. Хто їм заборонить — мрії існують для того, щоб їх здійснювати.
З гучномовців залунала пісня Vangelisa «Conquest of Paradise», під час якої серед учасників запала тиша, а деінде було видно сльози, що блищали в очах дружин і супровідників. На щастя, у мене були сонцезахисні окуляри, тож дещо вдалося приховати. Мурашки на руках і спині та желеподібні ноги хотіли залишатися в цьому блаженному стані.
Сам початок забігу для мене був неідеальним. Через стрес і кількаденні роздуми про стратегію забігу перед стартом з’явився сильний головний біль. Я думав, чи прийняти вітамін «I» — ібупром, але вирішив, що біль через кілька годин, коли вся напруга з мене спаде, має минути. Він не відступав до 20-го кілометра. Потім допоміг підйом, який тягнувся наступні 28 км. Підйом, що починався невинно, але останні 10 км ми благали про погіршення погоди й скорочення дистанції змагань.
Підйом тягнувся нескінченно. Нічний біг має таку особливість: коли біжиш із налобним ліхтарем і дивишся вперед, бачиш річку ліхтариків, що тягнеться аж до вершини, а коли повертаєш голову, бачиш те саме — вона тягнеться й зникає за наступною горою. Коли ми наближалися до чергового пункту харчування, ще на спуску вже було чути гучні оплески, музику, підтримку вболівальників. Для місцевих це свято й промоція власного регіону. На пунктах було майже все: ізотоніки, батончики, французькі сири, ковбасні вироби, хліб, печиво, крекери, сіль і, нарешті, оригінальні Coca-Cola та Pepsi, а не, як у нас часто буває, підробка (бо найдешевше й треба багато заробити на забігу). Було так добре, що не хотілося залишати пункти й знову виходити на маршрут. Так минула наша перша ніч забігу. Тепло — близько 15 градусів — і повня. Ранок ми почали з дуже крутого й кам’янистого підйому та частково спуску.
Було важко надолужувати й починати обганяти. У дуже схожих умовах я дістався 77-го кілометра — Courmayeur в Італії. Ця частина Альп справді небезпечна. Багато урвищ і вертикальних стін заввишки в кілька сотень метрів, що обриваються вниз. Courmayeur — пункт, де розташовувалися пункти з особистими речами, тобто речами, які можна було передати на старті, щоб перевдягнутися в щось сухе, за потреби освіжитися, поспати тощо. Я знав, що чим менше часу проводитиму на пунктах, тим більше часу матиму на подолання нескінченних підйомів.
Час минав, а я навіть не можу пригадати, про що думав. Повний перезапуск. Саме це прекрасно в ультразабігах. Не варто витрачати час на музику у вухах. Краще спілкуватися з природою й на мить відчути себе диким. Люди спали в різних місцях: під деревом, на скелях, між валунами, у канавах. За такої втоми й після півтори доби бігу вже ніщо не заважає. До всього залишаєшся байдужим. Мене несла моя карта-шпаргалка.
Після 77 км я вже міг дивитися на її зворотний бік і мотивувати себе думкою, що коли добіжу до її кінця, це означатиме одне — завершення забігу. Після довгого дня й надзвичайно складної місцевості почали нагадувати про себе стопи. Не пухирі, не нігті, а радше оніміння великих пальців і втрата чутливості. Ніколи такого не мав — мабуть, через гостре каміння й постійно задерті вгору пальці під час підйомів по камінню. Наближалася друга ніч, яка не додавала мені оптимізму. Мій найдовший забіг тривав лише 24 години, а тут починалася 28-ма година. Я у Швейцарії — тут надзвичайно круті, але піщані стежки. Чути лише дзвони, підвішені на шиях корів, які пасуться на маршрутах.
Я засинаю під час бігу. Відчуваю, як стежка вислизає з-під ніг, бо я труся колінами об скелі на узбіччях. Рахую, аналізую, чи встигну завершити забіг за 46 годин і отримати офіційну майку фінішера. Після цього часу можу отримати лише потиск руки організатора за завершення забігу. Навряд чи це принесло б мені задоволення, хоча, судячи з виразів обличчя деяких учасників, це було б честю.
