Дванадцять дорослих волонтерів із Нижньої Сілезії прибули до Казахстану, щоб проводити впорядкувальні та документальні роботи на півночі країни — у місцевостях Jasna Polana, Czkałowo, Oziornoje та Głubokoje.
Там спочивають поляки та їхні нащадки, засланці 1936 року із земель сучасних Житомирської, Хмельницької та Вінницької областей України. Б. Смоленьська:
До Астани, столиці Казахстану, ми прилетіли 17 липня, після чого вирушили на північ Акмолинської області, де розташовані села, засновані польськими засланцями. Перші поляки були заслані до Казахстану 1936 року з територій України, які після польсько-більшовицької війни не ввійшли до складу відродженої Другої Речі Посполитої. Радянська тоталітарна система намагалася з якомога більшою жорстокістю знищити польське населення, яке жило на схід від річки Збруч (довоєнного південно-східного кордону Польщі). Про це свідчить той факт, що поляків тисячами засилали в казахстанські степи ще до офіційного початку антипольської операції НКВС у 1937 році.
Першою зупинкою на маршруті робіт було кладовище в Czkałowo. Там ми вперше розмовляли з людьми польського походження — живими свідками історії. Того ж дня вночі команда волонтерів дісталася місця проживання в Jasna Polana.
Наступний день ми розпочали з огляду кладовища, розташованого неподалік прикордонних будівель села. Обгороджений некрополь ми застали у цілком доброму стані, як для прикордонних умов. Марно було б шукати розграбовані чи розкопані могили або сміття. Могили переважно заросли травою, невеликими кущами та поодинокими деревами, які дуже легко було прибрати. Несподіванкою стала велика частка надгробних написів польською мовою, тобто записаних латинським алфавітом, а також кількість німецьких поховань, які, можливо, становили навіть третину старої частини кладовища. Сумним фактом, виявленим як у Jasna Polana, так і на інших польських кладовищах Казахстану, є велика кількість дитячих могил. Через суворий клімат, нестачу їжі та ліків найбільша смертність серед засланців припадала саме на дітей. У Jasna Polana ми також завітали до католицького костелу, де стали свідками хрещення дитини, батько якої був нащадком поляків, засланих до Казахстану.
Волонтерка з Bolesławiec продовжує:
Наступною зупинкою на нашому казахстанському маршруті знову мало бути кладовище в Czkałowo, яке й надалі потребувало впорядкувальних робіт, однак через транспортні труднощі, спричинені несправністю автобуса, наш приїзд до Czkałowo був неможливий.
Час нас підганяв, тож ми вирушили до села Oziernoje, де нас сердечно й тепло прийняли настоятель і черниці. Ми жили на території костелу — Національного санктуарію Цариці миру. Село виникло 1936 року після заслання сюди поляків, які проживали на території УРСР. «Перше літо люди пережили в наметах. До приходу зими вони встигли збудувати землянки. Від перших днів покладали велику надію на Бога, що виявлялося в молитві, особливо в молитві на вервиці», — розповідала Leontyna Korczyńska.
У березні 1941 року після голодної, морозної зими почав танути сніг. За свідченнями очевидців, вода, що стікала трьома прекрасними струмками, наповнила велике озеро й зупинилася просто перед парканами садів, не затопивши жодного господарства! А потім невідомо звідки з’явилася риба — велика кількість великої риби, справжній дар небес для голодного народу!
У травні 1990 року мешканці Oziernoje розпочали будівництво костелу. 25 жовтня 1994 року єпископ Jan Paweł Lenga проголосив Матір Божу Царицю миру головною покровителькою Казахстану та Середньої Азії.
В Oziernoje ми продовжили роботи на тамтешньому кладовищі, розпочаті три роки тому. Ми працювали з місцевими поляками, які через свій вік самі вже не могли впорядкувати все кладовище. Окрім проведених упорядкувальних і документальних робіт, на воротах кладовища ми розмістили біло-червону стрічку. На прохання місцевих поляків частину могил також прикрасили біло-червоними стрічками.
І додає:
Приблизно за 12 кілометрів на схід від Oziernoje, на височині, що називається Sopka Wołyńska, стоїть подячний хрест казахському народові за допомогу, надану засланцям у перші роки їхнього перебування в Казахстані. Казахи підтримували польських засланців, як тільки могли, ділилися з ними їжею, хоча самі зазнавали голоду під радянською владою. На хресті є напис чотирма мовами: казахською, німецькою, польською та російською: «Богу — Слава, Людям — Мир, Мученикам — Царство Небесне, Казахському народові — Вдячність, Казахстану — Розквіт».
Таблиця вдячності казахському народові також розміщена на будівлі вокзалу в Tajynszi — останній станції, до якої потягами прибували засланці. «Пам’яті поляків, депортованих 1936 року, вдячні Казахстану та казахському народові за співчуття, доброзичливість і допомогу, надану у важкі часи». З цієї станції наших співвітчизників пішки або на волах вели до так званих точок, тобто поселень, де вони мали розпочати «нове життя». Але насправді сталінська Росія розраховувала на їхню смерть від голоду, хвороб і виснаження. Спогади нащадків засланців про життя в землянках і халупах, переповнених родинами, глибоко нас потрясли.
