Під час жовтневої сесії Ради міста Болеславець депутати, ймовірно, ухвалять рішення щодо надання назв вулицям у Болеславці. Це будуть вулиці:
- Сибіряків
- Генерала Юзефа Галлера
- Генерала Тадеуша Розвадовського.
Обґрунтування ухвали щодо вулиці Сибіряків
Нова вулиця розташована в південно-східній частині міста Болеславець, у районі вулиць Кресів II Речі Посполитої, Броніслава Косиби та Зеленої, у межах № 0014 міста Болеславець.
«Вулиця Сибіряків» складатиметься з ділянок із номерами 202/3, 201/2, а також із частин ділянок із номерами 234, 203, 201/3, 397, 196, 190, що належать міській гміні Болеславець і перебувають у безстроковому користуванні юридичної особи.
У місцевому плані просторового розвитку міста Болеславець зазначені ділянки призначені під територію громадських доріг — вулиці класу під’їзних (позначення на плані D-KDD). Пропозиція надати назву новій вулиці пов’язана з розширенням житлового масиву та необхідністю присвоєння порядкових номерів новозбудованим об’єктам нерухомості.
Термін «сибіряк» має передусім два значення. У Росії так називають жителів Сибіру, тоді як у Польщі сибіряками прийнято називати всіх поляків, яких заслали та примусово поселили в Сибіру («заслані до Сибіру»), значна частина яких ніколи не повернулася до Польщі.
У Сибіру поляки вперше опинилися як військовополонені в першій половині XVII століття. Однак власне історія польських сибіряків починається після розгрому Барської конфедерації у 1768 році.
Наступні хвилі заслань через участь у змовах, повстаннях і підпіллі відбувалися у 30–40-х роках XIX століття. Найбільше поляків потрапило до Сибіру внаслідок поразки Січневого повстання (1863–1867 роки). За оцінками, тоді заслали близько 16,8 тисячі поляків і 1,8 тисячі осіб, які їх супроводжували. В останні два десятиліття XIX століття «засилали» переважно учасників нелегального революційного руху. Від початку XX століття кількість засланців незначно, але систематично зростала. Серед них були люди, засуджені судами, а також вигнані з країни за адміністративним рішенням. У 1910 році в Сибіру перебували від 48 до 52 тисяч поляків.
Було визначено один маршрут перевезення засланців із Європи до Східного Сибіру (через Казань, Оренбург і Тобольськ), поділений на 61 етап. Усі засуджені до каторжних робіт, а також особи, засуджені до довічного чи тривалого поселення, мусили йти пішки в кайданах. Денна норма переходу становила від 21 до 42 кілометрів.
У СРСР Сибір і надалі був центром заслань; там, зокрема, виникла система таборів, якою керувало Головне управління таборів — ГУЛАГ. Після агресії СРСР проти Польщі сотні тисяч польських жителів Кресів були переселені: одні — до Сибіру, інші — до Казахстану.
Від 17 вересня 1939 року до 1956 року вглиб Союзу Радянських Соціалістичних Республік — переважно до Сибіру та Казахстану — переселили від 1,3 до 1,5 мільйона поляків. Політичні виселення мали на меті знищення польських громадян, одночасно використовуючи їх як робочу силу на найважчих роботах. Вивезення здебільшого відбувалися за схожим сценарієм. Спочатку складали список осіб, призначених до вивезення, потім зазвичай уночі їх силоміць витягували з домівок і доправляли на найближчу залізничну станцію. Майбутнім засланцям давали лише кілька хвилин на збори, а траплялося, що не дозволяли взяти нічого. Каторга починалася вже під час транспортування, яке тривало кілька тижнів. Людей перевозили у товарних вагонах, у кожному з яких розміщували до 50 осіб. Часто вже на цьому етапі, у дорозі, люди помирали від холоду та голоду. Особливо це стосувалося літніх людей і дітей. Померлих ховали або залишали під час зупинки потяга вздовж залізничного насипу.
На місці їх найчастіше направляли на примусові роботи в гірничодобувній промисловості, лісовому господарстві чи сільському господарстві. Працювати мусили всі віком від 16 до 60 років, незалежно від статі. Однак траплялося, що працювали навіть дев’ятирічні діти, щоб заробити на їжу. Праця була дуже важкою: взимку люди працювали за температури −40°C. Влітку в деяких районах температура сягала навіть 50°C. За оцінками, річна смертність становила близько 30% через недоїдання, виснаження, хвороби та холод.
6 липня 1945 року було підписано польсько-радянську угоду про репатріацію з СРСР поляків, які могли довести наявність польського громадянства до Другої світової війни. Це був унікальний шанс для сотень тисяч поляків вижити й повернутися до Польщі. Однак ця угода не припинила подальших вивезень до Сибіру: тривали політичні заслання, пов’язані з діяльністю поляків — вояків підпілля за незалежність. Лише амністія після смерті Йосипа Сталіна у 1953 році призвела до нових повернень поляків із Сибіру та Казахстану.
Транспорти із Сибіру та Казахстану безпосередньо направлялися на так звані Повернені землі. Засланці, які поверталися, не могли розповідати про свою сибірську каторгу й офіційно називали себе «репатріантами з-за Бугу», тому навіть сьогодні важко визначити точну кількість сибіряків, які в ті роки оселилися в Болеславці. У документах 40–50-х років XX століття ці цифри свідомо замовчували. Згідно із сучасними дослідженнями, ця група налічувала близько 150 осіб.
Кількість померлих у радянських таборах примусової праці досі важко встановити, однак історики оцінюють, що там загинуло від 42 до 60 мільйонів людей різних національностей. Багато хто також залишився на «нелюдській землі», оскільки не зміг довести польське громадянство. Їхні нащадки живуть там і сьогодні.
Джерело: за матеріалами — Музею кераміки в Болеславці.
Обґрунтування ухвали щодо вулиці Генерала Юзефа Галлера
Нова вулиця розташована в південно-східній частині міста Болеславець, у районі вулиць Кресів II Речі Посполитої, Броніслава Косиби та Зеленої, у межах № 0014 міста Болеславець.
«Вулиця Генерала Юзефа Галлера» складатиметься з ділянок із номерами 194/16, 194/6, а також із частин ділянок із номерами 195, 196, 397, 199/7, 199/1, 194/1, 194/14 у межах № 0014 міста Болеславець, що належать міській гміні Болеславець, фізичним особам і перебувають у безстроковому користуванні юридичної особи.
У місцевому плані просторового розвитку міста Болеславець зазначені ділянки призначені під територію громадських доріг — вулиці класу під’їзних (позначення на плані D-KDD). Пропозиція надати назву новій вулиці пов’язана з розширенням житлового масиву та необхідністю присвоєння порядкових номерів новозбудованим об’єктам нерухомості.
Генерал Юзеф Галлер народився 1873 року третьою дитиною з шести дітей землевласника, нащадка Яна Галлера, власника першої в Польщі друкарні XVI століття. Його дід був капітаном під час Листопадового повстання, а батько брав участь у Січневому повстанні. Майбутній командувач Блакитної армії провів дитинство в родинному маєтку Юрчице поблизу Кракова. Від 1882 року родина жила у Львові, де молодий Юзеф закінчив гімназію. Він навчався на артилерійському факультеті Технічної академії у Відні, а після навчання, у 1895 році, розпочав службу в австро-угорській армії у званні підпоручника. У 1908 році він залишив військо у званні капітана, після чого займався громадською діяльністю в кооперативному русі та проводив військові навчання молоді з Гімнастичного товариства «Сокіл», а також працював над наданням польських рис скаутингу й перетворенням його на польське харцерство.
