У п’ятницю, 29 жовтня, у корчмі Kruszyna в Kruszyna відбулася церемонія вручення нагород у конкурсі «Лист», організованому Гмінним осередком культури і спорту в Bolesławiec із місцезнаходженням у Kruszyna.
Цього року – через вирівняний рівень надісланих текстів – головних нагород у категорії дорослих не присуджено. Рівнозначні відзнаки отримали четверо авторів: Галіна Гут, Sylwia Recka-Markefka, Дорота Стшельчик і Tomasz Czura.
У категорії дітей перше місце посів Patryk Szulc. Другу нагороду отримала Лідія Стемпак, а третю – Клаудія Котвіца. Конкурсна комісія також вирішила відзначити листи: Катажини Кати, Małgorzaty Wiśniewskiej, Марка Тобяша і Gabrieli Widery.
– Норман Девіс, британець, який займається польською історією, сказав, що не любить писати особисті тексти на комп’ютері. А оскільки постать найвищого рівня має сміливість зізнатися, що й надалі пише від руки, то мені здається, що це є визнанням для учасників конкурсу, – підкреслила під час п’ятничної урочистості Марія Собольська, членкиня журі. – У більшості текстів відчувалася щирість, а це в написанні листів найважливіше.
Зберегти від забуття мистецтво написання листів — така ідея надихає організаторів літературного конкурсу «Лист». Цей винятковий у масштабах країни конкурс надихнула вщерть наповнена рекламою поштова скринька Беати Відери з GOKiS. – Тоді я подумала, що дуже хотіла б отримати звичайного листа, – каже ініціаторка та організаторка конкурсу.
Patronem medialnym wydarzenia był portal IstotneInformacje.pl. Poniżej prezentujemy najlepsze prace:
Лист Галіни Гут
12 жовтня 2010 р.
Люба донечко!
Пишу цього листа з надією, що ти уважно його прочитаєш, перш ніж захочеш його викинути. Чому я так думаю? Бо я не бачила тебе понад 6 років, хоча ти живеш неподалік. Ти пішла з дому, навіть не сказавши «до побачення». Ти перевернула догори дриґом усе своє і наше життя. Може, тепер ти шкодуєш, що за 2 місяці до весілля з Павелом тебе підступно викрав чоловік, який тебе не вартий. Я ніколи не забуду його слів: «шукаю дешеву няньку для трьох своїх дітей — бо дитячий садок мені не по кишені». І знайшов, а ти тепер, напевно, робиш усе, щоб гідно замінити їм померлу матір. Тепер і ти маєш двох своїх дітей. Я знаю, що синочка звати Павел, а донечку — не знаю. Я думала, що ти багато чого зрозумієш, коли сама станеш матір’ю. Уявляєш, щоб твоя кохана донечка могла вчинити з тобою те, що ти з нами?
Напевно, ні. Я теж радше очікувала б власної смерті, ніж усього того, що ти мені влаштувала...
Але що ж, сталося — і цього не змінити. У моєму серці залишився великий біль. Але знай, що хоч би що ти зробила — самостійно чи під примусом чоловіка, який свідомо своїми вчинками перегородив тобі дорогу до родини, — ти завжди залишишся моєю любою дитиною. Знай, що я дуже тебе люблю і ніколи не викину тебе зі свого серця. Я хотіла б, щоб ти це знала. Немає дня чи ночі, щоб я про тебе не думала. Іноді ти мені снишся, і тоді мені здається, що з тобою чинять велику кривду. А я не можу тобі допомогти, бо ти відкидаєш цю допомогу, не хочеш.
Молю Бога, щоб із тобою не сталося лиха, це все, що я можу зробити. Не дозволяй нікому тебе принижувати. І все одно ніхто до кінця не оцінить твоєї самопожертви. Пам’ятай — ти найважливіша!
Ти відкидаєш нашу любов, але чому забороняєш бабусі й дідусеві любити своїх дітей? Я ще їх не бачила. Дуже хотіла б їх побачити. Обійняти. Прошу, зміни це, бо колись твої діти відчуватимуть до тебе величезну образу.
Пам’ятай — чоловіків можна мати багато, а батьки — лише одні. Тобі так пощастило, що батьки попри все дуже тебе люблять. Ти була нашою дитиною кохання — що сталося, що все так заплуталося?
Не мусило так бути, але завжди є час виправити ситуацію, поки не буде надто пізно. Святий Отець пробачив своєму нападникові — якщо ти вважаєш, що ми завдали тобі якоїсь кривди, то пробачмо одне одному. «Поспішаймо любити людей — так швидко вони відходять». Я не знаю, скільки мені ще судилося прожити, але не хочу, щоб між нами й надалі тривало мовчання.
Коли настає п’ятниця і я готую на обід вареники, я плачу, бо згадую, як сильно ти їх любила.