Барбара Смоленьська:
Наступне кладовище, на якому ми працювали, розташовувалося в майже безлюдному селі Głubokoje, неподалік від Oziernoje. Про допомогу на кладовищі нас попросили ксьондз Mariusz з Oziernoje та сестра Beata, яка опікується в Głubokoje будинком для людей із залежностями та тих, хто опинився у складній життєвій ситуації. У впорядкуванні нам допомогла десятиособова група, що складалася з підопічних сестри Beata та мешканців Oziernoje. Мешканці прийшли на кладовище з власним обладнанням — косаркою, екскаватором і знаменитим «грузовиком», який вивозив зрізану рослинність на степове звалище. Завдяки їхній підтримці протягом одного дня ми привели майже все кладовище до належного стану.
Хоча багато засланців та їхніх нащадків уже живуть у Польщі, ще чимало наших співвітчизників мешкають у Казахстані. Зустрічі з волонтерами, які прибували з їхньої колишньої батьківщини, віддаленої приблизно на 4000 км, були сповнені емоцій і зворушення. Кожен із нас відчував, що реалізація заходів у Казахстані дуже потрібна. Поляки, які залишилися там, дуже потребують зв’язку з батьківщиною. Вони дякували нам за присутність. Запрошували приїжджати знову. І благословляли. Треба чітко зазначити, що слідами польськості в Казахстані є не лише кладовища, а й поляки, які там живуть, зберегли власну культуру, пам’ять про батьків і дідусів, відчуття власної єдності та відмінності від оточення.
У вільний від роботи час ми відвідували наших співвітчизників, передаючи невеликі подарунки. Кожен волонтер провіз у своєму багажі по кілька кілограмів дарунків: солодощі, сувеніри та атрибути в національних кольорах Польщі, а також інші регіональні продукти.
Ми також побували в Посольстві Республіки Польща в Астані. Під час зустрічі з уповноваженим посла РП, консулом РП та його дружиною ми розмовляли про питання, пов’язані з репатріацією, про заходи в межах акції «Врятуй могилу прадіда від забуття», а також представляли себе і міста, з яких походили. Розповідаючи про Bolesławiec та його керамічні традиції, я передала уповноваженому посла РП подарунок — керамічну чашку. Подібні чашки отримали ксьондз Mariusz, настоятель костелу в Oziernoje, та польська родина Korczyński з Oziernoje.
Ми також відвідали два міста: столицю Казахстану Nur-Sułtan (Astana) та Kokszetau. Прекрасні сучасні міста. Столиця з великими будівлями декому нагадувала Дубай, столицю Об’єднаних Арабських Еміратів, а Kokszetau з прекрасним великим озером у центрі міста та пагорбом із назвою міста нагадував Голлівуд.
І доповнює:
За межами міст ми милувалися краєвидами рівних, мов стіл, степів, укритих бідною травою й таких, що простягалися на десятки кілометрів. В Oziernoje — дивовижним озером, яке на заході сонця нагадувало море. Ночівля в степу, на схилі Sopka Wołyńska, стала часом роздумів і дала змогу відчути становище поляків, засланих у казахстанські степи. Велика кількість написів польською мовою на кладовищі в Jasna Polana та люди, які здебільшого визнавали своє польське коріння, а часто також розмовляли польською, сприяли тому, що на кожному кроці на нас чекали сильні зворушення й емоції. Саме доброзичливі, сердечні та готові допомогти люди — як поляки, так і казахи — залишили в наших серцях спогади, до яких ми завжди повертатимемося з тугою.
Долі польських засланців до Казахстану та їхніх нащадків досі надто мало відомі польському суспільству. Засланці до Казахстану об’єднуються в сибірських товариствах, наприклад у Спілці сибіряків, тому їх часто асоціюють із засланням до Сибіру. Заради історичної правди слід збирати й публікувати свідчення очевидців історичних подій, зокрема засланців до Казахстану.
Спілка сибіряків, осередок у Bolesławiec, та Товариство шанувальників Львова і Південно-Східних кресів, відділення в Bolesławiec, за підтримки вчителів і молоді болеславецьких шкіл кілька років тому підготували біографії мешканців Bolesławiec, які повернулися з Казахстану. Біографії пані Kazimiera Bagińska зі Stara Oleszna, Wacław Berdzik, Jadwiga Brandt, Jan Cołokidzi, Wanda Drabczyk, Halina Gawrysiak, Aleksander Grybuś, Helena Hewak, Irena Maria Kłos-Leszczyńska, Helena Kowal, Eugenia Kuraszyk, Alwina Mikulska, Mieczysław Petters, Roman Potępa та Jadwiga Ross з Bolesławiec можна знайти в публікації «У нас не було дитинства — спогади болеславецьких сибіряків» та в «Ювілей болеславецьких кресов’ян 1989–2019». Публікації вийшли за допомоги Музею кераміки в Bolesławiec.
Керівниця болеславецького відділення Товариства шанувальників Львова і Південно-Східних кресів Б. Смоленьська: — Волонтери акції «Врятуй могилу прадіда від забуття» були для поляків у далеких степах справжнім і живим зв’язком із батьківщиною, тому ми сподіваємося, що Національний інститут польської культурної спадщини за кордоном «Polonika» також наступного року допоможе нам реалізувати проєкт у Казахстані.
Волонтери: — Запрошуємо переглянути матеріали, зібрані під час реалізації акції «Врятуй могилу прадіда від забуття 2022» у Казахстані:
Проєкт профінансував:
