Дорога назад Юлії Сіденко та її мами до безпечної Польщі тривала кілька тижнів. Юлія, як і щороку, відвідувала родину та близьких. Вона прилетіла 23 лютого до Харкова, вечір провела вдома з родиною, у населеному пункті Вовчанськ, розташованому за 70 кілометрів від Харкова і лише за кількадесят кілометрів від кордону з Росією.

О 5:00 ранку 24 лютого її розбудили вибухи бомб. Як і всі мешканці, вона думала, що це навчання. Однак, побачивши вторгнення окупантів і захоплення села, а також ракети, що летіли на Харків, швидко зрозуміла, що відбувається щось небезпечніше. У рідному місті Юлії були доступні два телеканали: російський, де Путін говорив про «спеціальну операцію», та український. В українському ефірі президент Володимир Зеленський оголошував про початок війни.

Юлія з мамою вирішили виїхати з окупованих росіянами територій, залишивши батька. Питання полягало в тому, яким шляхом їхати, адже на захід від Харкова проходила лінія фронту.

Послухайте розповідь Юлії.

Запис розмови

Юлія Сіденко: – 23 лютого, як завжди, я поїхала провідати батьків в Україну. Прилетіла літаком до Харкова. Потім поїхала до населеного пункту, де живу, він називається Вовчанськ. Поїхала автобусом, приїхала ввечері. Ми раділи, що побачилися. Посиділи, повечеряли. Прийшов дядько, посиділи з батьками. Вони раділи, що я приїхала. Вовчанськ розташований за 70 км від Харкова і приблизно за 15 км від самого кордону з Росією. Усе було добре: ми посиділи з батьками й лягли спати. А вранці о п’ятій 24 лютого я прокинулася від того, що у тата задзвонив телефон. Розплющую очі й чую: він відповідає і каже: «Ну так, стріляють». Мама пішла на роботу о 5:00. Лише вийшла на вулицю, почула ці постріли й зателефонувала татові. Якщо о 6:00, о 5:00 ми всі прокинулися й до шостої години думали, що відбувається, то вже о сьомій-восьмій, наприклад, над нашим населеним пунктом і будинками неподалік ми бачили ракети, які летіли з російського кордону. Ми бачимо: за таким пагорбом розташований їхній кордон, і просто з того боку ракети пролітали над нашим селом. Уже о 8:00 було так, що ми всі просто вийшли на вулицю. Вийшли сусіди. Ми чули якийсь шум здалеку. Думали, що це, можливо, літаки. Але шум повільно наближався. А потім ми просто побачили, як із тієї гори спускалася їхня техніка. Спускалися колони, а потім вони виїжджали на сільську дорогу. Через наше містечко вони прямували на Харків. Це виглядало так, ніби опору не було, бо в нашому населеному пункті не було українських військ. Вони спокійно увійшли. В одному з таких випадків у нашому населеному пункті чоловік їхав із жінкою на роботу. Автомобіль розстріляли. Жінка загинула. Чоловік також наступного дня помер у лікарні.

Вєслава Сенешин: – Ми дуже за неї переживали. Одна з працівниць, яка з нею дуже дружить, адже вони живуть у нас разом, деякий час підтримувала з нею контакт. Недовго, але контакт був, а потім його не стало зовсім. Ми питаємо: «Мамо, що відбувається?» Тиждень — ніхто нічого не знає. Другий тиждень — ніхто нічого не знає. А через три тижні вона повідомила, що вже з родиною, що прокладає шлях назад і вже розповіла вам усю історію.