Знаєш, що я не могла зайти до твоєї кімнати цілих два роки? Аж усе запліснявіло. Є один клаптик саду, за яким ти любила доглядати. І досі, коли я перебуваю в цьому місці, я бачу тебе. Не вірю, що ти не сумуєш за нами, за братами, за домом, у якому ти виросла.
Я вже раніше намагалася зв’язатися з Тобою через інтернет, через Nasza-klasa, але Ти відхилила запит. А може, це не Ти його відхилила? Багато є нез’ясованих справ і ситуацій — але я не хочу до цього повертатися.
Забудьмо про все й почнімо жити заново — новим днем. Якщо ти здатна на це, то — дуже тебе прошу — озвися. Мої номери телефонів не змінилися, твоїх я не знаю. Або просто приїжджай зі своїми дітьми. Це буде мій найщасливіший день. Чекаю на будь-який знак від тебе. Я дуже тебе люблю й ніколи не переставала.
Пам’ятай про це.
Твоя мама
Лист Сильвії Рецкої-Маркефки
Брюль, липень 2006 р.
Моя ти, дороге відображення в дзеркалі
За все своє життя я не пам’ятаю такого спекотного літа. Повітря таке важке й гаряче, що лише здоровий глузд змушує мене вірити, що я все-таки не задихнуся. Опівдні навіть мухи не літають. Від самого ранку крізь відчинені вікна нишком вкочується гаряча лава, така велика, що навіть уночі не застигає.
Сон голяка теж мало допомагає, а сни...? Сни просто жахливі — як це літо, якого я ніколи не забуду. Мені часто сниться, що я впала з ліжка й не можу відірвати обличчя від підлоги, тож повільно задихаюся. Прокидаюся перелякана: а це що? ЛІТО! СПЕКА!
Потім довго не можу заснути. За стіною виє, іноді стогне або б’є ногами по спинці ліжка БАБУСЯ. Уночі важко спати, удень ходжу напівпритомна. І так, день у день, стаю дедалі більш роздратованою та втомленою. Спека! Сліпуче сонце, задуха, мухи й БАБУСЯ, яка занепадає!
Якби вона була лише моєю сусідкою, я б утекла за покупками, на прогулянку, куди завгодно, аби тільки не перебувати з нею. Поки я мушу нею опікуватися, шукаю в ній добрі риси. Це не так легко.
У посвідченні зазначено зріст 168. Для жінки це вище за середній показник, але вона ходить зігнута навпіл, тож дістає мені до пахви. Коли тобі 96 років, зазвичай уже не живуть. Найчастіше вона сидить, лежить, їсть і виє. Власне, стогне. Якби з її очей текли сльози, це був би плач, але вона повторює — як мантру — спочатку тихо, собі під ніс, ім’я померлого кота або чоловіка. Потім, дедалі голосніше й протяжніше, сподіваючись, що хтось почує. Коли я не реагую, вона виє, як побитий собака. Спочатку я приходила й заспокоювала її. Бувало, що вона переставала вже від самого мого вигляду. Однак за мить починала знову.
Тепер я не реагую, доки вона не підводиться. Не хочу, щоб вона ходила. Власне — тремтіла на м’яких, худих ногах. Дозволяю їй пройтися трохи. Спостерігаю, як вона хитається ліворуч і праворуч, будучи близькою до падіння. Коли вона вже сідає, у неї навіть немає сил підняти ноги, щоб покласти їх на тапчан.
Іноді я замислююся, який вона мала вигляд у молодості. Вона розповідає, що мала каштанове, недовге хвилясте волосся і гарні ноги. Схоже на правду.
Коли я придивилася до її обличчя, то помітила, що, власне, брів і вій у неї вже немає. Волосся на голові теж залишилося небагато — загалом три волосини, усі сиві. Щовечора вона просить накручувати їх на бігуді.
Найцікавіше в усьому обличчі — зморшки. Їх у неї на диво мало. Ті, що видно, неглибокі, переважно навколо очей і на шиї. Лише тіло видає, скільки їй років. Вона схожа на шкіру черепахи. Одна велика дрібно сплетена сітка. Якщо обличчя в неї пружне, то решта тіла — це шкіра, що лущиться й висить на кістках. Лише живіт і груди підбиті жиром.
У бабусі є кілька улюблених історій. Коли я почула їх уперше, вони навіть мене зацікавили. Невдовзі з’ясувалося, що більше вона нічого не пам’ятає і до нестерпної нудьги розповідає їх кілька разів протягом дня. Навіть порядок слів залишається тим самим.
Щодня вже протягом двадцяти днів я почергово чую плач, що перемежовується розповідями.
На додачу до всього, вона нічого не пам’ятає про те, що відбувається зараз. Поглядає на годинник, щоб зорієнтуватися, яка частина дня. Без нього вона не мала б уявлення, снідає чи вечеряє. Вона навіть не знає, який зараз місяць чи день. Кілька разів запитує мене, чи хтось приходив або прийде. Через десять хвилин після виходу гостей вона не пам’ятає, що хтось її відвідував.
