Склад майбутнього Сейму певною мірою важливіший за склад Сенату, адже саме сеймовa більшість вирішить питання призначення нового уряду. Сеймова більшість також зможе відхиляти сенатські поправки до ухвалених законів. Вищу вимогу встановлено лише для можливого президентського вето — щоб його відхилити в Сеймі, необхідна більшість у 3/5, тобто щонайменше 276 депутатів.
Виборці, які в день голосування прийдуть до своїх дільничних виборчих комісій, отримають два бюлетені, найімовірніше різних кольорів: один для виборів до Сейму, другий — для виборів до Сенату. У кожному з них вони мають поставити знак «X» навпроти прізвища кандидата або кандидатки, висунутих виборчими комітетами. Виборці — якщо не відмовляться від участі в референдумі, що відбуватиметься одночасно з виборами, — також отримають третій бюлетень із чотирма референдумними питаннями.
Відповідно до Конституції та Виборчого кодексу, вибори до Сейму є пропорційними, а вибори до Сенату — мажоритарними. На практиці це означає, що розподіл депутатських мандатів має бути наближеним до розподілу голосів виборців — середні та малі угруповання також мають шанс отримати місця в Сеймі. Вибори до Сенату відбуваються в одномандатних виборчих округах (JOW) — у кожному з них може бути лише один переможець або переможниця: особа, яка набере найбільше голосів виборців у відповідному окрузі, увійде до Сенату.
Вибори до Сейму
Розподіл мандатів у пропорційній системі дещо складніший, адже неможливо поділити 460 місць у Сеймі так, щоб вони ідеально відображали співвідношення голосів між партіями.
По-перше, не всі партії матимуть право бути представленими в Сеймі. У Польщі діють так звані виборчі пороги: виборчий комітет окремої партії має отримати щонайменше 5% голосів у масштабах усієї країни, а коаліційний комітет (саме так зареєстровані Koalicja Obywatelska та Trzecia Droga) — щонайменше 8% голосів у масштабах усієї країни. Якщо вони отримають замало голосів, то не матимуть права на жоден депутатський мандат, навіть якщо в деяких виборчих округах виступлять краще, ніж загалом по країні. Це відносно високі виборчі пороги, одні з найвищих у Європі. Їхню дію, мабуть, найкраще було видно у 2015 році, коли трохи нижче партійного порогу опинився комітет KORWiN (4,7% голосів), а трохи нижче коаліційного порогу — коаліційний комітет Zjednoczonej Lewicy (7,5% голосів). Унаслідок цього комітети, які подолали виборчий поріг, отримали більше мандатів, а Prawo i Sprawiedliwość змогло правити без необхідності укладати коаліцію.
Виборчий поріг не поширюється на комітети національних меншин. На практиці в Польщі це стосується виключно комітету Mniejszości Niemieckiej, який зазвичай отримує стільки голосів, скільки достатньо для здобуття одного мандата від Опольщизни.
По-друге, розподіл депутатських мандатів відбувається у виборчих округах. У кожному виборчому окрузі виборці отримують різні бюлетені — комітети висувають окремий набір кандидатів у кожному окрузі (найменшим комітетам іноді не вдається зареєструвати списки в усіх округах, але найбільші партії беруть участь у виборах по всій країні). Польща поділена на 41 сеймовий округ, які відрізняються розміром. Деякі округи охоплюють цілі воєводства (Підляське, Опольське, Свентокшиське та Любуське), інші є частинами воєводств, виділеними вздовж меж повітів. Кожному округу призначено певну кількість мандатів — від 7 до 20, щоб загальна кількість мандатів у всіх округах дорівнювала 460. Увага: окремого округу для поляків за кордоном немає — усі голоси, віддані за межами країни (а на останніх виборах їх зазвичай було кілька сотень тисяч), додаються до округу, що охоплює Варшаву.
