Вийшов п’ятий випуск «Болеславецького щорічника» — ініціатива Міської ґміни та Товариства Ziemia Bolesławiecka. Читати щорічник нелегко. Це хроніка, написана відповідно до історичних стандартів. Одним словом, нуднувате літнє видання. Треба знати місто й людей, щоб деякі статті в «Щорічнику...» читати як захопливий соціальний роман або «Високі підбори».
Саму нову публікацію я прочитала з великим задоволенням. «Щорічники...», усі випуски, допомагають мені в роботі. Під час написання аналізів і статей для Istotne.pl знання історії людей, міста, установ та організацій є безцінним. Багато разів я також використовувала їх під час підготовки лекцій для учнів міських шкіл у межах виступів для Nowe Horyzonty Edukacji Filmowej.
Хоч я й жартома підходжу до цієї теми, достовірність «Щорічника...» цілком заслуговує на похвалу та повагу в часи, коли інформацію скорочують і спрощують. Єдиний його недолік — відсутність «Щорічника...» в інтернет-версії. Навіщо нам «Щорічник...» у мережі? А для того, щоб кожен болеславецький учень міг копіювати фрагменти видання та використовувати їх у своїх роботах. Так щорічник став би популярнішим, а його автори допомогли б комусь отримати шістку за презентацію на випускному іспиті.
Кілька статей п’ятого випуску читалися для мене особливо добре. Почну з тексту Данути Машліцької «Клуб інтелігенції середнього віку в Болеславці у 1956–1957 роках», який я для себе назвала: «Поетичні екстази дружин лікарів». Сама стаття вирізняється серед інших. Машліцькій вдалося передати атмосферу та значущість незвичайної культурної діяльності кількох друзів із Болеславця.
У січні 1956 року дружини лікарів та інженерів: Zofia Niewodniczańska, Józefa Łakomska і Zofia Michalska організовують домашню поетичну зустріч із віршами Стаффа, Тувіма, Вежинського та Зауцького. Так розпочалася діяльність незвичайного Клубу інтелігенції середнього віку. На зустрічах друзі розмовляли про мистецтво, театр і кіно, декламували поезію та вели хроніку, завдяки якій ми дізналися про їхню ініціативу.
У клубу були злети — він виступив у вроцлавській «Студії 202», — а також падіння: після медійного розголосу його хотіли «одержавити», аж зрештою влада, найімовірніше, запропонувала припинити зустрічі. Останні записи в хроніці клубу датовані квітнем 1957 року. Це великий фрагмент історії маленького містечка періоду відлиги після смерті Сталіна. Добре описана й надзвичайно цікава історія.
На мою думку, чудовою ідеєю є описана в іншій статті пропозиція повторно збудувати біля віадука пішохідний місток. У своїй «Аналізі можливості історичної реконструкції пішохідного містка через річку Бубр у Болеславці» Kinga Pokojowy розглядає потребу будівництва містка як туристичної атракції та пропонує архітектурні й конструктивні рішення.
У «Щорічнику...» також знайдемо прекрасне прощання з Henryka Baranowskiego, який помер невдовзі після виходу публікації. Кінорежисер, театральний та оперний режисер, актор, поет і філософ помер від раку у віці 70 років. Він був пов’язаний із Болеславцем, тут жив наприкінці 1950-х років. У болеславецькому ліцеї він складав випускний іспит. Zygmunt Brusiło представив його біографію. Варто ознайомитися з нею з багатьох причин. Вона написана від щирого серця й цікаво, показує строкату долю видатного митця, а водночас є частиною нашої локальної історії. Нагадуванням про те, що ми не з’явилися нізвідки на землях, які комуністи після війни називали повернутими. Кожен прибув сюди зі своєю історією та привніс її у спільне місцеве життя. Наша історія — наче мальований птах: кольори ми взяли з різних культур, куточків землі та звичаїв. А серед нас були й є великі люди, які називають Болеславець та його околиці домом.
Із задоволенням я також прочитала статтю Anetty Karoliny Kamińskiej «Від клуні до Президентського палацу» про вінок із врожаю з Kraśnik Dolny, який минулого року здобув нагороду президента РП.
Важливими для мене були також три інтерв’ю з болеславецькими мисткинями: Magdaleną Olgą Konieczną, Joanną Mysłek-Michnowską і Katarzyną Sas. Скромні, великі й талановиті берегині мистецтва. Саме так я б їх назвала. Мисткині, які навчають дітей та молодь і просто визнають, що також навчаються у своїх вихованців дивитися на світ і творчість. Таких педагогів, які поважають дітей, треба і шанувати, і підтримувати.
Наостанок — родзинка й терапевтичний текст для працівників BOK-MCC. Franciszka Uścińskiego, директора BOK у 1980–1990 роках, розповідає про культурні пропозиції установи в той період. Директор найгірше згадує «вимоги міської та партійної влади щодо постійної готовності BOK до обслуговування (зала, декорації, звукове забезпечення, мистецька програма…)». А також шкодує, що за багатої культурної пропозиції, чудових концертів і заходів ніхто ніколи не оцінив працю «чудових, відданих справі людей» — усіх працівників осередку. Одним словом, у цьому плані нічого не змінюється й, мабуть, не зміниться. Традиція має велику силу.
(інформація: Grażyna Hanaf)