У дитинстві, як і всі діти, я обожнював каруселі. Ланцюгові каруселі, американські гірки та колеса огляду. Коли вони розганялися до межі своїх можливостей, на обличчях одних дітей було видно переляк, на обличчях інших — цікавість, а ще інших — задоволення. Коли шалена поїздка закінчувалася, одні з полегшенням сходили з цих машин, а інші просили ще.
Передвиборчі з’їзди нагадують мені таку поїздку на каруселі. Іноді це поїздка без страхування і пряме прохання про те, щоб вилетіти з каруселі. Перше, що можна висновувати, спостерігаючи за політиками, — ми дуже багата країна. Коли я чую, що лідери партій роздадуть по 50 тисяч злотих молодим подружжям на перше житло, коли чую, що через 20 років ми станемо другою Німеччиною або що ми знизимо податки, підвищимо мінімальну зарплату чи запровадимо шість упаковок, я замислююся: що ще політики нам дадуть? Серед лідерів партій зростають роздавання та змагання за те, хто буде кращим в обіцянках. У якої партії краща карусель.
Скільки виборців усвідомлюють, що в уряду немає власних грошей і він утримується за рахунок податків? Майбутній уряд — хоч би яким він був, а іншим він бути не може, — обиратиме між групами платників податків: в одних забере, іншим дасть. Чи, слухаючи передвиборчі з’їзди, нам не здається, що політики відірвані від реальності й, розповідаючи про свої плани, насправді не мають уявлення про фінансування своїх задумів? Їм важливо лише бути обраними до парламенту, а потім якось воно буде. Карусель крутиться дедалі швидше, а політики обіцятимуть дедалі більше.