Юлія Сіденко: – Звичайно, я вже подумала, що маю повертатися додому, до Польщі, бо я тут уже живу. Тут у мене робота. Треба було якось повертатися. Я думала: через Харків? Але через Україну взагалі не було жодної можливості. Мости на Харків підірвали, усе зруйнували, зрозуміло. Туди зайшли війська, там лінія фронту. Неможливо було туди поїхати й дістатися. Навіть якби така можливість була, у Харкові люди, щоб сісти на потяг, стояли, наприклад, по дві доби, аби просто потрапити до вагона. Потім ще невідомо, як вони їдуть і змінюють маршрути. Це дуже небезпечно. Я вирішила, що треба їхати через Росію. Мама також вирішила їхати зі мною. Ми виїхали разом. Нам було дуже страшно. Ми зібрали багато інформації. Я просила знайомих і родичів у Росії дізнатися, як узагалі відбувається перетин їхнього кордону. Чи пропустить нас їхня прикордонна служба? Коли ми вирішили їхати через Росію, я придумала такий маршрут: перетнути російський кордон, сісти там на потяг і поїхати до Мінська, у Білорусь. А з Мінська вже приїхати до Польщі. Я придумала цей маршрут. Ми з мамою перетнули кордон. Ось як тепер виглядає перетин російського кордону: там у них є свої служби. Вони дуже детально розпитують людей: куди ти їдеш? Звідки ти їдеш? Чому ти їдеш? Я відразу вирішила говорити й навіть питати, чи мене пропустять або випустять, що я їду до Польщі, що хочу проїхати транзитом. І начебто все йшло за нашим планом. Ми їхали потягом до Білорусі, і коли вже наближалися до кордону з Білоруссю, там була наступна прикордонна служба. Нас висадили з потяга. Знову забрали на пост, відвезли, знову розпитували. Не пропустили нас через цей пункт, бо сказали, що потяг їде через пункт, який не є міжнародним переходом. Вони тримали нас цілий день, розпитували. Коли російські прикордонники нас випустили, білоруські прикордонники сказали, що не можуть нас впустити, бо до Білорусі ми можемо в’їхати лише як біженці. А тоді не матимемо можливості виїхати звідти протягом року. Уся наша подорож із мамою виглядала так від самого виходу з дому. Ми лише молилися, щоб у Росії нам траплялися хороші люди. Щоб нас пропустили, щоб нас випустили. І справді прикордонна служба була налаштована добре, вони відразу, ще на першому пункті, порадили нам: «Знаєте що, їдьте до Латвії, там вас впустять і випустять, наша служба не має права вас не пропустити. Латвія вас, звичайно, прийме. Їдьте туди». Уже на білоруському кордоні, як я казала, зібралася ціла група: я, моя мама і ще дві дівчини. Ми винайняли таксі між містами. Поїхали цим таксі до кордону з Латвією. Прибули приблизно, не знаю, о першій ночі, хоча виїхали ще вранці. Уже вночі, під ранок, ми перетнули кордон із Латвією. Там справді вже не було жодних проблем: росіяни вільно нас випустили. Латвія вільно нас впустила. І ми вже були в Європейському Союзі.

Вєслава Сенешин: – Вона повернулася до своєї маленької квартири, кімнати, яку ми надали їй для проживання. Повернулася до роботи й відчула потребу передати це всім, хто якось це відчуває, адже кожен переживає по-своєму. Не можна сказати, що всі ми переживаємо однаково, бо це не так. Але вона відчула, що хоче висловити свою подяку в художній формі. Подяку Творцеві — як би його не називати — за опіку, яку отримала протягом цього місяця, коли перебувала там, у цій війні. Вона намалювала прекрасну вазу з чудовним голубом миру. І це є таким посланням. Сьогодні ми навіть назвали цей декор: «Слава Україні, слава героям!»

Юлія Сіденко: – Я створила декор у кольорах українського прапора, у жовто-блакитних кольорах. Усі символи уособлюють родючість української землі, українських чорноземів. Це соняшники, колоски пшениці. І голуб. Усі українці справді сподіваються, що Україна буде вільною, по-справжньому розквітне й буде відбудована.

Англійська версія

Юлія Сіденко: – 23 лютого, як завжди, я поїхала провідати батьків в Україні. Прилетіла літаком до Харкова. Потім поїхала до населеного пункту, де живу, він називається Вовчанськ. Поїхала автобусом, приїхала ввечері. Ми раділи, що побачилися. Посиділи, повечеряли. Прийшов дядько, посиділи з батьками. Вони раділи, що я приїхала. Вовчанськ розташований за 70 км від Харкова і приблизно за 15 км від самого кордону з Росією. Усе було добре: ми посиділи з батьками й лягли спати. А вранці о п’ятій 24 лютого я прокинулася від того, що у тата задзвонив телефон. Розплющила очі й почула: він відповів і сказав: «Ну так, стріляють». Мама пішла на роботу, вийшла о 5:00. Лише вийшла на вулицю, почула ці постріли й зателефонувала татові. О 5:00 ми всі прокинулися, а до шостої години думали, що відбувається; уже о сьомій-восьмій, наприклад, ми бачили, як ракети летіли з російського кордону над нашим селом і будинками неподалік. Ми бачимо: за таким пагорбом розташований їхній кордон, і просто з того боку ракети пролітали над нашим селом. Уже о 8:00 ми всі просто вийшли на вулицю. Вийшли сусіди. Ми чули якийсь шум здалеку. Думали, що це, можливо, літаки. Але шум повільно наближався. А потім ми просто побачили, як із тієї гори спускалася їхня техніка. Спускалися колони, а потім вони виїжджали на сільську дорогу. Через наше містечко вони прямували на Харків. Це виглядало так, ніби опору не було, бо в нашому населеному пункті не було українських військ. Вони спокійно увійшли. В одному з таких випадків у нашому містечку чоловік їхав із жінкою на роботу. Автомобіль розстріляли. Жінка загинула. Чоловік також наступного дня помер у лікарні.

