Розмова з Леоном Dąbrowskim, мешканцем Bolesławiec, ветераном, учасником Варшавського повстання.
Boleslawiec.org: Чи Варшава — ваше рідне місто?
Leon Dąbrowski: Я народився в Grabów nad Pilicą у 1925 році. Мені було півтора року, коли померла мати. Батько помер, коли мені було дев’ять років. Мене виховувала родина. Так я опинився у Варшаві.
B.org: Скільки вам було років, коли почалася війна?
L.D.: У 1939 році мені було чотирнадцять років. Я ходив до школи. Коли почалася війна, я був у Варшаві. Бачачи, що відбувається, облави та переслідування, молодь почала організовуватися. Тоді я вступив до загону Kiliński.
B.org: Це був загін добровольців.
L.D.:Так. Усі були добровольцями. Ніхто нікого не змушував. Нашій організації доручили охороняти будівлю головного поштового відділення. Я виконував це завдання близько місяця, а потім нас перевели на вулицю Grzybowska, де була лікарня.
B.org: Чи застало повстання варшав’ян зненацька?
L.D.: Мешканці очікували повстання. Однак сам момент, коли мав пролунати наказ, тримали в таємниці. Це була конспірація, і про це не можна було розголошувати.
B.org: Як ви згадуєте початок повстання?
L.D.: Було сонячно і дуже тепло, спекотно. Мало їжі та проблеми з водою. Було важко. У нас було мало зброї. Частина походила з підпілля, іноді її відбирали у німців. Союзники здійснювали десантування, але багато вантажів перехоплювали німці, бо деякі частини міста були повністю зайняті німцями. Ми розраховували на допомогу із заходу, а вони залишили нас самих.
B.org: Зі сходу допомога теж не надійшла.
L.D.:Пам’ятаю один випадок на місці, де сьогодні розташована площа Powstańców Warszawy. Там стояла висока шістнадцятиповерхова будівля, яку називали «хмарочосом». Німці встановили на ній спостережну вежу. Коли повстанці захопили цю будівлю, вони вивісили польський прапор. Багато повстанців бачили снаряди, випущені в напрямку цього прапора. Снаряди прилітали з-за Вісли, з боку Warszawa-Praga, а там дислокувалися радянські солдати...
B.org: Що вам найбільше запам’яталося?
L.D.: Те, що в повстанні брали участь діти. Навіть дванадцятирічні розносили інформацію. Також пам’ятаю, як стояв на варті в підвалі. Я почув якийсь шелест і відхилив голову, щоб подивитися, що відбувається. Пролунав постріл просто в те місце, де була моя голова. Мені тоді дуже пощастило.
B.org: Бої тривали два місяці, перш ніж повстання зазнало поразки.
L.D.: Усі думали, що повстання триватиме кілька днів, а ми оборонялися аж шістдесят три дні. Найгіршим для нас був момент капітуляції. Здача та складання зброї. Німці стояли, а ми були розчаровані.
B.org: Що тоді з вами сталося?
L.D.:Ми потрапили до табору військовополонених. Німці супроводжували нас до Ożarów, де ми ночували. Потім перевезли нас до табору в Langsdorf, тобто Łambinowice на території колишнього Опольського воєводства. Пізніше нас перевели до табору вглиб Німеччини. Там був багатонаціональний табір. Американці визволили нас у квітні 1945 року. Пам’ятаю, що американці доброзичливо ставилися до поляків.
B.org: Вже певний час триває дискусія, чи взагалі було потрібне Варшавське повстання.
L.D.: Чи було це повстання потрібне? Я погоджуюся з тими, хто каже, що не було потрібне. Але чи була потрібна та друга війна? А ці революції були потрібні? Великопольське, Сілезькі повстання тощо? Нас гнобили на кожному кроці. Коли йшов жандарм, людина боялася й тікала, аби з ним не зустрітися. Ми були молодими, ми боролися через цього ворога.
B.org: Дякую за розмову.
Marcin Zabawa