Перед очима в мене сцена, здається, з Китаю, яку показали по телевізору. Перед ресторан вийшов увесь персонал, щоб вибачитися перед ображеним гостем. Пам’ятаю цей загін постатей у формі, які вклонялися. Не знаю, чим вони так образили цього гостя. Знайшов волосину в супі? Офіціант криво на нього подивився? Неважливо. Йшлося про те, що він почувався ображеним, а ресторан хотів зберегти свою добру репутацію, адже клієнт — їхній пан.
Коли ми платимо, ми вимагаємо. Коли заробляємо, поважаємо своїх клієнтів. Навіть якщо не хочемо, вільний ринок і конкуренція змушують нас це робити. Однак не всі добре ставляться до нас як до своїх клієнтів. Деякі навіть не хочуть визнавати, що мають клієнтів, які залишають їм великі гроші й з якими слід поводитися якщо вже не шанобливо, то хоча б серйозно. Про кого йдеться? Про обраних на вільних виборах громадян, які отримують зарплату з податків. Щедро оплачувані, вони хочуть забути, що служіння Вітчизні — це така сама робота в китайському ресторані з його правилами.
Якби хоча б раз якогось високопоставленого міського чиновника поставили в таке становище, в яке він час від часу ставить обраних громадян, можливо, він прозрів би й усвідомив, що йому близьким має бути гасло: клієнт — наш пан.
Якби, скажімо, він вирушив із дружиною до будь-якого ресторану в місті, бажаючи в такий романтичний спосіб відсвяткувати річницю весілля, і натрапив на офіціанта, який не хоче до нього озиватися…
— Принесіть, будь ласка, меню, — чемно каже високопосадовець. А офіціант наче води в рот набрав. — У вас є меню? — питає незворушний і досі привітний чиновник високого рангу.
— Мені шкода, але мені дозволено відповідати лише на запитання, сформульовані вами письмово, — спокійно відповідає офіціант.
— Але це якась дурниця! — чиновник починає дратуватися. — Я лише питаю, чи є у вас меню, хіба це таємниця в цьому закладі?!
— Це не таємниця. Але я волів би, щоб ви сформулювали це запитання письмово, тоді до моєї відповіді не прокрадеться найменшого перекручення.
— Але ж це дурість, якесь божевілля! Просто скажи, де наші пальта. Ми йдемо! — кричить чиновник.
— Письмово, будь ласка, — услужливо повторює офіціант і зникає.
Розлючений чиновник місцевого самоврядування забирає дружину, і вони сідають в автомобіль. Він надто сильно тисне на газ, дороги в жахливому стані, тож машину заносить, і він зім’яв крило свого авто. Ще більше розлючений, він їде просто до механіка. Там на нього чекає приємна зміна: у майстерні працює його близький друг. Той обіцяє до сьогоднішнього дня відрихтувати й пофарбувати автомобіль.
— Буде елегантно, краще, ніж було. Не впізнаєш авто, ми його вдосконалимо, причепуримо — буде на два роки молодшим. І це не пусті обіцянки, — запевняє друг.
Заспокоєний і задоволений, наш герой вирушає до центру міста, щоб купити щось для романтичної вечері, цього разу вдома, аби ніхто більше не зіпсував йому настрою. Він заходить до найближчої крамнички, а власник, побачивши його, мовчки минає, відчиняє двері й вибігає. Видно лише його спину.
— Гей! — кричить йому навздогін чиновник. — Зачекай, я хочу щось у тебе купити, чому ти тікаєш?
Але продавець уже в автомобілі й від’їжджає. Чиновник, людина чесна, нічого не бере з так раптово покинутої крамниці й, трохи обурений, вирушає до наступного маркету. Заходить трохи невпевнено, не знаючи, що на нього чекає, але нічого не відбувається. Продавець не реагує дивно, навіть усміхається. Тож високопосадовець робить покупки й прямує до каси. Касир просить його кредитну картку, бо в цьому місці можна платити лише так. Чиновник подає свою картку, касир вставляє її в зчитувач. Через хвилину, повертаючи її клієнтові, він усміхнено каже:
— Перепрошую, але я списав із вашого рахунку не 500, а 5 000 злотих.
— Як це?! Негайно скасуйте цю транзакцію! — кричить виведений із рівноваги обранець народу.
— Мені дуже шкода, але записи у зчитувачі змінилися, і я нічого не можу для пана зробити.
— Ти злодій, шахрай! — чиновник не витримав. — Негайно поверни мені мої гроші!
Почувши такий крик, касир забирає покупки свого клієнта й повідомляє, що той також їх не отримає, бо поводиться нахабно.
— Я подам на тебе до суду, — погрожує чиновник.
— А будь ласка, до суду — залюбки. Продукти, куплені вами, напевно, зіпсуються до завершення процесу. А хто переможе? Хто знає. І чи працюватиму я тоді ще в цьому магазині — теж невідомо. Ситуація на ринку непевна, — додає продавець із подихом, а подумки каже: «Забирайся, наївняку, тепер тут я керую!».
Чиновник, високо поставлений громадянами, шалено вибігає з магазину й прямує просто до друга-механіка, у якого залишив свій автомобіль. Але там на нього чекала чергова похмура несподіванка. На місці іномарки стоїть маленький «Фіат» із його номерними знаками. Механік підбігає до приголомшеного друга й починає пояснювати ситуацію.
— Бачиш, так вийшло: ми його рихтували, рихтували й… відрихтували «Фіатик».
— Ти збожеволів? Це якийсь кошмар! Я хочу прокинутися! Ти, ти, ти…
— Друже, — перебиває його друг, який кається. — Я тебе розумію й зовсім не ображаюся, що ти на мене злишся. Знаєш, так вийшло, як із тим Chuck’ом і Garry’м. Але я дуже перепрошую. Хіба цього недостатньо?
Переможений чиновник сідає у «Фіатик» і від’їжджає, минаючи великий банер. На ньому чоловік із яблуком у долоні усміхається, наче промовляючи: «Клієнт — наш пан».
Однак клієнтам самого «перепрошую» вже недостатньо.
Grażyna Hanaf