Усе, що вона робить, має визначений час. Лягає спати о 22:00, не раніше й не пізніше. Я переводжу годинник навіть на дві години, і насправді вона лягає о 20:00. Мені лише потрібно пам’ятати, щоб під ранок перевести годинник на правильний час.
Коли це читаєш, це може здаватися смішним, але через три тижні мені хочеться втекти або щосили струснути бабусю, щоб вона отямилася хоча б на один день.
Якщо доживу до глибокої старості, то прошу ТВОРЦЯ, щоб не позбавляв мене свідомості або дозволив мені померти, перш ніж це станеться.
Я вважала себе витривалою людиною, але цей досвід здивував навіть мене саму. Монотонність занять убиває моє терпіння. Мене дратують плач за стіною, плямкання й сьорбання, виття та балачки, відповіді на ті самі запитання і ця страшна самотність. Як рідко її хтось відвідує!
Пояснюю собі, що це лише робота, але жодні гроші не здатні переконати мене повернутися сюди ще раз. Пересиджу тут іще серпень — і більше ніколи не повернуся.
Ця думка додає мені сил, щоб ще стільки витримати.
Це я — все ще молода і тому щаслива людина!
Лист Дороті Стшельчик
Болеславець, вересень
Милий мій!
Час осені розпочався, від неділі безперестанку падає дощ, тож і настрій для написання листів відповідний — такий меланхолійний...
Дякую Тобі за листівки з канікул і фотографії, сповнені сонця та усміхнених личок Твоїх любчиків і Твоєї прекрасної дружини. Ти фахівець із літа й сонця, а я — з туманів, вересових пустищ і дощу — адже я вся осінь... від ніг до голови і до глибин душі — зрештою, сам знаєш...
Отже, я сиджу тут із віртуальним котом на колінах (хотілося б, щоб він був таким же справжнім, як Твоя Гадзина, але здоровий глузд знову переміг), і, вслухаючись у вигадане муркотіння, беру в руку ручку (мало б бути перо, правда?), щоб перенести думки на папір і поділитися з Тобою тим, що останнім часом «крутиться в мене в голові» та заважає спокійно спати.
Дилеми. У тебе теж вони є?
Ні, ні — не йтиметься про те, що могло б бути. Нашу спільну історію, яка так і не відбулася, ми вже, здається, залишили позаду, обговорили, пояснили, «пропрацювали» — і я рада, що це так.
Нещодавно я прослуховувала старі касети й натрапила на пісню, яку в попередньому втіленні ти написав для мене. Мені стало дуже солодко на серці й приємно. Дякую.
Ну але дилеми мали бути. Тільки йдеться не про ті етичні, моральні, екзистенційні, а про звичайні життєві вибори. Зараз усе опишу від самого початку.
Тільки ще запитаю — на ДКФ ти ще до себе ходиш? Я так. Учора дивилася фільм — «Нічого особистого», одна пані сказала, що я такого самого типу зовнішності, як і головна героїня. Кілька разів мені це повторювала. Подивися цей фільм, адже я навіть куртку маю таку саму... і інтер’єр... тільки життя трохи інше...
Ну добре, до «суті» — як дехто каже.
Ти помічав, що коли панує спокій, то спокій і є — нічого не відбувається, а коли щось відбувається, то все одразу! Хоча, можливо, це саме спосіб не збожеволіти, не мати нагоди надто багато думати, розмірковувати, ламати собі голову...
Може, усе відбувається водночас, щоб зробити один вибір і в усіх цих дилемах не потонути, не втратити себе — тільки «чік» і готово! І не шкодувати.
А справа стосується мого можливого повернення до столиці та роботи за гроші — справжні. Цікавої, амбітної роботи, що дає змогу розвиватися... Чому я не можу мати цього тут, на місці, у цій далекій «провінції», але добровільно обраній нами??
Здавалося б, у сьогоднішні часи вибір простий — робота, заробіток (може, нарешті, гідний), більше можливостей для дитини, близькість родини (а ти знаєш, що зі здоров’ям моїх Батьків не дуже добре) та знайомих. Одне слово, тільки пакуватися й повертатися.
З іншого боку — цей наш маленький світ тут. Наш. Світ, який починає впорядковуватися: саме зараз щось зрушило з місця й дало шанс на здійснення планів і мрій, те, що не хотіло зрушити з місця протягом останніх місяців, нарешті теж починає прояснюватися. Наше власноруч облаштоване місце на землі — матеріальне, тобто житло, і те, що для душі, — мистецтво, подорожі, дружба.
Ну і зрештою я не для того тоді втекла — від галасу, натовпу, анонімності та гонитви за грошима, — щоб тепер до всього цього повертатися...
Бо що насправді важливіше — професійний розвиток, гроші, забезпечення дитині легшого старту в «щурячих перегонах» чи все-таки більш людський вимір того, що нас оточує, більший спокій нервів і душі, більше часу одне для одного та відчуття, що ми йдемо власним шляхом? Можливо, трохи проти течії й осторонь головного потоку, але власним... незалежним.
