Інтерв’ю з Kamila Weigt — спеціалісткою з клінічної психології та сімейною терапевткою про те, як упоратися з новиною про онкологічне захворювання близьких людей і чому так важливо чітко спілкуватися одне з одним, говорити про свою хворобу та дбати про близькі стосунки з людьми.

Grażyna Hanaf: До мене приходить моя донька й каже: «Мамо, у мене рак молочної залози». Як мені відреагувати, щоб її підтримати?
Kamila Weigt: Першою реакцією завжди є шок, і це природна реакція. Наше завдання — вислухати цю людину та емоційно її підтримати. Якщо це близька людина, допомогу можна розпочати зі збору якомога більшої кількості інформації про хворобу. Чи справді це остаточний діагноз? Якщо так і всі обстеження його підтверджують, то які кроки ми можемо зробити, щоб упоратися з цією хворобою. Крім того, важливо бути поруч і надавати емоційну підтримку.

GH: Яку позицію найкраще зайняти?
KW: Добре було б контролювати власні емоції. Не впадати самим у паніку. Потрібно зосередитися на лікуванні. Якщо діагноз підтверджений і на хвору чекає операція — видалення молочної залози, — слід підтримати її, щоб вона ухвалила правильне рішення, хоча воно дуже складне. У випадку раку молочної залози операція — це не лише спотворення тіла, а й удар по уявленню про власну сексуальність і жіночність. Тут полягає наша роль — підтримати жінку в рішенні про ампутацію.

GH: А коли людина замикається? Донька каже: «Це моя справа. Я не хочу про це говорити». Залишити її в спокої чи, навпаки, боротися, бо, думаючи так, їй буде важче пройти через хворобу?
KW: Стосунки з хворою залежать від того, яким був контакт раніше. Якщо донька завжди була замкненою людиною й не висловлювала чітко своїх почуттів, хвороба її не змінить. Вона може замкнутися ще більше. Тоді, будь ласка, пам’ятайте, що наш зв’язок полягає не лише у словесному контакті. Раніше ми якось зустрічалися, жили разом. Потрібно невербально показати, що ми поруч із нею, і намагатися налагодити цей контакт.

GH: Що конкретно можна зробити?
KW: Якщо ви відкрита людина, можна запитати: «Як я можу тобі допомогти? Зараз ти не хочеш зі мною говорити, але, можливо, я можу зробити для тебе щось інше». Також потрібно чітко висловлювати свої почуття й потребу допомогти.

GH: У доньки будуть різні настрої, пов’язані з її хворобою. Що вона переживатиме і як допомогти їй на кожному з цих етапів?
KW: Класичними етапами, через які проходить людина з невиліковною хворобою, є згадане вище заперечення, а також гнів, депресія і, зрештою, прийняття. Коли хворий відчуває злість, найпоширеніша помилка — сприймати її особисто. Це лише посилює гнів і недовіру хворого.

GH: Що робити в такій ситуації, коли донька в гніві кричить, що я не можу її зрозуміти, бо я здорова?
KW: Тоді потрібно підтримувати її, не сприймаючи гнів на свій рахунок. Допомогою буде вислухати доньку, дати їй надію та підбадьорити. Чітко сказати: я з тобою.

GH: А що з депресією?
KW: Депресія може бути двох видів. Одна пов’язана з поточною ситуацією, страхом утратити роботу й доходи (реактивна), а інша — з духовною підготовкою до відходу. Хворий точно знає, що з ним відбувається, навіть якщо про це не говорить. Що ми можемо зробити? Можемо говорити про смерть, хворобу та емоції. Часто хворий відчуває страх перед розлукою, втратою найближчих людей. Потрібно повторювати, що ми поруч із цією людиною. Ми можемо також допомогти матеріально, але ніщо не замінить побудови близького зв’язку та часу, присвяченого хворому. Особливо якщо раніше це не було настільки важливим і для цього не знаходилося місця.

GH: Ви наголошуєте на важливості стосунків із близькими. Чи залежить реакція на звістку про онкологічне захворювання когось із наших знайомих від того, якими людьми є ми та які зв’язки створюємо з іншими?
KW: Це дуже делікатна справа, і все залежить від того, які стосунки ми маємо з цією людиною. Якщо ми завжди були відкритими з нею, її не здивує, що ми й надалі такі. Важливо переосмислити своє життя, побачити, що найважливішими є почуття, близькість, дружба та прояв любові.

GH: Коли ми дізнаємося, що захворіла колега по роботі, а раніше ми не були з нею надто близькі, як слід відреагувати?
KW: Потрібно пам’ятати, що слід зважувати те, що ми говоримо, і які емоції демонструємо, щоб не поранити хвору людину. Не можна ні нав’язуватися, ні вдавати, що ми нічого не знаємо. Якщо раніше ми не мали близького контакту, краще зберегти дистанцію.

GH: А що робити в ситуації, коли ми просто по-людськи хочемо підтримати людину, про яку дізналися, що вона має рак? Попри те, що досі вона не була нам близькою і ми не мали тісних стосунків.
KW: Завжди можна подумати, як показати їй, що я поруч у ці складні моменти й готовий допомогти. Якщо їй знадобиться допомога, можна зробити невеликий жест. Можна спостерігати за цим контактом: якщо ми разом працюємо, знаємо одне одного певний час, за її поведінкою та виглядом можна оцінити, чи потребує вона такої підтримки. Це можна побачити. Поговорімо про це настільки, наскільки можемо. Не можна раптово підійти до незнайомої людини й запитати: «Ну як там твій рак?»

