«Заберіть мене на край цієї землі
Заберіть мене до краю без сліз
Я думаю лише, що ці злидні
У сяйві сонця завдадуть мені менше болю»
Charles Aznavour «Emmenez – moi»
Переклад G. Hanaf
… якнайдалі
Зачинити двері, вимкнути світло, не озиратися назад. Піти від ям на дорогах, високих податків, відсутності шансів на хорошу роботу, безнадії та нудних вихідних. Від безцільного ходіння недільного дня між родинним обідом і походом до супермаркету. Втекти з крихітного, занедбаного, безнадійного містечка, де панують стагнація, кліка й хтось інший смикає за ниточки, де нічого й ніколи не зміниться. Як у пісні, сісти на корабель, що вирушає до обітованої землі, де завжди світить сонце.
… але куди?
Два місяці тому в Греції молоді люди після закінчення навчання вийшли на вулиці, щоб протестувати проти відсутності професійних перспектив. Вища освіта не захищає від безробіття, а мало кого з протестувальників-магістрів влаштовує робота офіціанта. Така сама ситуація вже загрожує Італії та Іспанії. Політики підвели, вони не мають ідеї розвитку країни, яка забезпечила б добробут її громадян. Молоді італійці живуть із батьками, бо понад половина з них протягом року після закінчення навчання не може знайти роботу за фахом. Корупція, непотизм, мафія. В Іспанії безробіття людей віком до тридцяти років сягає 17 відсотків. Розбуджені амбіції та нереалізовані надії.
В епоху глобалізації ми є маленьким селом, а місця для втечі скорочуються й зменшуються, як і все довкола нас. Інтернет дає нам змогу спілкуватися з будь-яким місцем на землі, читати всі новини. Немає держави без проблем. А вони настільки схожі, що важко за ними відрізнити країни одну від одної.
Де краще? Усюди там, де нас немає. Однак щойно ми кудись вирушаємо, перспектива змінюється. Туристи найчастіше питають про заробітки. А потім швидко перераховують їх у злоті — і виходить, що середня зарплата, наприклад, у Франції становить близько 4 тисяч злотих. Тоді починаються нарікання на Польщу. Це триває до першого відвідання ресторану й магазину. «Чому тут усе таке дороге?» — питають вони. А коли з'являється інформація про вартість оренди та комунальних послуг, також у євро, вони перестають заздрити французам.
Але ж усі ми знаємо, що тут погано, і це факт, а світ із перспективами зовсім поруч — за поворотом; потрібно лише, щоб хтось забрав нас звідси.
… але з ким?
З ким тікати у світ? Краще пам'ятати, що в кожну, навіть найкоротшу подорож ми передусім вирушаємо у власній компанії. Waldemar Łysiak у вступі до книжки «Francuska ścieżka» написав дещо, над чим варто замислитися перед будь-якою поїздкою. Цитую: Стежка має бути запрограмована в людині ще до того, як вона вирушить у подорож; якщо ні — вона буде марною. (…) коли шукаєш зворушень (…) коханням — зустрінеш красивих жінок; живописом — покохаєш усмішку «Джоконди». Колумб, пливучи на захід, носив у собі всю Америку.»
Що знайде у світі невдоволена людина та особа, розчарована собою і своїм життям? Якщо їй тут нічого не подобається, то чи сподобається їй усе в якомусь кращому «там»?
Проблеми із зароблянням великих грошей, придбанням квартири без кредитів, що тягнуться роками, відсутністю легкого старту в житті, роботи після закінчення навчання та привабливих розваг — надто серйозні, щоб їх можна було уникнути завдяки втечі. Особливо втечі, сповненої заперечення всього й усіх, яка лише виправдовує людську пасивність і присипляє бажання діяти.
У своїй роботі я зустрічалася з молоддю з малих сіл і поділяю думку, що це активніші люди, ніж міські мешканці. Попри поїздки до школи та більші обов'язки вдома, вони частіше записувалися на позакласні заняття й виявляли більше захоплення у своїй діяльності. Напевно, вони хотіли в майбутньому переїхати до великого міста, але мали мету й працювали над її здійсненням.
Велика різниця існує між втечею від власного невдалого життя, за яке ми звинувачуємо місце, де нас розмістила зла й незмінна доля, і подорожжю з конкретною метою, усвідомленням власної сили та власних можливостей здійснити зміни. Тоді маленькі містечка після кожного повернення з далекої подорожі знову перетворюються на чарівні місця, не такі вже й страшні, якими їх змальовує диявол пасивності.
Grażyna Hanaf