Що б ти зробив на моєму місці?
Знаєш, мені іноді згадуються наші уроки польської з пані М. У тебе теж так? Мені здається, що ми стали такими, якими є, трохи завдяки їй: саме вона нас формувала й прищеплювала нам різні немудрі, неактуальні сьогодні гуманістичні ідеали. Мені часто спадає на думку цитата: «Зробивши вибір навіки, щомиті я мушу обирати» — ну от і я так роблю.
Що я обрала? Так, ти мене знаєш.
Я ввічливо подякувала панові зі столиці. Залишилося відчуття задоволення від того, що хтось мене оцінив, що в мені ще зберігся професійний та інтелектуальний потенціал.
Звісно, залишається дилема — чи справді цей вибір був правильним...
Ну, життя... а пам’ятаєш, які проблеми в нас колись були...
Для розради і, мабуть, для того, щоб я сама переконалася у правильності свого рішення, з’явився один бард і його концерт у місцевому підвалі, що замінює мені Харенду. І співав це (пам’ятаєш?): «Повертаюся до тих років, коли був красивим, молодим, набагато вищим...»
Тобто бачиш — насправді в нас усе гаразд, ну, хіба що трохи бракує кота, але почухай Гадзіну від мене за вухом.
Я вже закінчую, вітаю твою другу половинку, цілую дітлахів у чола і тебе... теж цілую. Ну і з нетерпінням чекаю на відповідь від тебе, хоча знаю, що, мабуть, це буде лист лише зимовий, грудневий, різдвяний — знаю тебе...
Твоя назавжди,
Пані Осінь
PS Із осіннім листом надсилаю листочок, бо:
«за нашим домом спалахнули сади, у календарях вересень, знову додалося років...
і в моєму волоссі залишила сліди барвиста осінь, огортаючи світ”.
А у твоєму волоссі??...
Лист Томаша Чури
Dachnów, 21 вересня 2010 р.
Дорога Єво!
Напевно, ти здивувалася, коли листоноша замість чергового рахунку приніс тобі мого листа. Скільки ж років минуло відтоді, як ми перестали писати одне одному? Три, чотири? Не пам’ятаю. Тепер ці телефонні дзвінки, есемески, електронні листи, гаду-га́ду, стільки можливостей для зв’язку, що про листи вже забувають. Даремно. Я вважаю, що вони більш особисті, більш емоційні; можна більше висловити. Саме тому я вирішив написати листа — не SMS, не зателефонувати, а саме написати листа. Але перш ніж ти почнеш читати далі, я мушу попередити тебе, що не маю добрих новин. Тож якщо сьогодні в тебе гарний настрій і ти не хочеш псувати собі день, відклади його на потім, прочитай завтра або післязавтра.
Тож, мабуть, почну спочатку…
Як ти знаєш із наших коротких розмов телефоном чи через інтернет, три роки тому я закохався. Я розповідав тобі, як ми познайомилися і як стали разом, тож не буду цього повторювати. Відтоді не було жодного дня, коли б я був нещасливим. Щоразу, коли на горизонті з’являлися темні хмари, достатньо було потиску Її руки — і я вже знав, що все буде добре. Ми завжди були опорою одне для одного, разом пережили багато важких моментів. Був випадок, коли ми ледь не розійшлися, але й це нам разом вдалося подолати. Я кохаю Її і знаю, що Вона теж мене кохає. Зрештою, ти й сама знаєш, як це, адже маєш чоловіка та дитину. Я заздрю тобі й бажаю багато щастя.
Також і я нещодавно хотів довершити наше щастя. Приблизно місяць тому я пішов до ювеліра й купив перстень, найгарніший з усієї вітрини. Потім одразу подався до знайомого священника. Він сказав, що для мене й Наталії знайде дату навіть за два місяці, нам лише потрібно пройти передшлюбні науки. Такі курси постійно проводять у сусідній парафії, тож і з цим не було б проблеми. Тиждень тому я мав освідчитися Їй, коли раптом усе зруйнувалося. Річ у тім, що два тижні тому мені потрібно було пройти обстеження для роботи. Мене просвітили, вислухали, простукали тощо. Сказали прийти по результати через два дні. Цей і наступний вечір я провів із Наталією, не знаю, можливо, вона навіть здогадувалася, що я хочу попросити Її руки. Вона точно не відмовила б.
Коли я знову прийшов до поліклініки, лікар деякий час мовчав. Потім показав мені рентгенівський знімок моєї грудної клітки. Діагноз був коротким — рак легень. Злоякісний, метастази. Так, я іноді відчував поколювання в ділянці легень, часом також кашляв, але не здогадувався, що все настільки серйозно. Я ніколи не курив, жив радше здоровим життям... А втім. Я подумав — операція, хіміотерапія, якось вилікуюся. Ні. Надто пізно, хвороба надто запущена. Мені залишився рік, максимум півтора року життя. Це відомий і хороший лікар, він консультувався з іншими, про помилку не може бути й мови. Він сказав, що тут мені може допомогти лише Бог. Йому було дуже шкода. Я помираю...
