Про свою піврічну місію в Афганістані нам розповів солдат із Jednostka Wojskowa в Bolesławiec. Поїздка на місію — це рішення, яке ухвалюють самостійно. Місія в країні, де триває війна, є для солдата випробуванням самого себе — як професіонала, друга, людини. Буває, що холодна й непривітна країна назавжди залишається в чоловікові. Як місце, про яке він говорить із повагою; країна ворога, воєнних операцій, босих дітей, що бігають по снігу, та ярмарків, де місцеве населення продає виготовлені власноруч прикраси.
Поїздці на місію передує навчання, мета якого — навчити солдатів обслуговувати техніку, що використовується в країні призначення, і злагодити групу, яка вирушає. Технічні навички та ознайомлення зі зброєю, яку доведеться обслуговувати, — найпростіший етап. Людський характер — це те, що потрібно розгадати. Від того, яким є напарник і на що він здатен, залежить, чи в стані стресу він перезарядить зброю та займе відповідну позицію, чи залишиться в укритті, паралізований стресом. Під час навчання важливо спостерігати, як товариш береться до виконання найпростіших дій. Чи не вважає він себе надто важливим, щоб викопати яму або протягнути кабелі. Його гордість може загрожувати життю інших.
За оцінками солдатів, полігон приблизно на 60 відсотків готує до виїзду. Неможливо підготуватися до погодних умов, чужості країни та того, що проявляється в людях під час місії. До рис характеру, яких не можна було пізнати на полігоні в Trzebień, належить, зокрема, жадібність до грошей. Підрахунок оплачуваних завдань, які виконав товариш, і претензії через те, що заробляєш менше.
Після кількох місяців навчань групу транспортують на базу в Афганістані. Це може тривати навіть кілька днів — із пересадками та ночівлями на транзитних базах. Найкраще, вважає наш співрозмовник, думати, що ти підготовлений настільки добре, наскільки це можливо, а те, що станеться на місці, оцінювати вже в процесі.
Після прибуття до афганської кінцевої бази вражає бездоганна американська організація життя на місці. Транспорт, обслуговування їдальні. Культура та повага, з якою солдати ставляться одне до одного. Повертаючись на базу після патрулювання, маєш усе необхідне: відпочинок, харчі, можливість спілкуватися з близькими через інтернет.
Одним із перших завдань солдата з Bolesławiec було чергування на вежі. Чотиригодинне спостереження. Контроль того, хто наближається до табору. Удень було терпимо. Хороша видимість. Але ночі були поганими. Темними, настільки, що навіть із приладом нічного бачення мало що можна було розгледіти. Група з Bolesławiec розділилася. Солдати визначили свої особисті симпатії, але разом настільки зігралися, що під час виконання завдання діяли як одна людина. Ніде, як в Афганістані, вони не усвідомлювали так чітко, що поодинці нічого не значать.
Пояснити, що таке відчуття постійної загрози, людині, яка ніколи його не переживала, найважче. Війну без регулярної битви складно описати. Ворог без форми не піддається простій оцінці. Це може бути афганський селянин, за яким наглядають під час роботи на базі. Привітний і симпатичний, він шукає контакту та вітається англійською коротким «Hello, how are you?». Ворог, який може закласти вибухівку або продати інформацію про базу. Ворог, який раптом стає жертвою. Як двоє афганських трактористів, які, як і інші місцеві жителі, прийшли заробити на базі на життя для своїх родин. Вони працювали один день. Наступного дня їхні голови підкинули до воріт табору. Щоб показати, що ворожій армії не допомагають. Цивільне населення пов’язане з талібами або терором, або родинними чи племінними зв’язками. То як думати про бідні родини, які найсуворішої зими в кам’яному будиночку топлять піч лише на короткий час уранці та ввечері? Ворог чи цивільне населення? Про їхніх дітей, одягнених у лахміття й босоніж, які пасуть кіз, що наче сарана виїдають мізерну траву навколо бази? Про дрібних ремісників, які на ярмарку продають прикраси та інші вироби ручної роботи, щоб заробити на денну їжу? Про людей, які, попри цивілізаційний розвиток, залишилися на такому етапі глибокої відсталості й бідності, що найбідніша людина в Польщі була б заможною в афганському селі. Солдат думає про місцевих жителів, які оточують базу. Біля ліжка завжди напоготові тримають гвинтівку, бронежилет, ніж — усе необхідне під час атаки, коли потрібно захищатися або евакуюватися.
Коли після місії в Афганістані повертаєшся до Bolesławiec, відчуваєш вдячність. За добробут, їжу, родину, зустрічі з друзями, прогулянку лісом, зелень. Місія може дати солдатові впевненість, що він випробував себе у своїй професії, що впорався. Вона може також знову покликати повернутися туди, де зводять двометрові мури, що захищають від снігових і піщаних бур, паркани з колючого дроту, які захищають базу. Де немає доріг, а ті, якими їздять автомобілі, зникають через кілька місяців. Де клімат і земля несприятливі ні для солдатів, ні для афганців. Як і війна.