Туристка Боженка покликала представницю туроператора й заявила, що в її номері сталася крадіжка. Хтось проник до замкненої на маленький замочок валізки. Представниця повідомила про це адміністратора Хассана, який надзвичайно перейнявся цією образою, завданою його готельній гості. Він узяв із собою бланк протоколу, щоб записати свідчення потерпілої від крадіжки.
— О котрій годині ви залишили номер? — запитав він, і представниця охоче переклала це туристці.
— Сьогодні о десятій годині, — відповіла Боженка, неабияк схвильована подвійною роллю свідка й потерпілої.
— О котрій ви повернулися до номера й помітили крадіжку? — серйозним тоном поставив наступне запитання Хассан.
— О п’ятнадцятій, — без вагань відповіла Боженка.
Записуючи свідчення, Хассан уголос промовив: «Інцидент стався сьогодні між 10:00 і 15:00».
— Що у вас украли? — він підняв запитальний погляд на туристку, водночас сам надзвичайно зацікавившись.
Боженка набрала в груди повітря, випнула груди й без вагань відповіла: — Зникли ножиці.
Рука Хассана над протоколом злегка здригнулася й завмерла, так само як і кутики губ представниці в нападі стримуваного сміху.
— Ножиці, — повторив Хассан, і з тону, яким він це сказав, можна було зрозуміти, що справу він вважає закритою.
— Ножиці, — повторили обидві. Боженка — ввічливо, а представниця — недовірливо.
— Складаємо протокол про зниклі ножиці? — над головою туристки Хассан звернувся іноземною мовою до представниці.
— Про вкрадені, а не зниклі, — виправила його представниця.
Хассан відкашлявся й знову звернувся до клієнтки:
— Чи зникло ще щось? — ввічливо запитав він.
— Ні, — відповіла Боженка й, побачивши розгубленість співрозмовників, вирішила розвинути тему. А в міру її розвитку дві пари очей — Хассана й представниці — ставали дедалі більшими від неймовірного здивування.
За словами туристки Боженки, злочинець потрапив до її номера на першому поверсі через відкрите вікно. Для цього він використав драбину. Оскільки це був лише початок опису обставин проникнення, Хассан ще мав сили заперечити. Він пояснив, наскільки складно приставити драбину до стіни готелю серед білого дня, коли на місці події перебувають не лише персонал і охорона, а й сотні туристів. Боженка швидко проаналізувала цю недоречну технічну деталь і заявила, що двоє дорослих чоловіків зростом близько метр вісімдесят могли видертися на мур, залізши один одному на спину. Під силою цього аргументу Хассан замовк.
Коли туристка вже описала спосіб, яким злочинець потрапив до номера, що водночас було головним доказом того, що проникнення справді відбулося, Хассан зробив останню спробу зберегти здоровий глузд:
— Але навіщо вони вкрали у вас ножиці?
— Ножицями він хотів відкрити замкнену на замочок валізку, — туристка зітхнула й лагідно відповіла йому, як відповідають нетямущій дитині.
— Але чому він не вкрав усю валізу? — питав Хассан уже радше з цікавості, ніж через потребу вести розслідування.
І тут Боженка — туристичний Артур Конан Дойл — увела в кримінальну історію ще одного персонажа.
— Нічого не вкрав, бо його налякала прибиральниця, — відказала вона. — А оскільки він, найімовірніше, зламав ножиці під час спроби проникнути до валізки, переляканий схопив їх і втік, щоб не залишити доказів, — тріумфально завершила Боженка.
На цьому розслідування завершилося. Протокол закрили. Ножиці так і не знайшли. Більше спроб проникнення не було. Хассан сам патрулював територію під вікнами першого поверху. А мораль цієї історії така: кожен має такого злодія, якою є його уява.
Grażyna Hanaf