Донька Аніели Дорош, яка в лютому відзначила свій 101-й день народження, розповідає, що маму загартували життя на Сході та проста, здорова їжа. Родина Дорошів приїхала на наші землі у 1945 році з Бещад. – Ми їхали у вагоні, як Павляки й Карґулі, з усім майном, – згадує донька. – Подорож тривала півтора місяця. Мама й тато та четверо моїх братів і сестер оселилися в Новій Весі Ґродзіській. Мама вже не може займатися господарством, тепер живе в мене, у Болеславці.
Аніела Дорош усе своє життя провела в селі та в полі. Вона була господинею маєтку. Доглядала великий сад. Рано овдовіла, чоловік помер у 54 роки. Разом вони мали вісьмох дітей. Усіх виховувала суворо, у дисципліні, без пестощів. Хоча дуже їх любила. Передусім учила, як вижити в найважчі моменти життя. – Я не шкодую, що мене виховували не без стресу і що всього доводилося заслужити, – згадує донька Аніели. – Завдяки вихованню, яке дали мені батьки, і прикладу мами я завжди давала собі раду. Я була готова до того, щоб вижити.
Свій сто перший день народження Аніела Дорош відсвяткувала з дітьми, 18 онуками, 21 правнуком та чотирма праправнуками. Іменинниця має чудове здоров’я й апетит, як у чоловіка після важкої роботи, як кажуть її діти. Одинадцять років тому в неї виявили злоякісну пухлину шлунка. Їй загрожувала або смерть від голоду, бо організм не приймав їжу, або ризик не прокинутися після операції. Родина вирішила оперувати дев’яносторічну жінку. Після резекції шлунка лікарі давали їй шість місяців життя.
Вона живе й досі. Весела, дієздатна, лише вже не належить до сучасності. Пам’яттю повертається в дитинство, на Схід, до своїх батьків. Забуває, що відбувалося вчора, але пам’ятає часи, коли їй було дев’ять років і вона тримала батька за ноги, просячи його не йти на війну. Згадує власну бабусю й розповідає про її великі статки: скільки мала прислуги, коней і карет. Після ночі прокидається приголомшена й питає доньку, хто вона. Спочатку приймає її за чужу. Лише через кілька хвилин згадує, що це її дитина. Не хоче, щоб донька виходила з дому. Прагне її присутності й досі може дорікнути, що та надто багато розмовляє з друзями телефоном, як це робить мама. Сумує за своїм господарством. Ще пішла б у поле, зайнялася садом, посіяла й зібрала врожай.
(інформація Ґражина Ганаф)