Але це не є моєю найбільшою проблемою. Я не боюся смерті. Проблема в тому, що я не знаю, що робити. Сказати Їй? Зробити пропозицію? Я хотів Їй сказати, але щойно побачив, як Вона сміється, передумав.
Сказати? Я боюся, що якщо це зроблю, їй буде боляче більше, ніж мені, що вона втратить усю радість життя. Але, можливо, вона підготується, можливо, захоче саме радісно провести зі мною дні, які мені залишилися?
Зробити пропозицію? Я так сильно хотів би одружитися з Нею, мати дитину, навіть двох... Але через півтора року мене вже тут не буде. Я не хочу зробити з Неї молоду вдову, а з дитини — сироту. Якщо Вона знатиме, що я хворий, може злякатися й відхилити пропозицію. Я не хочу бути сам, тепер Вона мені так потрібна...
Не скажу і не освідчуся — це теж Її поранить. Вона теж, здається, вже хоче вийти заміж і думатиме, чого я чекаю. А якщо я не скажу і ми одружимося, вона житиме в невіданні, одного дня повернеться з роботи, задзвонить телефон — і вона дізнається, що стала вдовою. Можливо, вона зненавидить мене за таку брехню.
Гадаю, ти сама розумієш, яка велика проблема постала переді мною зараз. Йдеться не лише про мене, а головним чином про Неї, про Її майбутнє. Прошу Тебе про пораду. Кожен наступний день є для мене мукою. Я намагаюся вдавати, що все гаразд, поки що даю собі раду, але що буде потім? Щодня розглядаю перстень, який купив, наче він міг би щось підказати...
Вибач, що так багато написав. Будь ласка, напиши у відповідь. Сподіваюся, що незабаром листоноша принесе мені твого листа.
Вітаю
Tomек
P.S. Якщо можеш, помолися за мене хоча б десяток вервиці.
Лист Патрика Шульца
Краків, 23 вересня 2010 р.
Дорогий Богдане!
Дякую Тобі за Твого останнього листа, у якому ти описав мені нову роботу свого тата. Приємно читати про когось, хто – як Твій батько – працює із пристрастю та відданістю. Твій лист спонукав мене замислитися над тим, чим я хотів би займатися в майбутньому.
Пишучи цього листа першого осіннього вечора, я почав думати про свій перший серйозний вибір. Ким стати? Чи ставив ти собі вже це запитання? Адже незабаром ми станемо дорослими й вирішимо свою майбутню долю. Останнім часом я дедалі частіше придивляюся до роботи своїх близьких і замислююся, чи міг би я працювати на їхньому місці. Ти, напевно, пам’ятаєш мою сестру, яка працює в банку? Думаю, така робота швидко набридла б мені. Я не хотів би проводити вісім годин перед комп’ютером, серед документів і клієнтів, які мають багато справ, що їх потрібно вирішити. Або візьми до уваги роботу мого тата. Він будівельник, увесь день мусить тяжко працювати, незалежно від того, чи падає дощ, чи палить сонце.
У мене зовсім інші захоплення, звісно, пов’язані з природою. Я люблю тварин, їхнє різнобарвне, красиве хутро, блискучі лусочки та різнокольорове пір’я.
Знаєш, я обожнюю перебувати на заспокійливому лоні природи, серед співу птахів і шуму дерев. Там завжди можна відпочити й спостерігати за прекрасними барвами природи.
Тварини й рослини — моя пристрасть! Неважливо, чи це курка або тукан, кінь чи амурський тигр — кожна тварина прекрасна по-своєму.
Так само і з рослинами, я обожнюю милуватися ними... Отже, переді мною непросте питання: ким стати в майбутньому, адже кожен вибір має свої переваги й недоліки.
Якби, наприклад, я став натуралістом... Я мрію подорожувати світанками, пізнавати нові, прекрасні краєвиди, які описав би у своїй книзі. Я хотів би пізнавати тварин на кожному континенті. Я захоплювався б їхнім диким життям і середовищем, у якому вони живуть. Також пізнавав би звичаї людей із далеких країн, їхню культуру й традиції. Але найважливішою була б природа. Уяви собі, як приємно було б дивитися на африканське сонце, що ховається за екватором. Прислухатися до лев'ячого реву з мурашками по спині. Переживати, чи не затопче стадо бородавочників табір, а гієни не завітають у гості.
Іншим разом я хотів би відчути морозне арктичне повітря, яке, мов голка, впивається в шкіру. Я хотів би насолоджуватися поїздкою на собачій упряжці безкрайніми полями, скути́ми снігом і льодом, спати в одному з найдивовижніших будинків у світі — в іглу.
На жаль, я усвідомлюю, на які численні жертви мені доведеться піти. Мене непокоїть, що я не зможу назавжди створити сім’ю. Я не хотів би залишати дружину й дітей або постійно переїжджати разом із ними. Крім того, постійно перебуваючи в подорожах, я не мав би постійного місця проживання. Отже, я вів би самотнє життя, час від часу повертаючись до рідного дому.
