Grażyna Hanaf: — Ви працюєте в хоспісі з людьми, які помирають від раку. Коли хворі приходять до місця, де вони помруть, як вони на це реагують?
Agnieszka Czochara: — Реагують дуже по-різному. Є люди, які всіляко заперечують те, що відбувається в їхньому житті, взагалі не хочуть вимовляти слово «хоспіс», не приймають до відома, що лежать у цьому хоспісі, що це термінальна хвороба, а їх не лікують, а лише усувають больові симптоми. І до кінця залишаються в цьому запереченні. Їхня смерть, хоча я не знаю, чи це правило, була пов’язана з великим страхом. Але були й люди, які знали, що приходять сюди померти, що це така, а не інша хвороба. І їхні внутрішні переговори стосувалися радше того, щоб це відбулося свідомо або без болю. У хоспісі пацієнти бачать одне одного й уявляють, якими будуть їхні останні дні.
Чи існують якісь особливі механізми, які діють, коли ми дізнаємося, що маємо смертельну хворобу?
Можна сказати, що людина проходить через послідовні фази примирення й прийняття. Ці фази починаються з механізму заперечення, але в кожної людини це відбувається по-різному. Цей механізм, з одного боку, не дозволяє нам зіткнутися з реальністю такою, якою вона є, — реальністю наближення смерті, а з іншого — захищає нас, щоб це не сталося надто швидко, щоб ця реальність не звалилася нам надто раптово на голову.
Як саме виглядає цей механізм заперечення, у чому він полягає? Пацієнт каже: я здоровий?
Пацієнт не каже, що він хворий. Він ніби це знає, але не може вимовити, і родина також не може цього вимовити. Наприклад, каже: «Це така пухлина, щось у мене знайшли». Не говорить прямо, що це рак, або, попри прогресування симптомів, так добирає інформацію, щоб вірити, що стане краще і це лише тимчасовий зрив.
Що відбувається, коли хворий починає стикатися з реальністю?
Тоді з’являються злість, бунт, лють. Почуття гніву, іноді спрямованого на долю чи лікарів. Інколи це почуття провини: що не обстежувався, що виявив рак надто пізно. Наступний етап — смуток, депресія; пацієнт починає бачити, що хвороба наближає його до смерті, що йому доведеться з чимось прощатися.
Що полегшує примирення з долею, хворобою та смертю?
Це залежить від того, якою є людина, які в неї стосунки з близькими, якої якості її емоційні контакти, наскільки вона реалізувалася в житті. Відомо, що звістку про наближення смерті легше прийняти людям, які реалізували себе — чи то в родині, чи то професійно. Вони можуть сказати, що щось пережили в цьому житті, чогось досягли. Допомагає також віра. Не має значення, якого вона віросповідання. Важливо, щоб ця віра переживалася внутрішньо, глибоко. Тоді легше змиритися з долею, легше прийняти свою ситуацію.
Чи допомагає прийняття хвороби підготуватися до смерті?
Смертельна, термінальна хвороба ставить нас перед екзистенційними проблемами, тобто такими, з якими раніше ми не стикалися. Зазвичай наше життя плине так, що ми не стикаємося зі своїм страхом смерті та плину часу. Звичайно, це залежить від індивідуальних можливостей людини — чи здатна вона до такої саморефлексії. Дуже часто люди в такій ситуації переживають духовну трансформацію — можемо її так назвати. Унаслідок цього люди починають цінувати родинні зв’язки, близькість з іншою людиною, те, що формує нас як людей, а не лише поверховість.
Чи зустрічали ви під час своєї роботи людину, яка змирилася зі своєю смертю?
Так, на початку моєї роботи в хоспісі я зустріла літню жінку й маю відчуття, що саме від неї багато навчилася про вмирання. Це була людина, яка раніше втратила своїх дітей і чоловіка. І так само, як колись вона не могла змиритися з їхньою смертю, тепер, озираючись на своє життя, змирилася зі своєю. Підбиваючи підсумки, вона думала про дітей, яких виховала, про те, що зробила, чого досягла, і точно знала, що перебуває на такому етапі свого життя, коли може померти. Я згадую її з величезною повагою.
(розмовляла Grażyna Hanaf)