Тілесне покарання дітей досі є основним виховним засобом. Зміна свідомості батьків виявляється одним із найскладніших завдань, які стоять перед державою та товариствами й організаціями, що підтримують її в цій сфері. Під час нещодавнього засідання сейму депутати голосували за поправки до закону про протидію насильству в сім'ї. Законопроєкт, що оновлюється, має репутацію суперечливого та такого, що порушує сімейний спокій.
Адже поправка до закону про протидію насильству в сім'ї передбачає зміни до Сімейного та опікунського кодексу. Йдеться про заборону застосування тілесних покарань, завдання психічних страждань та інших форм приниження дитини. Це було б першим правовим регулюванням у Польщі, яке безпосередньо стосується заборони кривдити дітей (Aneta Mościcka/lex.pl).
Czy zwróciłbyś uwagę rodzicom, którzy obrażają dziecko?
Раптом виявилося, що побиття дітей розділило поляків на два ворогуючі табори. Виникли групи прихильників побиття (акція «Люблю, не виховую»), а також рішучих противників («Бити — нерозумно», NieBije.pl та «Люблю, не б'ю»). Справа побиття дітей викликає такі сильні емоції, що стала політичною. Тепер політик може обрати, чи його підтримуватиме електорат, який хоче бити дітей, чи електорат, який зовсім не має наміру бити власних дітей.
А проблема складніша. Немає людини, яка свідомо хотіла б кривдити дитину. Складність полягає у зміні суспільної свідомості щодо способу виховання дітей і того, як будувати батьківський авторитет за допомогою нових, невідомих виховних методів.
Право батька
Виховання твердою рукою, особливо синів, — привілей і обов'язок глави родини — батька. У Біблії сказано: «Не любить сина той, хто шкодує різки, а хто любить його — вчасно карає». (Книга Приповістей 13:24, за Біблією тисячоліття). Найпоширеніший аргумент на користь виховання твердою рукою звучить так: «Мене били, і я ж виріс порядною людиною». Із таким аргументом важко боротися, бо такій людині насправді довелося б сказати, що її били, вона не є порядною, оскільки схильна до агресії та має низьку самооцінку. Запитання, яке слід було б поставити таким людям, має звучати так: «Чи не можна без побиття вирости порядною людиною»?
На жаль, 85% батьків у Польщі вважають допустимим ударити дитину рукою по сідницях. А понад половина (54%) допускає можливість кілька разів ударити дитину ременем (дослідження OBOP за даними Antyakcja BijmyDzieci.pl).
Право батька — сьогодні ми говоримо про батьків — фізично карати дітей глибоко вкорінене в нашій свідомості. Воно вважається чимось природним. Часто можна почути, що дітям потрібен батько, маючи на увазі, що їм потрібен хтось, хто їх покарає. Інакше вони будуть розпещеними й неслухняними.
Заборона застосування будь-яких фізичних покарань щодо власних дітей викликає страх, що держава забирає єдиний шанс виховати дитину слухняною та за правилами, які поважає батько чи мати. Ми боїмося, що не зможемо панувати над власними дітьми у світі, який також вислизає з-під нашого контролю. Побиття здається перевіреним методом контролю над дитиною та власною родиною і єдиним шляхом зберегти авторитет. Немає нічого більш помилкового. Побиття підриває авторитет батьків і зрештою його знищує. Воно призводить до того, що дитина не звернеться по допомогу до батька чи матері, а обере ровесників, які її приймають. «Невинний ляпас» не має жодної виховної сили. Це лише вихлюпування власної фрустрації та демонстрація безсилля батьків.
Дітям потрібен авторитет, а не тверда рука, що б'є. Їм потрібні встановлення меж, заборони та покарання. Їм не потрібні приниження, зневага й психологічне насильство. Інші виховні методи зовсім не неефективніші й не складніші. Вони просто інші. І саме в цьому полягає найважча зміна: зміна підходу до старих правил і запровадження нового закону виховання дітей без агресії.