GH: У нашому суспільстві смертельні хвороби є табуйованою темою. Нам важко про них говорити. Чи є сенс публічно казати, що маєш рак? Як це зробив журналіст Kamil Durczok.
KW: У цьому є сенс, адже подолання стресу, який несе діагноз онкологічного чи будь-якого іншого хронічного захворювання, полягає в тому, щоб заохочувати пацієнтів чітко називати й висловлювати свої почуття. Щоб назовні виходили такі емоції, як тривога чи страх, і щоб перейти від фази гніву до фази прийняття хвороби. Прийняття потрібне для того, щоб спрямувати всю енергію на лікування та одужання. Клуби Amazonek виконують таку роль. У таких групах жінки підтримують одна одну й допомагають одна одній. Коли приходять нові учасниці, вони самі можуть побачити, який шлях пройшли їхні товаришки. Допомагаючи іншим, вони допомагають собі. Розповідаючи, як самі впоралися з раком, вони дають надію іншим.

GH: Чи не породжує таке публічне зізнання страху перед співчуттям, яке люди ототожнюють із думкою: «Мені краще, бо йому гірше»?
KW: Коли маєш рак, реальність сприймається інакше, змінюється система цінностей. Не думаю, що хвора людина так сприймає оточення. Вона намагається надати сенс тому, що з нею відбувається, болю, стражданню та життю.

GH: Що, крім щирого бажання втішити хворого на рак, може нами керувати?
KW: Найчастіше це наш страх перед онкологічною хворобою, страх смерті, який кожен носить у собі. Ми не замислюємося над тим, що смерть є завершальним етапом життя, боїмося її. Ми не говоримо про це, адже це табуйована тема. Часто через страх за власне життя ми замислюємося, як хвора людина справляється із ситуацією, у якій настільки сильною є загроза смерті. У такий спосіб ми хочемо зменшити власний страх.

GH: Чи потребує хворий терапевта, щоб допомогти собі в період одужання та боротьби з раком?
KW: Так, психотерапія потрібна. Якщо ми пізнаємо хворобу й те, що з нами відбувається під час неї, то здобуваємо контроль над собою. Це зменшує наш страх. Потрібно зрозуміти сенс страждання. Страждання, прийняте зі спокоєм, вплітається в людський досвід, підвищує зрілість, знання й мудрість, стає рушієм особистісного розвитку. Потрібно розпізнати й назвати емоції, які нас супроводжують. Часто пацієнти не можуть упоратися самі, бо теми, з якими їм доводиться зустрітися, складні, раніше не порушувалися й були табуйованими. Втручання психолога чи психотерапевта безумовно потрібне щонайменше у трьох випадках: коли хворий дізнається, що має рак, і переживає шок; коли його направляють на операцію, особливо якщо це операція, що спотворює тіло; і коли виникають рецидиви хвороби. Дедалі більше психологів працюють у відділеннях і онкологічних консультаціях, надаючи професійну допомогу.

GH: Що в такому разі є найважливішим для хворої людини?
KW: Хвора людина очікує від нас трьох речей. По-перше, щоб ми її не залишали; по-друге, щоб ми її вислухали; по-третє, щоб ми їй допомогли. Люди, хворі на рак, інакше сприймають час. Борючись із раком, вони зосереджуються на тому, що важливо сьогодні, завтра, максимум через тиждень. Загроза життю спонукає їх до активної участі в процесі лікування, а також до активного життя. Наприклад, жінки, які розпочали боротьбу з хворобою, дуже активні, мають власні захоплення, беруть участь у громадському житті, зустрічаються з друзями.

GH: Це спосіб упоратися з хворобою? Чому?
KW: Життя з постійним відчуттям загрози смерті та безперервна боротьба з хворобою спричиняють напруження. Це напруження допомагає вивільнити надію та запровадити зміни в житті. Тому увага хворого спрямована на здоровий аспект його життя, що допомагає в боротьбі з раком і вивільняє енергію для подолання хвороби. Зосередженість на негативних емоціях і відчуття безнадії погіршують стан хворого. Хворобу долають активність, бойовий дух і вибір життя.

GH: Дякую за інтерв’ю.

Як діяти, коли у вашій родині хтось захворіє на рак або це станеться з вашими знайомими?

  • Хворий очікує трьох речей: будь зі мною, вислухай мене, допоможи мені.
  • Наші реакції на звістку про хворобу близької чи знайомої людини мають відповідати стосункам, які ми раніше з нею будували. Якщо ми були близькі, можемо бути відкритими; якщо ні — збережімо дистанцію.
  • Спостерігаймо за хворою людиною, щоб її не поранити. Те, що вона потребує допомоги, можна побачити.
  • Чітко висловлюймо свої емоції та бажання допомогти.
  • Говорімо про рак відкрито.
  • Щодня створюймо близькі зв’язки, а не лише тоді, коли трапляється хвороба. Тоді вже пізно.
  • У ситуаціях, коли ми не впевнені, що самі впораємося з підтримкою, звернімося до спеціаліста-психолога або психотерапевта.

Дивіться також

Рожевий посібник для пацієнток: безкоштовна мамографія та цитологія