У 90-х роках XX століття гармати солдатів 7-го гвардійського танкового корпусу та 31-ї піхотної дивізії 1-го Українського фронту на вул. II Армії Війська Польського (яку мешканці Болеславця зазвичай називали «Кладовищем Кутузова») стали мішенню збирачів металобрухту. На щастя, завдяки діям поліції та мешканців Болеславця гармати вдалося врятувати, і їх розмістили на території, що належала фірмі, яка займалася озелененням. У 2013 році гармати передали до колекції болеславецького музею. І хоча вони потребують консервації, вже тепер викликають значний інтерес у мешканців і туристів.
Радянська гармата з німецьким походженням
Гармати цього типу дуже рідко експонуються в музеях. Представлені екземпляри — полкові гармати зразка 1943 року калібру 76 мм (Об’єкт 25). Російське позначення цієї моделі: 76-мм полковая пушка «ОБ-25» 1943 . Такі гармати конструювали на заводі № 172 у Ленінграді. По суті, йдеться про постійне внесення модифікацій до вже наявної гармати зразка 1942 року (М-42) калібру 45 мм.
Цікавим є той факт, що ця конструкція безпосередньо походить від німецької гармати PAK 36, яку виробляли з кінця 20-х років XX століття та яка на підставі торговельної угоди постачалася до СРСР в обмін на сировину: прокатну сталь, кольоровий металобрухт і каучук.
Отже, маємо справу з російською гарматою, первісну конструкцію якої виробляв німецький завод Rheinmetall. Лафет гармати та броньові плити залишилися спільними для обох версій. Однак в інших частинах гармати застосовували різні модифікації: зокрема, у перших моделях використовували спицеві колеса, тоді як німецькі екземпляри мали ободи з легких металевих сплавів.
Гармата «прощавай, батьківщино»
Полкові гармати зразка 1943 року перебували на озброєнні гарматних батарей піхотних і кавалерійських полків. Гармата мала недобру славу, і солдати назвали її «прощавай, батьківщино». Німецький аналог PAK 36 отримав прізвисько «калатало».
Головною проблемою гармати зразка 1943 року була недостатня вогнева міць. Щоб це виправити, запровадили новий кумулятивний снаряд, який на достатньо короткій відстані міг пробити броньову плиту середнього танка. Німці спочатку застосовували надкаліберні снаряди, схожі на мінометні міни. Однак і німецькі конструктори були змушені розробити гармату зі збільшеним до 75 мм калібром (Infantriegeschütz 37), снаряди якої могли пробити 90-міліметрову броню з відстані 500 метрів.
Гармати цього типу добре зарекомендували себе в міських боях: їхня невелика вага та великий калібр давали змогу ефективно знищувати кулеметні гнізда, барикади й легші танки. Відносно невелика вага (близько 600 кг) і розміри гармати дозволяли вести вогонь, наприклад, із поверху будівлі, що могло ефективно застати противника зненацька.
Останньою модифікацією гармати зразка 1943 року, запровадженою в озброєння, стало подовження її ствола, що дало змогу збільшити початкову швидкість снаряда й відповідно його пробивну здатність. Цю конструктивну зміну запозичили з російської полкової гармати зразка 1927 року. Остаточну версію гармати, яку виробляли до 1945 року, назвали M3-2.
Зброю цього типу від самого початку сконструювали так, щоб для її переміщення (разом із зарядним передком) можна було використовувати чотирьох коней або один механічний транспортний засіб. Замість повітря колеса заповнювали еластичною масою, стійкою до пробиття кулею чи уламком, щоб буксирування можна було здійснювати без заміни коліс.
Одна з гармат, що стоїть на музейному подвір’ї, має сліди обстрілу. Осколковий снаряд пошкодив кожух противідкатного пристрою та прицільні пристрої, через що екземпляр вивели з поля бою. У 50-х роках XX століття гармати встановили біля цвинтарного обеліска в Болеславці. У Нижній Сілезії подібна доля спіткала зношені танки T-34, які масово встановлювали як пам’ятники на честь визвольної російської армії. Цікавим прикладом може бути група танків біля вроцлавського кладовища радянської армії.
Автор: Музей кераміки / цикл «Предмети й анекдоти»