Grażyna Hanaf: – У чому, з вашої перспективи, полягає конфлікт із колективом?
Małgorzata Dłużyk: – Протягом багатьох років, виконуючи обов’язки директорки (у грудні мине десять років), я дбала про своїх працівників. Я підтримую тих, хто навчається, має сім’ї, і все складалося добре. До весни цього року ми були згуртованим колективом.
Я була дуже здивована, коли утворилася профспілка, про що мене повідомили на початку травня. Її створили для переговорів щодо положення про оплату праці, яке мали змінити відповідно до нового закону про працівників органів місцевого самоврядування від листопада минулого року. Постанова зобов’язувала роботодавця пристосувати положення про оплату праці до 30 червня цього року. Я їздила на навчання і планувала зробити це наприкінці червня. Однак у травні утворилася профспілка «Solidarność», і я мусила узгодити з нею зміст положення.
На жаль, попри численні зустрічі, домовитися не вдавалося. У вересні утворилася друга профспілка «Konfederacja Pracy», і тому я мусила чекати на спільну позицію обох організацій. Такої позиції протягом необхідних тридцяти днів не виробили, і 29 жовтня я запровадила нове положення.

Чому утворилася друга профспілка?
Думаю, тому що атмосфера на роботі стала неприємною, а затяжні переговори щодо положення не знайшли розуміння в інших працівників. Тому вони вирішили створити ZZ «Konfederacja Pracy», щоб також мати вплив на зміст положення.

Чи було положення про оплату праці єдиною конфліктною справою?
У серпні відбулася акція «Чорна футболка». За кілька днів до цього працівниця запитала мене, чи погоджуюся я на проведення акції. Акція мала привернути увагу до відсутності закону про професію соціального працівника. І якби протест стосувався лише цієї справи, я сама вдягнула б чорну футболку. Але я прочитала в листівці, що там також звертають увагу на те, що соціальні працівники мало заробляють. Я не погодилася на розвішування відкритих листів у коридорах центру, бо вважаю, що мало заробляє не лише група соціальних працівників, а й інші працівники.
Повірте мені, я зверталася до пана Президента з проханням підвищити зарплати моїм працівникам. Працівники не знають про всі кроки, які я роблю як роботодавець. Я неодноразово пояснюю працівникам, що бюджет такий, який є. Фонд оплати праці є недоторканним фондом, і його не можна ні зменшити, ні збільшити, хіба що рішенням міської ради. Пан Президент не може надати додаткові кошти одній установі, бо одразу інші організаційні підрозділи стануть у чергу.

Однак вдягання чи невдягання чорної футболки не спричиняє такої ескалації конфлікту, як колективний трудовий спір?
Скажу так. У мене є юридичний висновок від 4 листопада незалежного юриста. На запитання, чи існує в MOPS у Bolesławiec колективний трудовий спір, він відповідає, цитую: «У MOPS не існує колективного трудового спору».

На якій підставі юрист підготував такий висновок?
На підставі листів, якими я обмінювалася із ZZ «Solidarność». У першому листі від 6 жовтня профспілка «Solidarność» вимагала:

  • Забезпечення безпечних умов праці працівників.
  • Врегулювання питання професійного підвищення працівників.
  • Приведення положення про оплату праці у відповідність до чинних норм.
  • Полегшення для всіх працівників підвищення професійної кваліфікації.
  • Припинення нерівного ставлення, особливо до працівників, об’єднаних у профспілку.
  • Виплату щонайменше 6% індексації кожному працівникові починаючи з квітня 2009 року
  • Раціональне використання коштів допомоги.

У відповіді профспілці я пояснила, що її вимоги викладені лозунгами й надто загально, щоб я могла на них відповісти. Крім того, вимога щодо положення про оплату праці вже виконувалася відповідно до чинних норм. А вимогу про індексацію неможливо було виконати через недостатні фінансові кошти у фонді оплати праці. Я також забезпечувала працівникам можливість навчання. У 2008 році в ньому взяла участь 31 особа, у 2009 році — наразі 26 осіб.
Звинувачення в нерівному ставленні до членів профспілки я вважаю наклепом, який наражає мене на втрату довіри, необхідної на моїй посаді. Правом на критику не можна зловживати; я очікую, що звинувачення буде конкретизовано на основі фактів, що дасть мені змогу на них відповісти.
Профспілка вирішила, що, на її думку, моя відповідь є спробою обійти процедуру колективного трудового спору, і повідомила мене, що в будь-який момент готова розпочати переговори. Я вважаю, що профспілка має бути партнером роботодавця, як у шлюбі. Чоловік і дружина повинні домовитися, бо працівники, які є нашими дітьми, напевно страждають через цей конфлікт. Діалог потрібен, але якщо кажуть, що ми сперечаємося, виникає питання: через що?
Найменше я мала намір обходити процедуру колективного трудового спору. Я ще раз письмово попросила конкретизувати вимоги. Папір є папір. Маючи досвід попередніх розмов, коли наші висловлювання розуміли неоднозначно, конкретизація вимог у письмовій формі мала допомогти краще їх зрозуміти та захистити інтереси обох сторін.
Я визначила термін подання такого листа — 15 жовтня о 10:30. Я припускала, що профспілка не підготує його в письмовій формі й волітиме розмовляти, тому запропонувала ранню годину, щоб працівники все ж записали вимоги в робочий час.