Останні 3 підйоми були розмінною монетою для організму, щоб витягнути з нього ще трохи сил. Щоб вкластися в ліміт, я мусив віддати всього себе. На третьому підйомі від кінця мені потрібно було оцінити реальні шанси вкластися в ліміт. Підйом був схожий, зокрема, на Водоспад Szklarki, і на ньому потрібно було летіти 7 км угору.
У цей момент UTMB здався мені смішним. Що може нас захоплювати в таких забігах? Це різанина, а не забіг. Вони спеціально проклали такий маршрут, щоб нас вивернуло й показати, які ми пішаки. Та в ультразабігах голова ділить маршрут на шматки. Ти буквально не ковтаєш усю дистанцію, а долаєш її метр за метром, кілометр за кілометром, бо знаєш, що за кілька годин криза мине, стане краще. І це лише питання миті або цілої ночі.
12 годин запасу й лише 2 вершини. Думаю собі: ну, я вже вдома. Коли я вибіг із контрольного пункту, де перед підйомом вибірково перевірили вміст мого рюкзака та обов’язкове спорядження, голова рвонула вгору, на сходження, а ноги зупинилися, наче хтось замурував їх у скелі. Уперше я пережив стан, коли тіло було настільки безвладним. Я на мить сів, швидко проаналізував ситуацію, ще швидше з’їв 2 енергетичні гелі, банан і кілька скибочок апельсина — і моє тіло змусило себе дріботіти та долати маршрут. Я знав, що французи легко не віддадуть забіг і підйоми не будуть простими. Я мав рацію: це були 2 найгірші підйоми й спуски в моєму житті. Погода, на жаль, була не на нашому боці: нагорі 38–42 градуси відсікали будь-які позитивні думки. Останній підйом.
Це була нескінченна подорож. 2 години сходження по розкиданих валунах. Коли після цього часу я побачив вирівняну ділянку, банан на моєму обличчі набув неймовірних розмірів. На жаль, це тривало недовго, бо за поворотом гора знову тягнулася вгору — ще одна година сходження.
Позитивні «миті, швидкоплинні, як листівка» зникли, коли я побачив чергове вирівняння й стежку, що ховалася за горою. Я очікував найгіршого. І тут уперше не був здивований: стежка ще годину прямовисно підіймалася вгору. Якби не думка, що це остання гора, не знаю, чи не проковтнули б мене Альпи саме в цьому місці. На омріяній вершині залишалося лише 12 км до Chamonix, де на мене чекали дружина, донька й сестра. Ну, тепер піде як по маслу. Не так швидко, Milewicz — стіна вниз і біль, що виривав м’язи з-під шкіри, не дозволили влаштувати шалений гігантський слалом. Спуск зайняв близько 2 годин бігу в убивчу спеку.
Коли я вбігав у місто, відчував, як сонце вплавляє шорти в шкіру, створюючи одне ціле. Це була катастрофа. Вітання вболівальників, оплески й вигляд людей, які мене супроводжували, були безцінними. На фініші я з’явився після 43 годин бігу. Цим забігом я довів собі, що межі — рухомі. Потрібно лише багато самодисципліни, щоб показати собі: планка — лише витвір нашої уяви. А ми живемо доти, доки живемо мріями.
Напевно, багато хто з вас запитає: чому саме таке жорстоке проведення вільного часу? За освітою я дієтолог, інструктор програми spinning і обожнюю тестувати певні поєднання продуктів, страв і планів, які переконають мене, що це правильний вибір під час багатогодинного навантаження. Так завдяки своєму величезному досвіду я можу допомогти іншим пройти цей нелегкий шлях. Я бігаю вже добрих 13 років і постійно прагну долати власні слабкості. Завдяки цьому я не лише говорю, а й показую людям, що це можливо — потрібно лише захотіти. Також у своїх забігах я шукаю натхнення для своїх занять, а ще — мотивацію для людей. І найбільший плюс такого проведення часу сьогодні — відчути трохи дикості.
Мені було дуже приємно, що я міг представляти наш повіт за межами країни. Також хочу подякувати владі bolesławieцького повіту за допомогу в реалізації моєї мрії!!! Хоча найбільша подяка належить моїй родині (дружині, дітям) за те, що вони терплять тренування в горах на вихідних, щоденні пробудження без тата й чоловіка в теплому ліжку. ДЯКУЮ!!!
Daniel Milewicz