Після початку Першої світової війни Юзеф Галлер був одним зі співорганізаторів Польських легіонів на боці австро-угорської армії. Він очолив 3-й полк легіонів у званні полковника. Його підрозділи, зокрема, прославилися захопленням сіл Рафайлова та Надвірна, а також воювали з росіянами на Гуцульщині та в Північній Буковині. У липні 1916 року він очолив II бригаду легіонів, яка увійшла до складу Польського допоміжного корпусу. На знак протесту проти положень Берестейського договору в березні 1918 року разом із II бригадою прорвався через фронт і об’єднав її сили з польськими формуваннями в Росії. Він очолив II Польський корпус в Україні й отримав генеральське звання.
II корпус, однак, був розбитий німцями в битві під Каневом у травні 1918 року, після чого його залишки пробивалися через революційну Росію до Мурманська, звідки Галлер також дістався Франції. У липні 1918 року він увійшов до складу Польського національного комітету й був призначений командувачем польської армії, яку формували у Франції. Її становили добровольці з числа військовополонених і польської діаспори у Франції, США та Канаді. Через синю форму це формування назвали Блакитною армією. Восени 1918 року вона брала участь у боях із німцями у Вогезах і Шампані. Навесні 1919 року Блакитна армія, коли її переводили до Польщі, налічувала близько 68 тисяч солдатів. Галлер очолив Поморський фронт і в цій ролі в лютому 1920 року здійснив символічне одруження Польщі з Балтійським морем. У війні з більшовиками він командував Північним фронтом.
Після війни Галлер очолював Союз польського харцерства та був президентом Польського Червоного Хреста. У 1922–1923 роках був депутатом Сейму від Християнського союзу національної єдності. У травні 1926 року Галлер засудив переворот Пілсудського й був переведений у відставку. Від 1936 до 1939 року він був співорганізатором опозиційного Фронту Моржа та очолював християнсько-демократичну Партію праці. Після Другої світової війни оселився у Великій Британії, де помер у червні 1960 року. Його прах перевезли до Польщі 1993 року.
Джерело: за матеріалами — проф. Войцеха Рошковського.
Обґрунтування щодо вулиці Генерала Тадеуша Розвадовського
Нова вулиця розташована в південно-східній частині міста Болеславець, у районі вулиць Кресів II Речі Посполитої, Броніслава Косиби та Зеленої, у межах № 0014 міста Болеславець.
«Вулиця Генерала Тадеуша Розвадовського» складатиметься з ділянки № 191/34 та частин ділянок із номерами 195, 196, 191/10, 191/9, 187, 186, що належать міській гміні Болеславець і перебувають у безстроковому користуванні юридичної особи. У місцевому плані просторового розвитку міста Болеславець зазначені ділянки призначені під територію громадських доріг — вулиці класу під’їзних (позначення на плані D-KDD). Пропозиція надати назву новій вулиці пов’язана з розширенням житлового масиву та необхідністю присвоєння порядкових номерів новозбудованим об’єктам нерухомості.
Генерал Тадеуш Розвадовський безперечно належить до найвидатніших командувачів в історії Польщі. У 1920 році як начальник Генерального штабу він урятував польську армію від неминучої поразки. Значною мірою саме його праця, оптимізм і чудова співпраця з головнокомандувачем привели до великої перемоги у Варшавській битві. Тому він заслужив звання першого гетьмана відродженої батьківщини. Тадеуш Розвадовський народився 19 травня 1866 року в Бабіні на річці Ломниці, на території сучасної України. Гімназію закінчив у Львові.
Потім, відповідно до родинної традиції, він продовжив навчання у військовій Школі кавалерійських кадетів, яку закінчив із відзнакою. Хоча як найкращий учень міг розпочати службу в Австрії в одному з престижних підрозділів, він віддав перевагу поверненню на польські землі. Він обрав Краків, де служив у полку кінної артилерії, а потім — у Ярославі. Розвадовський спеціалізувався на артилерійських військах, але його любов’ю були коні та кавалерія. Навчання у Вищій військовій школі у Відні він закінчив із відзнакою 1891 року.
