Як функціонує в попкультурі пам’ять про митця? Чи було б прізвище Пікассо впізнаваним, якби його не використали в назві нової моделі Citröena? Чи було б воно відомим, якби про один із його романів не написали скандальної книжки?
Туристи, які відвідували музеї Пікассо у Франції, найчастіше називали три речі, що асоціюються в них із митцем. «Авіньйонські дівчата», голуб миру та думка, що він був жорстоким до жінок, які його кохали. Сьогодні це визначення митця.
«Авіньйонські дівчата» — повії з вулиці Авіньйон у Барселоні, картина, яка сколихнула мистецький світ і започаткувала нову епоху. Голуб миру був геніальним фірмовим знаком. Репутацію кривдника жінок Пабло створила одна з його партнерок, Франсуаза Жило, у книжці, що описувала їхні спільні роки. Деякі описані там подружні сцени довго були поживою для бульварної преси.
«Авіньйонські дівчата» були створені 1907 року. Пікассо жив у паризькому районі Монмартр у дерев’яній прибудові, настільки погано змайстрованій, що під час сильніших поривів вітру вона рипіла й хиталася, мов старий човен. Так її і назвали: bateau (човен) Lavoir (пральня). Помешкання та осередок зустрічей митців поет Макс Жакоб порівняв із пральнями на човнах, яких тоді було багато на Сені. Під час створення «Дівчат…» Пікассо замкнувся у майстерні й показав картину друзям лише після завершення. Вони згадували це як операцію на відкритому мозку. Після побаченого твору Пікассо ніщо не могло залишитися таким, яким було. Не лише в мистецтві, а й у житті. Думки шокованих митців не виражали безмежного захоплення. Художник Брак, який згодом творив разом із Пікассо в тому самому стилі, після огляду «Дівчат…» сказав: «Це наче ти наказав нам їсти клоччя й запивати його нафтою».
Новий напрям, названий критиками кубізмом, атакували й висміювали. У «Кабаре літніх панів», в одному зі скетчів, Міхніковський грає художника-кубіста. Пишаючись своїм твором — портретом жінки а-ля Пікассо, — він неприємно розчаровується, коли його муза виходить із картини й виявляється не прекрасною моделлю, яка йому позувала, а потворою, яку він намалював. Висміювання митців, які перестали бути природними й зрадили красу, було звичним явищем. Кубізм нікому не подобався, бо й не мав подобатися. Він змінював принципи зображення речей, руйнував священні стереотипи й завдяки цьому давав митцям свободу творити поза усталеними схемами.
Голуба миру Пікассо намалював на серветці в ресторані біля готелю Monopol на вулиці Свідницькій у Вроцлаві. Як член Французької комуністичної партії він приїхав до Польщі 1948 року на Всесвітній конгрес інтелектуалів на захист миру. Кажуть, за свого голуба він отримав Ленінську премію. Під час перебування в Польщі він також відвідав Варшаву, яку відбудовували, захоплюючись новим містом, що постало з попелу. У незавершеній квартирі на вулиці Деотими він олівцем намалював варшавську русалку з молотом у руці замість меча. Натовпи екскурсантів приходили подивитися на твір відомого митця. Власники приміщення просили перенести малюнок, і зрештою їхні прохання призвели до того, що його успішно змили зі стіни.
Після 1955 року в Польщі Пікассо був беззаперечним кумиром, на його виставки вишиковувалися черги. Польським феноменом був промисловий дизайн, названий «пікасами»: нерегулярні лінії, що перетинаються, геометричні плями яскравих кольорів були символом сучасності. Ними прикрашали сукні, сумочки, фіранки й навіть настінні розписи.
Під час перебування у Кракові Пікассо купив своїй коханій партнерці Франсуазі Жило та їхньому синові закопанські кожушки. Він зобразив її в цьому кожушку. Картина має назву «Жінка у кріслі». Уже тоді між ними все було не дуже добре. Франсуаза не могла пробачити Пікассо, що укладання телеграми з Польщі він доручив своєму шоферові, а також що залишив її на такий довгий час, коли їхньому синові було лише чотирнадцять місяців.
Через п’ять років вона пішла від Пікассо. Вона сказала, що більше не може жити з «історичною пам’яткою». Через дванадцять років вона опублікувала книжку, сповнену пікантних подробиць їхніх десятирічних стосунків.
«Нікому, навіть ворогам, не бажаю моєї слави», — скаржився Пабло своєму другові. Із книжкою Франсуази та її баченням їхніх спільних стосунків він уперто боровся, залучаючи адвокатів і вимагаючи вилучити весь наклад. Коли він програв, зателефонував колишній коханці, привітав її, сказавши, що завжди захоплювався переможцями. Можливо, вона видала книжку, щоб він знову нею захопився, коли її тіло вже не здавалося йому привабливим і він обрав партнерку, молодшу за нього на 45 років.
Пікассо кохав жінок і прагнув, щоб вони кохали його. Він поклонявся їм, а вони дозволяли йому творити. Першою була Белла Челіто — танцівниця, зірка театрів paralelo у Барселоні, яку вважали предтечею стриптизу. Коли він її побачив, то був зачарований і після повернення додому не заснув, доки не намалював добру сотню портретів привабливої мисткині. Він мав нав’язливу потребу творити. Друзі розповідають, що він озирався навколо й повторював: «Це треба намалювати».
Усіх жінок Пікассо ми знаємо з портретів, які він для них намалював. Його жінки — Фернанда Олів’є часів Bateau Lavoir. Єва Гуель, трагічно загибле велике кохання Пікассо. Дружина Ольга Хохлова, з якою він започаткував свою театральну пригоду й почав створювати сценографії. Марія Тереза Вальтер і Дора Маар, з якими він фактично жив одночасно. Франсуаза Жило та Жаклін Рок — дружина й остання партнерка, яка, здається, так і не оговталася після його смерті й через шість років наклала на себе руки.
Чи був би Пікассо засмучений тим, що ми впізнаємо його переважно за символами попкультури, а його захоплення жінками затьмарює похмурий образ руйнівника з книжки Жило? Можливо, ні. Одна з його думок про смерть митця, яку він висловив і яка стосувалася художника Анрі Матісса, звучала так: «Мертвий Матісс мене не цікавить».
Запрошуємо надсилати свої коментарі. Якщо ви маєте власні роздуми про славу Пабло Пікассо, його мистецтво та його впізнаваність або хочете передати свої пропозиції авторці, просимо залишати думки. Найцікавіші ми опублікуємо.
Гражина Ханаф