Вєслава Сенешин: – Ми переживали за неї. Одна з працівниць, яка була її подругою, оскільки вони жили разом у нас, деякий час підтримувала з нею зв’язок. Недовго, але зв’язок був, а потім його не стало. Ми питали: «Мамо, що відбувається?» Тиждень — ніхто нічого не знав. Ще тиждень — ніхто нічого не знав. А через три тижні вона повідомила, що вже з родиною, прокладає шлях назад і вже розповіла вам усю історію.

Юлія Сіденко: – Очевидно, я вже подумала, що маю повертатися додому, до Польщі, бо живу тут. Тут у мене робота. Треба було якось повертатися. Я думала, чи можна це зробити через Харків. Але через Україну не було жодної можливості. Мости на Харків підірвали, усе зруйнували, розумієте. Туди зайшли війська, там лінія фронту. Неможливо було туди поїхати й дістатися. Навіть якби була така можливість, люди в Харкові, наприклад, стояли по дві доби, щоб просто сісти на потяг. Потім було невідомо, як вони їдуть і змінюють маршрути. Це було дуже небезпечно. Я вирішила, що треба їхати через Росію. Моя мама також вирішила їхати зі мною. Ми виїхали разом. Нам було дуже страшно. Ми зібрали багато інформації. Я попросила друзів і родичів у Росії дізнатися, як відбувається перетин їхнього кордону. Чи пропустять нас прикордонники? Коли ми вирішили їхати через Росію, я придумала такий маршрут: перетнути російський кордон, сісти там на потяг і поїхати до Мінська, у Білорусь. А з Мінська приїхати до Польщі. Я придумала цей маршрут. Ми з мамою перетнули кордон. Ось як виглядав перетин російського кордону: там у них були свої служби. Вони дуже детально розпитували людей: «Куди ви їдете? Звідки ви їдете? Чому ви їдете?» Я відразу вирішила говорити й навіть питати, чи мене пропустять або випустять, що я їду до Польщі, що хочу проїхати транзитом. І начебто все йшло за нашим планом. Ми їхали потягом до Білорусі, уже дісталися кордону з Білоруссю, а там була інша прикордонна служба. Нас висадили з потяга. Знову забрали на пост, відвезли й знову розпитували. Не пропустили нас через цей пункт, бо сказали, що потяг проходить через пункт, який не є міжнародним переходом. Вони тримали нас цілий день і розпитували. Коли російські прикордонники нас випустили, білоруські прикордонники сказали, що не можуть нас впустити, бо до Білорусі ми можемо в’їхати лише як біженці. А тоді ми не змогли б виїхати звідти протягом року. Уся наша поїздка виглядала так від самого моменту, коли ми вийшли з дому. Ми лише молилися, щоб у Росії нам траплялися хороші люди. Щоб нас пропустили, щоб нас випустили. І справді прикордонна служба була налаштована доброзичливо: вони відразу, ще на першому пункті, порадили нам: «Знаєте що, їдьте до Латвії, там вас впустять і випустять, наша служба не має права вас не пропустити. Латвія вас прийме. Їдьте туди». Уже на білоруському кордоні, як я казала, зібралася ціла група: я, моя мама і ще дві дівчини. Ми винайняли таксі між містами. Поїхали цим таксі до кордону з Латвією. Прибули приблизно, не знаю, о першій ночі, хоча виїхали ще вранці. Уночі, під ранок, ми перетнули кордон із Латвією. Там справді не було жодних проблем: росіяни вільно нас випустили. Латвія вільно нас впустила. І ми вже були в Європейському Союзі.

Вєслава Сенешин: – Вона повернулася до своєї квартири, до кімнати, яку ми надали їй для проживання. Повернулася до роботи й відчула потребу донести це до всіх, хто якось це відчуває, адже кожен переживає по-своєму. Не можна сказати, що всі ми переживаємо однаково, бо це не так. Але вона відчула, що хоче висловити свою подяку в художній формі. Подяку Творцеві — як би його не називати — за опіку, яку вона отримала протягом цього місяця, коли перебувала там, на війні. Вона намалювала прекрасну вазу з чудовним голубом миру. І це є посланням. Сьогодні ми навіть назвали цей декор: «Слава Україні, слава героям!»

Юлія Сіденко: – Я створила декор у кольорах українського прапора, у жовто-блакитних кольорах. Усі символи уособлюють родючість української землі, українських чорноземів. Це соняшники, колоски пшениці. І голуб. Усі українці справді сподіваються, що Україна буде вільною, по-справжньому розквітне й буде відбудована.