Ми ніколи не дізнаємося дати смерті 74-річного мешканця Bolesławiec. На повідомленні про смерть вказали день знаходження тіла — 2 вересня 2011 року. Сусіди перестали його бачити приблизно за два з половиною місяці до цього, донька востаннє відвідала його понад два місяці тому. Прокурор підтверджує, що смерть могла настати навіть у червні цього року.

— Тіло було муміфіковане, — каже прокурор Regina Haniszewska. — На цій підставі та на підставі свідчень сусідів можемо вважати, що смерть настала приблизно два місяці тому. Це була природна смерть.

Чоловік, очевидно, не мав у будинку близьких друзів, які заглядали б до нього щодня. Не мав він і звичок, які врізалися б у пам’ять інших. Piotr Hetel, голова житлового кооперативу «Bolesławianka» (до якого належить будинок на Łukasiewicza), час від часу бачив його на велосипеді. Він пригадує, що влітку перестав бачити старого. Канікули були дощовими й негожими, тож старий чоловік міг частіше залишатися вдома, ніж виходити. Його зникнення практично залишилося непоміченим.

Смерть у самому серці міста

Про цю справу ми дізналися від нашої читачки, яка надіслала до редакції електронного листа, сповненого щирих емоцій.

«Звертаюся до вас у справі, яка дуже мене обурює. А саме: як можливо, щоб у центрі Європи й у центрі досить великого міста померла людина, а ніхто цього не помітив? Ба більше, ця людина жила в багатоквартирному будинку, і хоча її тіло розкладалося кілька місяців після смерті, ніхто цього не помітив, а тим більше нікого не зацікавило зникнення цієї людини.

У під’їзді, де він жив, поширювався сморід м’яса, що розкладалося. Мешканці повідомляли адміністрацію будинку про неприємний запах. Після перевірки сажотрусом і контролю тяги жодних порушень не виявили, а сморід і далі відчувався».

Голова житлового кооперативу нічого не знає про таке втручання сусідів. Він також вважає, що будь-який запах у будинку на Łukasiewicza важко локалізувати й ідентифікувати, оскільки квартири сполучені між собою зовнішніми балконами, а не типовими сходовими клітками.

— До того ж тепер у нас такі правила, що немає обов’язку реєструватися за місцем проживання, — каже Piotr Hetel. — Ми не знаємо, коли люди їдуть до родичів і чи взагалі залишають квартиру на тривалий час. Вважаю, що в місті знадобилася б дієва система, яка давала б змогу опікуватися самотніми літніми людьми. Якась співпраця між кооперативами, MOPS і міською вартою, — додає Hetel.

Будинок денного перебування

Система догляду за літніми людьми в Bolesławiec існує й працює. Але не кожен хоче нею користуватися. У Будинку денного перебування (DDzP) у щоденних заняттях беруть участь 94 людини похилого віку. Історію про померлого 74-річного чоловіка вони вислухали від нас зосереджено. Вони значно старші за нього, особливо жінки. Дев’яносторічні жінки називають тут сімдесятирічного «шмаркачем». — А де була донька протягом двох місяців? — кидає хтось. Але швидко полишають цю тему, бо вони також живуть самі, а буває, що їхні діти далеко, часто за кордоном.

Після хвилини мовчання вони починають ставити запитання, замислюватися. — Чому він не прийшов до нашого будинку? — запитує Karolina Gołębiowska-Wrzałko, яка відвідує DDzP найдовше — від початку 90-х років. — Чому люди сюди не приходять? Можливо, потрібно більше інформації, можливо, надто мало людей знає, що тут можна зустрічатися, бути разом і почуватися шанованими та в безпеці. Запрошуємо всіх.

В інших світлих кімнатах збираються літні люди, усміхнені сідають, готові до розмови. Для бесіди вони заздалегідь виділили час перед обідом. Розпорядок дня тут продуманий і не змінюється. Вони замислюються, чому старість тепер пов’язана із самотністю, браком поваги, глибоким відчуттям того, що ти є тягарем для молодих.

Світла старість не хоче бути тягарем

Літні люди з DDzP самі ініціювали будівництво Будинку соціальної допомоги. Karolina Gołębiowska-Wrzałko з великою теплотою розповідає про свій перший візит до президента Romana у справі будівництва такого будинку.

— Він прийняв нас і поставився до справи серйозно, — із вдячністю каже літня жінка. — Сказав, що це важлива справа, і не підвів нас.

Усі з нею погоджуються, вони навіть написали пісню на честь президента. Стежать за перебігом робіт, збираються оглянути будівлю. Обирають собі кімнати — на поверсі, на першому поверсі, з балконом або привабливим краєвидом.

— Потрібні повага й увага. Найважливіше для них — помічати їхні потреби, — каже керівниця закладу Danuta Zamaro. — Передусім вони не хочуть бути для когось тягарем.

Літні люди підтверджують її слова. Вони кажуть, що колись сім’ї були багатопоколінними, а дідусь чи бабуся мали спадок. Старших людей поважали. — Тепер бабусина пенсія хороша, але саму бабусю відкидають, — каже Cecylia Maryniak. Більшість сумно киває головами. Але смуток минає. З їдальні долинають апетитні запахи, тож літні люди прощаються й ідуть обідати. Їхній світ плине повільно, точно, відповідно до встановленого порядку. Смерть у ньому вже визначена й має своє невід’ємне місце.

(інформація: Grażyna Hanaf)