Ще однією проблемою було б фінансування подорожей. Наприклад, подорож до Кенії сьогодні коштує близько 12 тис. злотих, дорогими є витрати на проживання, авіаквитки та харчування. Мені також довелося б рахуватися з витратами й часом на вивчення іноземних мов: англійської, російської, іспанської, суахілі та мандаринської.
Під час подорожі я був би наражений на хвороби, які переносять комахи та тварини, наприклад на малярію, черевний тиф чи жовту гарячку. Неодноразово я опинився б віч-на-віч із хижаком, який вважав би мене потенційним обідом, сніданком чи перекускою. Знаєш, я не хотів би бути з’їденим десь в африканських джунглях.
Тож сам бачиш, що я обрав би небезпечну професію, але, знаєш, моя любов до природи й подорожей не обмежується приземленими проблемами та страхами. Можливо, з часом я вигадаю, як усе це організувати. А якщо ні, тоді залишуся на нашій прекрасній рівнині й почну робити щось зовсім інше...
Серед багатьох занять, пов’язаних із природою, я також замислююся над професією фермера. Напевно, ти зараз усміхаєшся, але я справді хотів би ним стати. Знаєш, я хотів би мати аж 200 га землі. Так, саме стільки, я вже все спланував. 150 га я призначив би для посіву зернових: пшениці, жита, ячменю та вівса. Два гектари призначив би для вигулу тварин із господарськими будівлями. На одному гектарі землі стояв би будинок моєї мрії з подвір’ям, повним декоративних кущів і дерев. У мене також був би величезний город із картоплею, цибулею, часником, морквою та огірками. Якби я мав можливість, то посадив би також ягідні кущі: малину, смородину, ягоди та полуницю.
Для мене дуже важливим був би сад, повний черешень, вишень, персиків, груш, яблунь і слив. Уяви собі весну в такому саду — як же там було б красиво. У моєму саду стояли б пасіки, а бджоли виробляли б смачний медок. Я розводив би багато тварин: корів, свиней, кроликів, коней, качок, курей, індиків і неодмінно овець. Мій великий будинок був би жовтого кольору. По ньому вилися б квіти лаванди та плющ. Перед головним входом стояв би ґанок, обплетений виноградом. Усередині бігали б кролики. Я не жартую. Перед будинком був би великий ставок, по якому плавали б качки.
Якби я був фермером, то ніколи б не нудьгував. Я вставав би на світанку, щоб подоїти корів, вивести їх разом з іншими тваринами на пасовища, а решті худоби дати їсти. Потім я поспішав би збирати врожай з полів, що — як ти здогадуєшся — займає чимало часу. Увечері треба знову відвідати пасовища, щоб забрати тварин до корівника, стайні та кошари. Взимку тварини стоять у своїх «домівках», тож у мене було б більше часу для себе та для родини. На полях лежить сніг, тож фермер може відпочити.
Отже, ти бачиш, що як фермер я постійно був би поруч із домом. Я міг би також допомагати мамі та братам і сестрам у своїй рідній домівці. Уяви собі, як приємно їсти хліб просто з печі зі свіжим маслечком, запиваючи молоком просто від корови.
Тільки де б я знайшов дружину, яка вміє пекти хліб? Неважливо, важливо, що я працював би відповідно до своїх захоплень. Як натураліст, я був би серед квітучої природи. Мрію побачити свій сад у повному цвіту — яке це було б чудове видовище! Я також милувався б дикою природою, а мої поля були б неподалік лісів. Але ця робота пов’язана з величезним ризиком. Повінь або посуха за одну мить можуть знищити мою важку працю. Хвороби серед тварин загрожують їхньому життю. Отже, добробут моєї родини залежав би від сил природи. Як фермер, я не зміг би влітку поїхати у відпустку, бо наразив би господарство на збитки. Лише взимку я міг би дозволити собі короткий відпочинок у горах.
Отже, Богдане, бачиш, що я маю велику дилему. Кожен мій вибір — це рішення про зовсім інше життя. Мені доводиться обирати, чи хочу я милуватися різноманітністю довкілля, чи красивим, але одноманітним сільським краєвидом. Як природознавець я мав би невеликі шанси створити сім’ю. Мені довелося б постійно подорожувати, тож і рідний дім я відвідував би рідко. Як фермер я створив би сім’ю, був би поруч із батьками, але моє бажання подорожувати й пізнавати невідомі місця не можна було б здійснити. Як фермер я завжди мав би розпланований день, і саме природа вирішувала б, що я повинен робити. Із весни до осені в мене було б мало часу для себе. Як природознавець я сам вирішував би, що робити і куди вирушати. Обидві роботи чудові, але що обрати? Як ти думаєш? Сім’ю чи самотність? Сонячний годинник чи власний? Щоранку їсти ароматний свіжий хліб чи пшеничні коржі, випечені під африканським сонцем? Що обрати? Дикі, невідомі місцевості, природу, яку я бачу лише по телевізору, чи рідне село, де мені знайомий кожен куточок?
