Мрія побудувати Небесне Царство на землі є утопією. Бажання, щоб усі люди жили в злагоді, любові та за словами Нового Завіту, але тими, які найважче втілити, де йдеться про любов до ближнього, є маренням.
Кажуть, в історії хрестових походів існував такий момент, коли Балдуїн IV Прокажений, який правив Єрусалимом у XII столітті, прагнув перетворити місто християн, євреїв і мусульман на Небесне Царство. Таке припущення висловив у своєму фільмі Ridley Scott. У знятому ним «Небесному царстві» правитель Єрусалима, якого проказа руйнувала з 9-річного віку, мріє про утопічний оазис любові на землях безжальних битв, ненависті в ім’я Бога, жадібності та брудної політики знатних родів.
У фільмі є одна сцена, в якій Балдуїн пояснює, чому прагне такого недосяжного ідеалу, знаючи, що Небесне Царство не має шансів на тривале існування в Єрусалимі. За його словами, не має найменшого значення, як довго проіснує таке Царство, важливо, що воно постане. Тоді воно вже назавжди житиме в людській свідомості як взірець, ідея, символ, як надія. Йому вже не можна буде заперечити, як і тому, що ми здатні його створити.
Спостерігаючи за парами в День святого Валентина, які святкують день закоханих, я знаю, що й вони колись створили своє Небесне Царство. У ту мить, коли вперше подивилися одне на одного, зізналися у своїх почуттях. У мить захоплення близькістю людини, яка ще хвилину тому була чужою та байдужою. У спалаху розуміння, що наближається щось надзвичайне. Коли народилося почуття, яке пов’язало їх на все життя. Час, коли все існувало в незвичайній гармонії, коли не віриш у сварки, погані дні, напруження, самотність у стосунках, ані в проблеми та різні погляди на спільне майбутнє.
Небесне Царство — це стан, у якому всі злі сили відкладають зброю і не мають доступу до закоханих. Ворожі армії щоденного, прозаїчного життя відступають від їхньої фортеці. Ніщо й ніхто не здатні знищити віру в кохання та впевненість, що, попри хвороби й невдачі, вони будуть разом, доки смерть їх не розлучить.
Я знаю любовні історії початку стосунків майже кожного у своїй родині. Бабусь, тіток, батьків. Стосунки, які тривали шістдесят, сорок, двадцять років. Коли я прошу їх розповісти, як вони познайомилися, їхні очі світлішають. Обличчя пом’якшуються, вони шукають одне одного поглядом, щоб разом засвідчити ті дні. Слухають одне одного. І її, і його версія однаково важлива. Вони піддражнюють одне одного, коли йдеться про якісь подробиці або про те, хто першим зробив крок, усміхнувся, звернув увагу. Сміються зі своїх побоювань, що їх відкинуть, зі своїх любовних незграбностей. Мій дідусь по батькові завжди наїдався перед візитом до батьків бабусі, щоб справити враження скромної людини, якій чуже ненажерство, а його сприйняли як хворобливого хлопця, який ніколи не має апетиту.
Пари повертаються до спогадів про своє кохання, яке в незаплямованій формі увійшло в їхнє життя, черпаючи з цього досвіду сили, щоб бути разом. Вони розповідають свої історії іншим, щоб додати їм мужності, щоб засвідчити: кохання у стосунках існує, воно постійно присутнє. Попри боротьбу, складні обставини та щоденні невдачі.
Кожній людині в День закоханих я бажаю власного Небесного Царства, а тим, хто вже його здобув, кажу: сповіщайте добру новину й пам’ятайте.
Grażyna Hanaf