Коли у 2011 році ухвалювали Виборчий кодекс, кількість мандатів, призначених округам, дуже близько відповідала пропорційному розподілу за кількістю мешканців. Винятком був варшавський округ, де врахували лише кількість мешканців столиці, без осіб, які голосують за кордоном. Однак цей первинний розподіл поступово втрачає актуальність через міграцію та зміни чисельності населення в окремих округах. Державна виборча комісія вже кілька разів — безрезультатно — зверталася до Сейму з проханням провести так звану демографічну корекцію, тобто змінити розподіл мандатів між округами. Це важливо, оскільки в округах, де кількість мешканців зменшилася, а мандатів забагато, один голос має більшу вагу, ніж в округах, де населення зросло (або — що стосується столиці — куди надходить багато голосів з-за кордону). Це порушує рівність виборів.
Розмір округу важливий також з іншої причини: малим угрупованням складніше здобути мандат у малих округах, де для розподілу є небагато мандатів.
Як саме розподіляються мандати між партіями, точніше — між виборчими комітетами, які подолали встановлений законом поріг підтримки? У Польщі для цього застосовують так зване правило д’Ондта (американці знають його як «правило Джефферсона»). Кількість голосів, відданих за кожен уповноважений виборчий комітет (тобто такий, що подолав встановлений законом поріг), послідовно ділять на 1, 2, 3, 4 тощо. Потім із сукупності отриманих результатів обирають стільки найбільших чисел, скільки мандатів підлягає розподілу в цьому окрузі. У такий спосіб здобуті мандати розподіляють між окремими виборчими комітетами.
Може трапитися — і в Польщі таке неодноразово траплялося, — що певний комітет подолав встановлений виборчий поріг (5% або 8%), але мав настільки мало голосів, що за цією процедурою не отримав жодного мандата. Тоді кажуть, що він не подолав природного виборчого порогу. Голоси, віддані за цей комітет, не перетворяться на мандат жодного депутата чи депутатки в цьому окрузі, але й не будуть «дописані» жодному іншому комітету. Що менший округ, то вищим є природний виборчий поріг. Можна оцінити, що в найменшому польському окрузі, де розподіляють 7 мандатів, лише після отримання 12,5% голосів комітет може бути впевненим у здобутті хоча б одного мандата (зазвичай для отримання «останнього» доступного мандата достатньо меншої кількості голосів).
Правило д’Ондта справді сприяє більшим угрупованням та інтеграції — цю властивість системи іноді називають прогресивною пропорційністю. Два комітети, які балотуються окремо й мають підтримку 10% виборців кожен, отримають менше мандатів, ніж якби балотувалися разом і здобули підтримку 20% виборців. Однак із правила д’Ондта не випливає нічого подібного до окремої «премії переможцю» у вигляді додаткових мандатів лише за сам факт перемоги у виборчому змаганні. Так, партія-переможець отримує перевагу завдяки правилу розподілу мандатів, але в такий спосіб винагороджується кожне непропорційно велике угруповання — відповідно до його розміру. Для шансів малих угруповань значно важливішими за метод д’Ондта є досить високі встановлені законом виборчі пороги, поділ країни на відносно малі округи та високі природні виборчі пороги, що випливають із цього поділу. Іншими словами, наша виборча система до Сейму не є настільки пропорційною, як підказує її назва, і не обов’язково через саме правило д’Ондта, а через його поєднання з поділом країни на відносно малі виборчі округи.
Коли вже відома кількість мандатів, що припадають виборчим комітетам в окремих округах, потрібно визначити, хто саме з кандидатів і кандидаток їх отримає. Всупереч поширеним уявленням, не завжди депутатами стають наступні особи з «верхівки» списку кандидатів і мандат не обов’язково дістається лідеру або лідерці списку. Віддаючи голос у бюлетені, виборці ставлять знак «X» навпроти конкретної особи — і лише сума цих голосів в окрузі визначає, хто зрештою отримає депутатський мандат. Якщо певному комітету належить три мандати, їх отримають не перші три особи зі списку, а три кандидати з найбільшою кількістю голосів.
Звісно, місце кандидата чи кандидатки у списку має значення, адже дослідження показують: вища позиція у списку сприяє здобуттю мандата. «Перші номери» майже завжди отримували мандат, якщо мандат належав їхньому комітету в цьому окрузі. Водночас що нижче у списках, то частіше кандидати змінюються місцями. Варто зазначити, що на останніх виборах приблизно 20–30% депутатських мандатів розподілили не відповідно до порядку кандидатів, надрукованого в бюлетенях.