Побиття принагідно — справжнє обличчя насильства над дітьми
На підставі процедури «Блакитної карти» (процедури втручання у справах домашнього насильства) у 2009 році в Болеславецькому повіті було зафіксовано 763 постраждалих, серед них 533 жінки, 74 чоловіки, 102 дитини віком до 13 років і 54 дитини віком від 14 до 18 років (дані поліції в Болеславці). Безпосереднього фізичного насильства щодо дітей не зафіксовано. Дитина найчастіше є спостерігачем. Вона бачить, як батько або співмешканець б'є матір.
Де отримати допомогу або повідомити про домашнє насильство?
«Блакитна лінія»
Загальнопольська служба допомоги жертвам домашнього насильства
тел.801 1200 02
Повітовий центр допомоги сім'ї
Boleslawiec, ul. Zwycięstwa 9
тел.75 73530 48
надання інформації про можливість отримання допомоги
Польський Червоний Хрест
Boleslawiec, Al. Tysiąclecia 30
тел.75 73803 47 (працює цілодобово)
юридичні та психологічні консультації
Товариство друзів дітей
Bolesławiec, ul. B. Chrobrego 2a
тел.75 73247 47
Товариство проти насильства «Разом»
Bolesławiec, Widok 1B
тел.75 73258 98
Міський центр соціальної допомоги
Bolesławiec, ul. Cicha 7
тел.75 64578 23
Гміна Gromadka
Гмінний центр соціальної допомоги
вул. Szkolna 18
тел.75 73823 42
Гміна та місто Nowogrodziec
Місько-гмінний центр соціальної допомоги та пункт для жертв насильства
вул. Lubańska 42a
тел.75 73163 79
Гміна Osiecznica
Гмінний центр соціальної допомоги
вул. Lubańska 43
тел.75 73125 11
Пункт психологічних консультацій
Шкільний комплекс в Osiecznica
вул. Lubańska 35 (кабінет педагога)
Гміна Warta Bolesławiecka
Гмінний центр соціальної допомоги
Warta Bolesławiecka 40 c
тел.75 73893 38
Основною формою насильства є нехтування дітьми з боку батьків. Батьки найчастіше перебувають під впливом алкоголю або наркотиків і не можуть забезпечити дитині базовий догляд. Таких дітей переводять до прийомних сімей або опікунських закладів. Функції прийомних сімей виконують найближчі родичі, часто дідусі й бабусі, які також зловживають алкоголем і припускаються тих самих виховних помилок щодо онуків, що й щодо власних дітей-батьків.
Діти, якими нехтують, мають власні навички виживання. Вони одягаються про запас, бо не знають, як довго перебуватимуть поза домом або не зможуть до нього потрапити. Також вони їдять про запас. Коли в соціальних центрах беруть участь у бесідах про насильство і їх просять визначити його, вони називають предмети, якими їх б'ють: ремінь, кабель, прут, мотузка. Соціальні працівниці кажуть, що побиття завжди йде поруч із нехтуванням, воно трапляється принагідно. Невміння піклуватися про дитину призводить до удару. Найчастіше це вихлюпування батьківської фрустрації на дитину.
Так само часто трапляється психологічне насильство. Це крики та погрози: «Я втоплю тебе у ставку», «Закопаю на три метри в землю», «Розтрощу тобі голову об стіну». Це обіцянки, які діти чують від своїх батьків. Насильство в сім'ї щодо дитини також часто є спільною таємницею жертв. Буває, що батько, який б'є, є єдиним годувальником. Мати зобов'язує дитину мовчати, бо «коли поліція забере тата, не буде грошей на життя».
Побиті діти не мають почуття власної цінності. Вони самі вважають себе гіршими. Вони переконані, що заслуговують на таке ставлення. Ба більше, вони вважають погані стосунки з батьками нормальною поведінкою. Тож у дорослому житті відтворюють їх, навіть вважаючи, що той, хто не б'є, не любить. Так насильство передається з покоління в покоління.