Чи так і сталося?
Профспілчани не підготували конкретизованих вимог у письмовій формі. І щоб їм це полегшити, я запропонувала зробити це в кабінеті заступника директора в робочий час. Представниці профспілки відмовилися і вимагали провести розмови із записом на диктофон.

Звідки потреба записувати на диктофон? Звідки така ідея? Чи існували побоювання, що зміст розмов і їхні слова буде змінено?
Вважаю, що їм було простіше щось записати, а потім скласти з цього протокол.

А чи в такій загостреній ситуації не було простіше дозволити їм це?
Так. Але коли в мене немає часу, я не можу дозволити собі виписувати з записів суть висловлювань, тому запропонувала профспілчанам сісти й у робочий час точно записати свої вимоги.

Чи погодилися профспілчани на цю пропозицію?
Ні, пані відмовилися. І 27 жовтня я отримала наступний лист із вимогою розпочати переговори у зв’язку з триваючим колективним трудовим спором. У відповідь я знову написала, що терміново очікую конкретизованих звинувачень, яких має стосуватися колективний трудовий спір.
У нашому центрі до весни була дуже гарна атмосфера, двері мого кабінету частіше були відчинені, ніж зачинені. Я виходжу з того, що ми проводимо дуже багато часу на роботі, і якщо можемо не ускладнювати та не отруювати собі життя, то навіщо це робити. Ми справді були дуже згуртованою групою, і мені важливо, щоб так залишалося й надалі. Тому, попри все, я зателефонувала до Міністерства, а потім надіслала всі документи, що стосуються справи, попросивши за потреби призначити медіатора. Справа триває.

Як після такої бурі ви бачите вихід із конфлікту? Частина колективу активно бореться. У ZZ «Solidarność» входять 29 із 65 працівників. Як ви бачите подальшу співпрацю з цими людьми, чи буде це легко для директорки?
Мені важко сказати. Я ніколи не була в такій ситуації. Однак можу сказати про себе, що в конфліктних ситуаціях я людина з короткою пам’яттю. Може бути, що хтось зациклився, уперся, бо переконаний, що чинить правильно, і коли інші кажуть йому, що він робить неправильно, він усе одно продовжує робити те саме. Я не хочу нікому завдавати шкоди. Я готова поговорити. Якщо щось не так, можна внести зміни. Разом поїхати кудись, за місто, щоб поглянути на ситуацію з відстані. Важливо, щоб обидві сторони зрозуміли суто людські аспекти цієї справи.
Юристи і я погоджуємося, що спору немає. Мені важливі всі як люди. Важлива атмосфера на роботі, моє здоров’я, мій стан. Я вважаю, що звинувачення, висунуті профспілкою, — це гасла без підстав.

Якщо з юридичних документів випливає, що спору немає, то як пояснити конфлікт, який виник?
Думаю, він виникає через невдоволення оплатою праці соціальних працівників. Хоча це зовсім не мало порівняно, наприклад, із Grudziądz, адже середня зарплата соціального працівника становить 2384 злотих брутто. Так уже є: робота в бюджетній установі не є добре оплачуваною. Це як поїхати до Лондона й бути незадоволеним, що там туман. У муніципальній установі роботодавець регулярно виплачує зарплату, але, можливо, це не задовільна сума. У центрі було багато людей, незадоволених своєю зарплатою, і вони змінили роботу.

Чи після медіації ви зможете й надалі керувати установою з тією самою командою, не нервуючи через те, що знову щось спричинить конфлікт?
Я готова до діалогу, а працівник має зрозуміти, де він працює, і що в муніципальній установі оплата праці є саме такою.
Соціальні працівники додатково фінансуються з державного бюджету — у формі щомісячної надбавки 250 злотих брутто за соціальну роботу на місцях, — тож, можливо, їм варто, як медсестрам чи шахтарям, поїхати до Варшави й попросити більше. Соціальні працівники мають 10 додаткових днів відпустки раз на два роки через складність роботи. Нехай їдуть до Варшави й просять місяць відпустки. Моя бюджетна установа не заробляє фінансових коштів. Що я ще можу зробити, отримуючи гасла й лозунги? Тепер інша сторона має виявити добру волю.
На жаль, дедалі частіше я думаю, що конфлікт підігрівають кілька працівників зі звичайної антипатії та злості, яких вони не вміють подолати чи приховати. Виявляти їх під вивіскою профспілки їм зручно. Я розумію, що ідеальних людей не буває. У кожного є недоліки й переваги — у мене також. Дотепер ми багато років добре співпрацювали, і я досі хотіла б, щоб повернулася колишня атмосфера. Але для цього добру волю мають виявити обидві сторони — не лише я.