5 березня 1953 року перестало битися серце великого вождя Józef Stalin. Цей сумний факт на багато днів занурив увесь східний блок у жалобу. Зупинялися фабрики, завивали сирени. Потім у кожному осередку культури, у кожній школі, на фабриках готували урочисті збори й вечори пам’яті, на яких вшановували ім’я померлого вождя.
Так було, зокрема, у Lipsk, невеликому містечку над Biebrza на Podlasie. Там кілька дівчат запитали молодого чоловіка, який готував залу, що відбуватиметься на урочистості. Той відповів жартома, що йдеться про поділ спадщини після Stalin. Дівчата, однак, не зрозуміли жарту. Коли збори добігали кінця, вони публічно нагадали, що спадщину ще треба поділити. Автора невдалого жарту заарештували. У камері його залякували серйозними наслідками вчинку. Чоловік наклав на себе руки, а його вагітна дружина через шок, спричинений смертю чоловіка, народила незрячу дитину. Про цю подію у листі написав убитий горем батько самогубця. Через роки цей текст увійшов до збірки «Listy PRL-u».
Про цю книжку я згадала, коли вийшла з кінотеатру після перегляду «Реверсу» Borys Lankosz. Адже фільм із візуального боку чудово вводить нас у початок п’ятдесятих: чорно-білі кадри, змонтовані із записами кінохроніки, одяг головних героїв, інтер’єри, у яких вони живуть і працюють, Палац культури. Усе це я вже раніше бачила, зокрема, у виданні «Listy PRL-u», сповненому репродукцій плакатів, марок і фотографій того часу. Найважливішою аналогією для мене, однак, є те, що обидві історії — і кінематографічна, і з листа з Lipsk — показують: історія, написана найвпливовішими людьми цього світу, найжорстокіше зачіпає тих, хто найменше за неї відповідає. Про перших ми вчимося на уроках, про других, на жаль, швидко й несправедливо забуваємо.
На дворі 1952 рік. Головна героїня фільму Lankosz — Sabina — недосвідчена редакторка одного варшавського видавництва. Щоправда, її родина — довоєнна інтелігенція (у матері, яку грає Krystyna Janda, забрали аптеку, а дідусь колись мав кам’яницю), але завдяки братові — художнику, який створює соцреалістичні полотна, — їм вдалося здобути комфортну квартиру. Дівчина, здається, також вірить в ідеали нової епохи. Щоправда, вона не хоче здати в пункт прийому золоту однодоларову монету, яку зберігають як родинний скарб, а під час війни прагнула приєднатися до Варшавського повстання, але разом із матір’ю та братом пристосувалася до соціалістичної дійсності. Проблема, з якою Sabina стикається разом із матір’ю та бабусею (її грає Anna Polony), — радше її майбутнє дівоцтво. Мати будь-якою ціною шукає для неї відповідного кандидата в чоловіки. Sabina, однак, невпевнена в собі сіра мишка з томиком поезії в руках, мріє радше про казкового принца, ніж про статечного бухгалтера. І цей принц на ім’я Bronisław (в образі вродливого Marcin Dorociński) раптом з’являється в її житті. Однак шлях до щасливого фіналу починає ускладнюватися. Насправді Bronisław лише зовні нагадує принца. Він змушує Sabina ухвалити рішення, яке вплине на все її життя. Щоб не розкривати деталей фіналу, скажу лише, що ця на перший погляд проста історія виявляється зовсім не банальною. І хоча це комедія (як виявляється — чорна), вчинок Sabina безумовно не комедійний.
Фільм захоплює чудовою акторською грою — трьохпоколінний тандем бабусі, матері й доньки здатен розсмішити до сліз, а також дещо нагадує сильних жінок Almodóvar. До цього додаються чудові, часто надзвичайно смішні діалоги, комізм ситуацій і персонажів — доказом може бути майже кожна сцена з Anna Polony та блискуча сцена з кандидатом на серце Sabina, бухгалтером (чудовий Adam Woronowicz), який «попри легкий доступ до спирту горілки просто не торкається», — майстерна робота камери, вправне жонглювання різними кіножанрами (нуар, трилер, комедія) та чудовий сценарій Andrzej Bart, який без зайвого мучеництва показав нам трохи правди про PRL. Невже Lankosz стане наступником Andrzej Munk, який, як ніхто інший, умів без пафосу показати Другу світову війну? Невже Bart стане наступником Jerzy Stefan Stawiński, сценариста «Zezowate szczęście» та «Eroika»? Можливо, хороші письменники знову почнуть, як за часів Польської школи кіно, писати хороші сценарії для хороших режисерів.
Для мене особливо важливо, що «Реверс» показує: про Польську Народну Республіку можна говорити без необхідності поміщати оповідь у в’язниці, важливі установи чи радянські військові частини. Натомість можна послухати музику й звичайні розмови, у яких слова «Stalin», «убек» звучали рідше, ніж «чоловік» і «сирник», а також зазирнути до ванної, кухні, кав’ярні й офісу. Адже там теж вирувало життя й альтернативна, але не менш правдива історія звичайних людей, яким не обов’язково було бути убеками чи опозиціонерами. І які, попри свою звичайність та спроби вижити у викривленій дійсності, іноді мусили просто в очі поглянути страшній системі. Ці люди — наші батьки й дідусі з бабусями, які передусім були фермерами, службовцями, кравцями, батьками й матерями, а вже потім — героями або антигероями боротьби за свободу батьківщини.
Наостанок ще коротке запитання: чи має твір Lankosz шанс на «Оскар»? Хотілося б сказати — так. Адже зовсім недавно інший фільм — «Життя інших» — про переслідуваного Stasi драматурга отримав статуетку. Польський кандидат може відповідати очікуванням журі своєю тематикою. Однак, на відміну від «Реверсу», історія, розказана у «Житті...», містить трохи менше нюансів, недомовленостей і натяків на маловідому дійсність, які не надто полюбляє голлівудське кіно. Думаю, однак, що нам не варто цим перейматися — цього разу до Голлівуду відправили справді чудовий фільм. «Реверс», навіть якщо академія його не помітить, вартий того, щоб просувати його в кожному можливому місці.
Katarzyna Boćkowska