Люблю, не реагую
Попри те, що насильство в сім'ї, про яке повідомляють медіа, є актуальною темою, суспільство не реагує на акти насильства щодо дітей. Керівник дільничних офіцерів KPP у Болеславці, Andrzej Pyszka, каже, що за 4 роки не було випадку, щоб сусід звернувся до поліції з інформацією, що став свідком насильства і може свідчити про це. У суспільстві й далі діє принцип, що сімейні справи належать сім'ї. До поліції телефонує жертва: чоловік, дружина або співмешканці.
Сусідами може керувати страх, що жертва відкличе звинувачення, а наслідки зосередяться на свідкові. Саме жертви повинні знайти в собі мінімум сил, щоб боротися за власне благо. Часто після сварки, коли мучитель обіцяє виправитися або чинить інший, часто економічний, тиск (єдиний годувальник), звинувачення відкликають.
Працівники Повітового центру допомоги сім'ї в Болеславці кажуть, що найбільше можуть помітити й допомогти дитині вчителі. Класні керівники та вчителі фізкультури. Учитель фізкультури може побачити дитину в коротких шортах і футболці. Тому йому найпростіше помітити синці чи сліди побиття. Класний керівник може спостерігати за дитиною в групі та помітити тривожну поведінку.
На жаль, проблема зі школами полягає в тому, що досі лише випадок вирішує, чи потрапить дитина, щодо якої чинять насильство, до людяного й чуйного вчителя. Наразі немає ефективного механізму, який спонукав би вчителів вважати реагування на насильство в сім'ї пріоритетом. Тому поведінка шкіл є крайньою: або вони зразково допомагають дитині, або уникають проблеми протягом шести років, доки дитина не закінчить початкову школу. Тоді проблему перебирає інший заклад — гімназія. Але тоді допомагати найчастіше вже запізно. Серед учителів, як і в суспільстві, також панує переконання, що не слід втручатися в сімейні справи, навіть ціною страждань дитини.
Лише в рекламному ролику «Люблю, реагую» Ania Przybylska здатна зробити зауваження величезному, як шафа, татові в спортивному костюмі, який кричить на сина в парку. У реальності ніхто не наважується зробити зауваження батькам, які ображають своїх дітей.
— Ти ідіотка, що так робиш? — питає доньку жінка в черзі до кас у супермаркеті. Ніхто не реагує.
— Ти, дебіле, стій! — кричить батько до сина на парковці перед магазином. Така сама відсутність реакції.
Чому ми не підходимо до таких батьків, як смілива Przybylska, і не робимо їм зауваження? Бо нас навчили, що не можна втручатися в те, як хтось виховує дитину. І ми не хочемо брати на себе чужі проблеми, маючи вдосталь власних. І саме це переконання буде найважче змінити.
Як можна вдарити такого милого малюка?
У рекламних роликах люблячі батьки обіймають прекрасних малюків, які щасливі, бо їх не б'ють, а люблять. Тоді в кожного з нас виникає трохи інфантильне запитання: як можна вдарити такого милого малюка? Можна. Можна навіть забити його до смерті. Зріле запитання звучить так: що зробити, щоб держава могла, а суспільство хотіло цьому протидіяти? Розумних відповідей немає, але треба вжити конкретних заходів. За статистикою, половина польських сімей має проблеми з насильством. Із цифрами можна сперечатися, але не можна заперечити реальність. Побиття дітей суспільство вважає позитивним методом виховання. Ми боремося за право давати «невинний ляпас», наче за незалежність. Водночас у нас немає напрацьованих механізмів, які дозволяли б протистояти насильству — ні в наших домівках, ні в домівках найближчих родичів чи сусідів. Насправді найкраще почати із себе. Це зміна способу мислення.
Кожен має сам вирішити, що він про це думає. Ця справа стосується наших дітей. Ми мало на що маємо вплив. Ми не знаємо, що наша дитина зробить зі своїм життям. Не можемо вплинути на те, як її прийме світ, що поганого чи доброго їй зроблять інші. Ми можемо лише — або навіть просто — не вдарити її, коли вона почне мати власну думку, формувати свій характер і досліджувати межі своїх можливостей. Як батьки, ми можемо навчити її поваги до себе.
(інформація Grażyna Hanaf)