Сьогодні я ще не вмію відповісти на ці запитання, а може, Ти допоміг би мені розв’язати мою дилему? Що Ти зробив би на моєму місці? Нетерпляче чекаю на Твою відповідь, сподіваюся, що Ти також напишеш, ким хотів би стати.
Щиро вітаю Тебе й чекаю на Твій лист.
Патрик
Лист Лідії Стемпак
Бжезьник, 27 вересня 2010 р.
Дорогі колеги й колежанки!
Я пишу цього листа, тому що маю до Вас велике прохання. Останнім часом Ви надсилаєте мені безліч SMS-повідомлень, у яких пишете так: «Привіт! Що робиш? Що задано з польської?» або «Привіт! Приходь до мене, батьків немає вдома, тож ми можемо випробувати цю нову гру на комп’ютері». Люди! Невже Ви не вмієте писати нормально? Невже для Вас наша прекрасна польська мова є мовою прибульців? Перестаньте нарешті витати в хмарах і подумайте реально. Своєю поведінкою Ви призводите до величезних змін у нашій мові. Я не виношу цих Ваших скорочень, якими Ви постійно користуєтеся. Для мене вони як ієрогліфи. Я не вмію швидко їх розшифровувати. Сьогодні одне слово означає одне, а наступного дня — щось зовсім інше. Я книжковий хробак і обожнюю читати книжки від дошки до дошки, особливо якщо вони пригодницькі. Повірте мені, там трапляються нормальні слова, якими також можна користуватися щодня, і саме ці слова мені більше до вподоби. Якби Ви почали читати книжки, то помітили б, що там немає таких слів, які Ви вживаєте щодня. Навіть герої нашого віку висловлюються інакше. Вони не кажуть одне одному: «Привіт! Заходь до мене», а кажуть: «Привіт! Ти прийдеш сьогодні до мене?» Як бачите, тут немає скорочень, а текст легше зрозуміти. Повертаючись до мого прохання, я хотіла б попросити Вас перестати писати всі ці SMS-повідомлення, електронні листи й почати надсилати власноруч написані листи. Не знаю, чи Ви знаєте, але мистецтво писати листи поступово зникає. Уже майже ніхто не бере до рук пера, ручки, паперу для листів і не починає писати листа другові чи подрузі, а натомість хапається за мобільний телефон («мобілка»), набирає літери на клавіатурі, натискає «НАДІСЛАТИ», а за мить отримує відповідь.
Розумію, що цей спосіб легший, не потребує багато роботи чи часу, але в ньому немає нічого від серця. Лише звичайне: «Привіт! Як справи? У мене все гаразд. Напиши у відповідь!» Так не повинно бути!!! Тепер ви мусите проковтнути гірку пігулку. Дуже часто, пишучи такі повідомлення, ви припускаєтеся багатьох помилок, не звертаєте уваги на правопис, аж із часом у вас закріплюються неправильні написання, наприклад (о жах!) слово trzeba ви пишете через «ч» замість «т» і «ж». Така безвідповідальна поведінка нищить нашу прекрасну польську мову, засмічує її.
Це не так, що листи пишуть лише освічені люди, які мають великий запас знань. Листа може написати кожен, кому є що передати іншій людині. Мені цікаво, чи хтось із вас написав у своєму житті хоча б одного справжнього листа — такого, що йде від серця (крім листів, написаних під примусом у школі). Сподіваюся, що так, але якщо ні, то це дуже погано. Якщо ви не писали листа, то не знаєте, яке це відчуття — чекати на відповідь. Особливо коли вона стосується чогось важливого. Тоді людина непокоїться. Щодня, а то й кілька разів на день, перевіряєш, чи не надіслали нам відповіді. А коли вже отримуєш такий лист, нас не полишають радість, щастя та цікавість, що ж може бути в конверті.
Щиро вас вітаю! Прошу вас обміркувати моє прохання й ухвалити правильне рішення. Пишіть листи! Зробіть так, щоб уміння писати красиві листи не зникло. Ще раз вітаю. Бувайте!
Ваша однокласниця з VI класу
Лідка
Лист Клаудії Котвиці
Парице, 26 вересня 2010 р.
Дорога Марто!
Це справді чудово, що через стільки років я дізналася, де ти живеш і яка адреса твого будинку. Чому, власне, вам довелося переїхати? Я чула чутки, що твої батьки розлучилися, а сестра загинула в автомобільній аварії. Це справді сумно, що я навіть не попрощалася з тобою. Тепер я міцно обійняла б тебе, як тільки можу, щоб утішити. Якби я зустріла тебе, то неодмінно розплакалася б від радості. За час своєї тривалої відсутності я пережила кілька дуже дивних пригод. Я хочу розповісти про них саме тобі, бо впевнена, що ти мені повіриш.
