Доктор Парнас (Christopher Plummer) — на вигляд близький, але дещо хворобливий родич Гендальфа — мандрує Англією зі своєю невеликою трупою. Під час вистав доктор впадає в транс, а тим часом актори його трупи — вродлива донька Валентина (Lily Cole), закоханий у неї Антон (Andrew Garfield) та друг-карлик Персі (Verne Troyer) — заохочують натовп, що збирається навколо пересувної сцени, взяти участь у дивовижному видовищі. Обрана людина має право увійти до уявного світу — світу фантазії доктора. Однак швидко з’ясовується, що з цього світу можна не повернутися. Театр не користується особливою популярністю: барвиста будка з акторами в костюмах, наче з зовсім іншої епохи, не пасує до часів покоління Tesco.
Тим часом Парнас уклав угоду з дияволом (Tom Waits) — угоду, ставкою в якій є донька доктора, а переможе той, хто здобуде більше душ. Завдання здається докторові нездійсненним, доки на його шляху не з’являється Tony (у цій ролі аж чотири актори — чудовий Heath Ledger, а у втіленнях зі світу фантазії доктора — Johnny Depp, Jude Law і Collin Farrell).
Фільм викликає значний інтерес ще від часу його створення. По-перше, його режисер — Terry Gilliam, а хто не знає «Літаючого цирку Монті Пайтона», співтворцем якого є Gilliam (щоправда, він рідко з’являвся на екрані). По-друге, у фільмі зіграв Heath Ledger; через його несподівану та оповиту таємницею смерть режисер надовго призупинив роботу над фільмом.
На щастя, йому підказали чудове рішення: роль Tony, без втрати вже відзнятого матеріалу, виконали інші актори. Це стало можливим завдяки тому, що всі сцени в реальному світі, у яких брав участь Tony, були зняті до смерті виконавця цієї ролі. Цей винахідливий прийом дав фільму дві додаткові переваги: по-перше, у ньому зіграли одні з найвідоміших і найгарячіших акторів Голлівуду, а по-друге, перевтілення Tony у світі фантазії доктора відкривають нові можливості для інтерпретації.
Є багато способів прочитати цей фільм. З одного боку, це фільм про одвічну боротьбу добра зі злом (і про недосконалу людську природу, через яку людина охоче вступає в бій). З іншого — про батьківську любов. Про те, що до народження дитини важко уявити, наскільки великою може бути така любов, а потім, коли вже стаєш батьком чи матір’ю, важко прийняти бажання дитини жити власним життям. Це також фільм про те, що цінне часто залишається прихованим від очей. До такого тлумачення спонукають останнє втілення Tony (справді чудовий Collin Farrell) та фінал фільму, що стосується подальшої долі Valentine. Тут можна згадати й такі твори, як «Громадянин Кейн» або «Лорд Джим», адже і Tony, і доктор Парнас виявляються персонажами, яких важко розгадати: мотиви їхніх дій довго здаються нам не до кінця зрозумілими, а правда про них самих відкривається поступово. Однак обоє до самого кінця фільму залишаються хоча б частково оповитими таємницею.
Фільм має багато переваг — хорошу акторську гру, чудову операторську роботу та декорації (онірична фантазія доктора нагадує, хто був творцем божевільних мультфільмів у «Літаючому цирку…»). Сценарій небанальний, а його розвиток дивує — перетворення Tony веде в несподіваному напрямку. Попри все, у мене залишається враження, що фільму чогось бракує. Давно я не виходила з кінотеатру з такими суперечливими почуттями. Спочатку мені здавалося, що я натрапила на фільм, який силоміць намагається незвичайним способом говорити про абсолютно дріб’язкові речі, і лише згодом я почала відкривати наступні рівні фільму. Однак я й досі не до кінця переконана, що режисер належно скористався власним сценарієм. Сценарієм, який, попри багато сильних елементів, часом просто нудить.
Katarzyna Boćkowska