Є така східна історія, яку жінки передають з уст в уста і яка вчить бути вільною. Ніщо не може стати на шляху жіночої свободи, навіть найбільше кохання.
«Оповідь про жінку в сукні з пір’я» покликана нагадати жінкам, що вони мають крила, і коли вони їх розправлять, ніщо не повинно перешкодити їм перетнути межі річок та океанів і піти назавжди. А якщо якась із них забуде про свій дар, занедбані крила принесуть їй самі нещастя — застерігає та, хто розповідає цю історію.
Смагляві й бородаті чоловіки з чорними пристрасними очима, затіненими густим віялом вій, так боялися цієї оповіді, що вирішили стерти її сенс і звучання. Вони змінили кінець і, щоб ще більше заколисати свою велику тривогу, збудували для своїх жінок прекрасні розкішні палаци. Звезли туди найкращі витвори людських рук, ласощі та коштовності. Дозволили жінкам лише не переступати порога палацових покоїв. Палаци вони назвали гаремами.
Fatima Mernissi почула цю історію маленькою дівчинкою від своєї бабусі Jasmina, яка жила в гаремі. Лише через роки вона дізналася (про це їй розповів друг), що усна оповідь бабусі відрізняється від офіційної версії, яку можна знайти в «Оповідях тисячі й однієї ночі».
Історія розповідає про пригоду одного багатого купця, який розтратив своє майно й, бажаючи переосмислити дотеперішнє життя, вирушив на віддалені острови. Однієї ночі, спостерігаючи за пляжем, він помітив дивовижну істоту — великого птаха, який лагідно опускався на морський берег. Коли він підкрався ближче, птах раптом випростався, скинув пір’яний покрив, і перед здивованим чоловіком постала найпрекрасніша з усіх бачених ним жінок.
«Вона мала красу всіх створінь світу, чарівні, мов перстень Соломона, уста, волосся темніше за ніч, губи кольору коралів, а зуби сяяли, наче перли. Талія була чудово виточена, а стегна — сильні й могутні, мов мармурові колони. Між їхніми опорами містилася магічна арка, ніша, осяяна, наче срібна чаша або кришталева ваза». ¹
Але найбільше купця приваблювала незвичайна таємничість наяди. Наполовину жінка, наполовину птах. Відчайдушно закоханий, якось уночі він украв сукню з пір’я і викрав жінку. Забрав її до Багдада, у свій дім, де одружився з нею. Дружина народила йому двох синів, а він, дедалі спокійніший і впевненіший, що проведе з нею все життя, почав вирушати у справах, щоб утримувати родину.
Одного дня, повернувшись із особливо тривалої подорожі, він, відчинивши двері, побачив свою прекрасну дружину в знайденій сукні, з їхніми синами на руках. Він навіть не встиг підійти до неї, як вона полетіла. Вона залишила йому прощальне повідомлення: якщо він справді її прагне, нехай шукає її на островах Wak Wak. Чоловік, за словами бабусі Jasmina, попри багаторічні пошуки, так і не знайшов своєї дружини. Так закінчується оповідь, призначена лише для жінок.
Мені було цікаво, чим відрізняються ці дві історії: одна, розказана Jasmina, і друга, записана в «Оповідях тисячі й однієї ночі». Офіційна версія має назву «Історія Хассана аль-Басрі». У ній купець Хассан після кількох років пошуків знаходить свою дружину й дітей. Уся щаслива родина довго живе разом на славу Аллаха.
Оповідь отримала щасливий кінець, але втратила романтичну недомовленість, катастрофізм і нездійсненість. Вона втратила те, що змушувало великих мандрівників упродовж тисячоліть шукати острови Wak Wak. Не один чоловік прагнув відкрити місце, де крилаті жінки мають свій дім. Арабський історик IX століття розташовував їх неподалік Занзібару, Марко Поло ототожнював їх, зокрема, з Островами жінок — Сокотрою. Інші казали, що це Сейшели або Мадагаскар чи Малакка, ще інші розміщували їх далі — поблизу Китаю чи Індонезії. Але жоден чоловік і досі не знайшов до них дороги.
Чому в офіційній версії «Оповідей тисячі й однієї ночі» змінили кінець цієї історії? Fatima Mernissi вважає, що це зробили тому, що араби, які переважно займалися торгівлею і дуже часто подорожували, більшу частину часу проводили поза домом. Вони могли бути в розпачі, почувши, що їхні дружини вчаться свободи з усної оповіді, яку жодним чином неможливо контролювати. Вони не хотіли допустити, щоб офіційно існувала історія, у якій важко працюючий чоловік може зіткнутися з покинутістю, а після чергової тривалої подорожі повернутися до порожнього дому, не маючи найменшої надії знайти дружину.
Друг Fatimy додає, що оповідь бабусі Jasmina зачіпає найчутливіше місце чоловічої природи, найбільший страх — страх бути покинутим. Коли хтось нас залишає, коли руйнує наш ідеально організований світ, це так, ніби й ми трохи помираємо. Із цього жаху могла виникнути ідея замкнути таких ірраціональних, таємничих і вічно готових вирушити в дорогу істот у золотих клітках.
У студентські роки Fatima часто нападала на свого друга. Вона запитувала його, чому на Заході жоден чоловік не додумався до такого жорстокого задуму — замикати жінок у в’язницях-палацах. Її друг захищався, кажучи, що не знає причини, бо не знає і західних чоловіків, не знає їхніх фантазій чи одержимостей. Єдине, що він припускав, — можливо, вони не знають, що їхні жінки теж мають крила.
¹ Fatima Mernissi, Le harem européen, Le Fennec 2003. Переклад фрагмента: Grażyna Hanaf
Grażyna Hanaf