Це трапилося зі мною одразу після того, як ти поїхала. Тоді, здається, був квітень:
Коли я робила уроки, то помітила у вікно щось схоже на смерч на луці, що здіймався до неба, але жовтий і лагідний, нерухомий, який нічого не підхоплював. Мені здавалося, ніби він кликав мене всередину, у самісіньку середину себе... Мені здавалося, ніби він дивився на мене зачарованим поглядом, хоча очей у нього не було... Щось магічне тягнуло мене в його бік, тож я пішла, не кажучи й слова. Я увійшла в його промені й, заплющивши очі, відчула, що вмираю, що зараз піднесуся до небесних брам. Це «висмоктувало» з мене всі сили.
За мить я прокинулася, струшувана потворами не з цієї Землі, які дивилися на мене, мали одне око, та дівчинкою, схожою на мене. Я не знала, де перебуваю, але вона розповіла, як вони знайшли мене, що лежала на землі. Їй було одинадцять років, і вона мала власний космічний корабель! Уявляєш?! Вона відвезла мене в якесь дивне місце, і я знову відчула, що лечу, цього разу входячи в блакитні смуги. Коли я отямилася, то була на лузі біля будинку. Я сиділа, підібгавши ноги.
Наступна незвичайна пригода сталася в серпні. Я собі лежала на луці прекрасного сонячного дня серед квітів. Мене супроводжували лише сонечко, яке повзало по руці, і метелик, що кружляв навколо мене й щойно вийшов із кокона. За річечкою вже чекали перші ознаки осені. Щось раптом заслонило сонце. Я стривожено розплющила очі й побачила величезного дракона, який летів, щоб приземлитися на луці, де я лежала. Коли він зупинився, то запросив мене полетіти, тож я сіла йому на спину, і ми полетіли до якоїсь ще невідомої мені країни. Я постала перед самим Королем Снів. Із почуття власної культури та ввічливості я стала на коліна, як належить перед королем. Поруч із ним був ще один вільний трон. Володар снів засміявся й наказав мені встати. Його слуги поклали мені на голову прекрасну золоту корону, перед тим низько вклонившись переді мною. Король указав мені на другий порожній трон і наказав сісти на це почесне місце. Усе відбулося урочисто, а потім маленький гном виголосив промову про свої переживання. У ній, зокрема, була інформація про те, як я стала їхньою королевою, а саме: «Її життя, сповнене пригод, схоже на один прекрасний сон». Потім слуги виголосили вигук на мою честь і на честь моїх пригод. А звідки Король знав про мої пригоди? Його країна розташована на хмарі, тож він усе бачить згори. Отак я стала Королевою Снів, якою є й досі, а мої скарби, тобто корону та скіпетр, я ховаю у скрині щастя, яку, звісно, приховую від мами.
Це моя остання пригода, про яку я тобі напишу, бо їх ще безліч, а решту розповім, коли ми зустрінемося.
Настало літо. Хоча сонце припікало, на подвір’ї стояла невелика калюжа. Я підійшла до неї. Вода була чиста й прозора, як в єгипетському морі. Останнім часом я завзято тренуюся з плавання, тож затримую дихання під водою на чотири хвилини! Я взяла гілку, щоб дослідити, як далеко дно, але — на мій подив — не відчула його. Коли ніхто не дивився, я стрибнула в калюжу й занурилася в неї, наче в найглибше озеро. Я й далі не відчувала й не бачила дна. Воно, мабуть, було дуже далеко. Натомість неподалік, на відстані, може, ста метрів, я побачила ніби затоплений острів, до якого одразу попливла. Він здавався дуже сучасним, оскільки там були ігрові салони, ресторани, готелі, дитячі майданчики, спортивні поля тощо. Звісно, усе під водою. Цей острів населяли люди-риби. У цих істот були риб’ячі голови й людські тіла, тож вони спокійно могли пересуватися по дну. Там панували умови якраз для цих створінь, бо у воді було стільки повітря, що люди могли дихати. Мене дуже привітно зустріли. Але раптом... я почула тихий голос мами, яка мене кликала, тож оголосила, що прийду, а точніше припливу іншим разом. Знову миле прощання. На щастя, коли я вийшла з «калюжі», на подвір’ї нікого не було. Непоміченою я побігла сходами нагору до своєї кімнати. Висушилася й спустилася вниз на обід.
Я дуже хотіла б пережити ці пригоди разом із Тобою. Вони були б набагато цікавішими. Справді не маю ідеї, як ми можемо зустрітися. Напиши мені у відповіді, який у Тебе номер телефону, а якщо маєш ідею щодо зустрічі, то чудово! Це вже кінець мого листа. Обов’язково напиши у відповідь!
Твоя подруга Клаудія
PS Передавай вітання батькам і сусідам! Щиро цілую тебе. Ми неодмінно мусимо зустрітися. Я хотіла б особисто розповісти тобі про решту моїх неймовірних пригод.