Списки кандидатів у Польщі досить довгі. Кожен комітет може висунути на виборах до Сейму вдвічі більше осіб, ніж кількість мандатів, які можна здобути в окрузі. Отже, у найбільшому, варшавському окрузі, де розподіляють 20 мандатів, список одного комітету може налічувати до 40 осіб. Комітети зазвичай формують списки максимальної довжини, сподіваючись, що навіть маловідомі кандидати зможуть заохотити когось із виборців.
Формування списків кандидатів — досить складна головоломка: крім порядку прізвищ, важливо також зберігати пропорції між різними фракціями (або партіями в коаліційних комітетах), а також враховувати місцевих кандидатів, які завдяки своїй впізнаваності здатні мобілізувати найближчий до них електорат. Це зазвичай називають «дружньо-сусідським» голосуванням. Депутати зазвичай мають свої «виборчі території», менші за площу всього округу. Між кандидатами одного виборчого комітету також точиться конкуренція за голоси виборців, іноді дуже запекла — трапляється, що ключовим чинником виборчого успіху є ексклюзивність, тобто відсутність конкурентів із того самого списку, які походять із найближчої околиці.
Варто додати, що з 2011 року на виборах до Сейму діють гендерні квоти — у кожному списку має бути щонайменше 35% жінок і щонайменше 35% чоловіків. Гендерні квоти збільшили частку жінок серед кандидатів, але партії зазвичай розміщують кандидаток на гірших позиціях, ніж кандидатів, пояснюючи це їхньою меншою впізнаваністю або обмеженим досвідом. Тому запровадження квот не спричинило негайних і разючих змін у частці жінок у Сеймі.
Вибори до Сенату
На виборах до Сенату процедура розподілу мандатів менш складна. Польща поділена на 100 одномандатних виборчих округів із порівнянною кількістю мешканців (винятком знову є Варшава, де голоси, віддані за кордоном, повністю надходять до одного округу Бялоленка–Бєляни–Середмістя–Жолібож). У кожному зі 100 сенатських округів здобувають один мандат сенатора, і його отримує кандидат або кандидатка з найкращим результатом; вирішальною може стати навіть найменша перевага над конкурентами. Тому кожен комітет висуває в одномандатному окрузі лише одного свого кандидата або кандидатку, а не цілий список.
У типовому одномандатному окрузі переможець отримує все, а переможений — нічого, тому сенатські вибори ще більше, ніж сеймові, заохочують до інтеграції. Саме мажоритарна виборча система була в Польщі головною причиною виникнення так званого Сенатського пакту, оскільки окрема участь кожної з опозиційних до PiS партій не дала б їм змоги отримати відносну більшість у багатьох округах. Усе це призводить до того, що кандидатів до Сенату значно менше, а бюлетені набагато коротші. У багатьох округах, імовірно, буде лише по два кандидати.
Оскільки електорати окремих партій нерівномірно розподілені по країні, деякі сенатські округи називають «безпечними» для PiS або Сенатського блоку, адже одна зі сторін має там очевидну перевагу виборців. Частину округів, своєю чергою, називають «фронтовими», оскільки перевага одного з блоків там незначна, і невелика кількість голосів може визначити перемогу.
Одномандатні виборчі округи найчастіше спричиняють поляризацію між двома партіями або двома партійними блоками, а раціональні стратегії угруповань призводять до того, що за один мандат зазвичай змагаються дві особи. Тому на виборах до Сенату в Польщі сформувалася така двоблокова система. Однак цю ідеальну модель двобою іноді порушують так звані спойлери, тобто кандидати, які, балотуючись і нерівномірно залучаючи голоси виборців, шкодять одному з двох сильніших конкурентів, впливаючи таким чином на остаточний результат. Такий результат може зовсім не відображати структуру електоральних уподобань у відповідному окрузі. Іншими словами, результат був би іншим, якби між двома найкращими кандидатами відбувся вирішальний другий тур.
Адам Гендзвілл — доктор габілітований, політолог, соціолог, географ, доцент кафедри розвитку та місцевої політики факультету географії та регіональних студій Варшавського університету. Член Групи виборчих експертів Фундації імені Стефана Баторія. Спеціалізується на дослідженнях місцевої демократії, самоврядної політики, політичних партій і виборчих систем, а також на методології соціальних досліджень.