Від 1896 року він був військовим аташе в Бухаресті, де здобув щире визнання еліт, зокрема короля Румунії. У 1907 році його перевели з Румунії до Станіславова, де він став командиром 31-го польового артилерійського полку. Під час служби у Станіславові Розвадовський виявив ще один свій талант, адже був також конструктором. Він винайшов артилерійський прицільний прилад і гранату-шрапнель — новий тип боєприпасу, який спочатку вибухав у повітрі, засипаючи ворога кульками, а потім його бойова частина вибухала після контакту з ціллю.
У 1912 році він очолив артилерійську бригаду в Кракові, а 1913 року отримав звання генерал-майора. Після початку війни 1914 року очолив XII артилерійську бригаду Австро-Угорщини. У травні 1915 року відіграв ключову роль у прориві австрійськими та німецькими силами фронту в битві під Горлицями. Тоді Розвадовський запропонував новий спосіб застосування артилерії — так звану рухому вогневу завісу, що полягала в переміщенні лінії артилерійського обстрілу безпосередньо перед піхотою, яка атакувала. Тісна взаємодія артилерії з піхотою дала змогу захопити російські позиції та змусила противника відступити.
У 1916 році військова влада Австро-Угорщини перевела Розвадовського у відставку через встановлення контакту з Регентською радою та виступи проти репресій щодо польського населення на охоплених війною територіях. Від 1918 року Розвадовський служив у Війську Польському. Його призначили начальником Генерального штабу Війська Польського, а потім — головнокомандувачем польських військ у Східній Галичині та командувачем армії «Схід».
Він зробив вагомий внесок у польську перемогу в польсько-українській війні. У 1919–1920 роках був начальником Польської військової місії в Парижі. На цій посаді в липні 1920 року брав участь у конференції в Спа, де був єдиним представником Польщі, який офіційно запротестував проти рішень конференції. Він повернувся до Польщі в критичний момент війни з більшовиками, коли Червона армія наступала в напрямку Варшави. Його викликали до столиці, де 22 липня 1920 року повторно призначили начальником Генерального штабу. Він обіймав цю посаду протягом усієї Варшавської битви, будучи одним із головнокомандувачів польської сторони.
Деякі історики називали Розвадовського головним архітектором польської перемоги у Варшавській битві. У наступні роки його фактичну роль применшували. У 1921–1926 роках Розвадовський послідовно був генеральним інспектором кінних військ і генеральним інспектором кавалерії. Він брав участь у реорганізації польської кавалерії. 12 травня 1926 року, після початку Травневого перевороту, він очолив законні урядові сили. Після відставки президента Станіслава Войцеховського та укладення перемир’я Розвадовського разом із групою офіцерів, які командували урядовими силами під час перевороту, заарештували й ув’язнили. Його утримували в камері з поганими умовами.
Санаційна влада місяцями зволікала з пред’явленням Розвадовському обвинувального акта. У жовтні 1926 року у своєму рішенні Військовий окружний суд постановив, що через відсутність доказів немає підстав утримувати його під вартою, однак через політичний тиск генерал не вийшов на свободу. Водночас у пресі організували кампанію з метою дискредитації Розвадовського. 30 квітня 1927 року генерала перевели у відставку. На тлі посилення в суспільстві кампанії збору петицій на захист ув’язнених офіцерів 18 травня 1927 року Розвадовського звільнили, допустивши при цьому численні юридичні порушення. Влада вперто переносила дату судового розгляду, який мав відбутися проти нього. Ув’язнення спричинило помітне погіршення здоров’я генерала. Він помер у Варшаві 18 жовтня 1928 року. Відповідно до його останньої волі, його поховали на Личаківському цвинтарі захисників Львова, серед могил його підлеглих.
Після Другої світової війни, коли цвинтар руйнувала влада УРСР, останки генерала перенесли. Через смерть безпосередніх свідків і відсутність інтересу польської влади в період ПНР обставини та місце поховання цих останків залишаються невідомими.
Джерело: за матеріалами — historia.org.pl.